Версiя для друку Обговорити в форумi

Минув тиждень, присвячений пам’яті жертв Голодомору 1932 - 1933 років. Його кульмінація - субота. Цього дня не лише в 1500 містах та селах України, але і в десятках країн відбувалися богослужіння, інші заходи, пов’язані з трагічними подіями в українській історії. Угорщина, Брюссель, Польща, Канада, Париж, Німеччина, Америка, Литва, навіть далека Бразилія розділяють наш біль.
А чи стала святою пам’ять про безвинно убієнних для кримчан з часу як, сторінка за сторінкою, перед нами почала розкриватися не прикрашена і не заполітизована правда?
24 листопада після святої літургії в храмі свв. рівноапостольних Володимира та Ольги в Сімферополі розпочалася поминальна служба просто неба, де по центру, з допомогою свічок, була викладена дата Голодомору. Люди зі свічками стояли півколом.
Єпископ Сімферопольський і Кримський Климент та інші святі отці в своїх молитвах просили прощення усім, хто загинув під час Голодомору, сподіваючись, що Господь оселив душі тих, хто зазнав голодної смерті, в містах світлих, там, де праведники спочивають, а тих, хто став їхніми катами і теж був пізніше страчений як свідок, в іншому жахливому місці, і вони теж потребують нашої молитви, бо не всі були свідомі того, що творять.
Але не всі присутні погоджувалися стати на позиції святої церкви. На мітингу-реквієму гнівно вимагали суду над винуватцями отих страхіть. А що то було, розповіли у своїй поетичній композиції діти з с. Укромне. Голодна смерть, побачена дитячими очима, особливо вразила: "Бозю, що там у тебе в руці?" - запитує голодна дитина. Або ж, лежачи на килимку, навкруги якого - байдужі перехожі: "В четвер пішов десятий рік мені. Хіба ж в такому віці умирають?"
Гаряче і однозначно висловився у своєму виступі Постійний Представник Президента України в Криму Володимир Петрович Хоменко: "Це був один з найбільших злочинів проти людства!" А ще чуємо такі слова: "Слава Богу, що у Президента вистачає сил нести правду про цю трагедію по світу. Але і ми мусимо зробити все, аби відродити цю трагічну пам’ять. А якщо забудемо - нас спіткає така ж сама доля. Треба навчитися цінувати життя людини безвідносно до її національності, віри, політичних переконань".
Хтось із присутніх тримає аркушик паперу з прикріпленими до нього 10 колосками і написом - 10 років, хтось роздає поминальні коржики. Тут майже всі - знайомі: місцеві "нашоукраїнці", працівники Представництва Президента, парафіяни церкви.
"Вічний спокій! Вічна пам’ять!" - знову звучить урочистий голос владики. Адже ці люди пішли до Бога невідспіваними, вони не мають навіть могил, а дехто з їхніх родичів довгі роки зберігав своє минуле в таємниці, приміром, як москвичка, про яку можна було довідатись з інформаційної передачі "Подробиці". То що за коріння у нашого страху, через що ми приховуємо правду за самоіронією та різними одговірками?
Цей страх замішаний на крові і запрограмований ворогами людства. Але чи здатна людина, яка соромиться долі своїх ні в чому не повинних батьків і дідів, виростити гідних дітей, котрі зможуть пишатися своїми дідами-прадідами, приймати свою історію як невід’ємне від власної долі? Ця москвичка змогла, її діти самі, відстежуючи своє генеалогічне дерево, сказали: розповідай! І жінка нібито скинула з себе тяжкий вантаж. Це полегшення прийде до кожного, хто стане до кінця правдивим і чесним з собою, хоч і створювала колишня влада всі умови, аби заколисати наші пам’ять і біль.
Щоб підтримати своїх братів-українців, на богослужіння прийшла і кримська татарка, ветеран національного руху Земпфіра-ханум.
"Я теж підняла руки за своїм мусульманським обрядом, коли прозвучали слова "Вічна пам’ять!" - сказала вона. Ця жінка, як не дивно, опікується становищем української церкви Київського Патріархату. Тому з болем зауважила, що з с. Донського та с. Вінницького українці бояться прийти до свого храму.
Епіграфом до низки промов могли стати слова голови Всекримської "Просвіти" Сергія Савченка, який щойно прибув зі святкування 100-річчя цієї організації у м. Миколаєві: "Вони - щасливі люди, у них немає республіки!" На жаль, цей "республіканський" гонор не могли стримати в собі навіть перехожі: "Это они молятся про то, как мы их в 30-х годах убивали", - звучало зловтішно.
Так і не зрозуміли! О 16-й дня дійство продовжилося біля Представництва Президента України, від імені якого та української громади зранку біля церкви було покладено вінки і квіти. Як і закликав Президент та його Представник у Криму, в час надвечір’я біля представництва загорілася поминальна свіча.
Коли смеркалося, я оглянула 9 - 10-поверховий житловий комплекс, що навпроти мого будинку. Люстри, лампи, "голубі екрани", - всього цього було більш, ніж досить.
І жодної свічки. Я обстежила будинок зсередини, потім пішла далі, на вулицю Барикадну, оглянула ще один будинок, і ще. Я просто не могла повернутися додому, поки не побачу те, що шукаю. І таки знайшла. В 3-му вікні з кінця на 3-му поверсі за адресою: вул. Барикадна, 70, горіла на підвіконні свічка. На очі набігли сльози.
Ні, наша славна автономія ще не дозріла до виконання рекомендацій Президента, які увійшли також до тексту резолюції мітингу-реквієму, стосовно перейменування вулиць, що носять імена колишніх катів українського народу, та ліквідації їхніх пам’ятників. Зокрема, я й сама вважаю, що за місцевих умов це не багато що змінить, а в першу чергу, загострить протистояння поміж тими, кого більше, і тими, хто один на кілька багатоповерхівок. А останні, залякані людським осудом, наступного року теж не запалять свічу скорботи, хоча, можливо, голод ледь не викорчував з коренем те дерево, де розпустилися їхні душі. Бо і сьогодні на мітингу-реквіємі я майже не побачила нових облич.
Лише коли поборемо страх і апатію своїх побратимів, лише коли решта наших земляків перестане себе ідентифікувати з тими, що зазнали сьогодні осуду історії, можна буде безболісно проводити зміни.
Як зауважив у своєму виступі депутат ВР АРК Леонід Пилунський, в сімферопольських церквах Московського Патріархату теж цього дня відбувалася звичайна служба. Не зачепило.
На жаль, ми сьогодні роз’єднані. Нас не об’єднали ні Мороз, ні Литвин, ні свічка у вікні нинішнього Президента. Можливо, це зроблять колись просвітництво, терпимість і терпіння. Але вже без підставлення другої щоки для ляпасу.
Тамара СОЛОВЕЙ.

Фото Олексія Носаненка.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 30.11.2007 > Тема "Резонанс"