Версiя для друку Обговорити в форумi

З МІСЦЯ ПОДІЇ

Відгукнувшись на заклик Президента держави, 24 листопада делегація із Севастополя, до складу якої увійшли свідки Голодомору, представники громадських організацій, викладачі ВНЗ, студенти та державні службовці, приєдналася до загальнонаціональної акції "Запали свічку" на знак пам’яті та вшанування жертв великого голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Очолив делегацію перший заступник голови міської держадміністрації Володимир Казарін.
Сімом севастопольцям з досить чисельної делегації випала честь того дня взяти участь у закладенні Калинового гаю на схилах Дніпра, куди прибули й перші особи держави: Президент Віктор Ющенко з родиною, лідер БЮТ Юлія Тимошенко, лідер "Нашої України" В’ячеслав Кириленко, екс-президент Леонід Кучма, депутати Верховної Ради Іван Плющ та Раїса Богатирьова, мер Києва Леонід Черновецький та інші високопосадовці.
Кущики калини обережно загорнули в чорнозем, на якому вже білів сніг.
О 16-й годині того ж дня на Михайлівській площі багатотисячна колона з 27 регіонів України вшанувала пам’ять невинно загиблих у роки Голодомору 1932-1933 років хвилиною мовчання. Кожен з присутніх запалив свічку... Тріпотіли на вітрі приспущені прапори, лунали жалобні звуки музики, голосіння... (Закінчення на 4-й стор.).
Величезний екран відтворював дійство на площі, трансляція велася на всі регіони, слова Президента почула вся Україна:

- Вони вже тут.
Вони довго йшли.
Мільйони. Мільйони наших дідів, батьків, братів і сестер.
Рушили з неба їхні вози. Певно, хвилюються мами, щоб не забути ані найменшого - того рідного, найдорожчого, який знайшов свій спокій і тихо заснув на руках у Господа.
75 років іде за цим небом їхній Чумацький шлях - три, п’ять, сім, вісім чи то десять мільйонів невинних людей, сотні тисяч родів, вимерлих сіл, невідспіваних душ, закатованих, замордованих, непохованих доль.
Вони хочуть додому. Вони бачать ці вогники.
Вони вірять нам.
Бо ми - це їхнє непрожите життя.
Дорогий Український народе!
Браття і сестри!
Ми - разом. Сьогодні Україна і світове українство розпочинають вшанування 75-х роковин найстрашнішої катастрофи - Голодомору 1932-1933 років. Поминаємо кожну душу, кожну жертву, кожного мученика.
Досі не знаємо всього масштабу цієї трагедії.
Поволі - з пам’яті людей, з тих таємних архівів, з тих диявольських "окремих папок" - з’являється її смертельний лик.
"Я це все пам’ятаю... Я опухла від голоду, братик ще більше... Він вмирав, з його опухлого тіла точилася рідина. Я сиділа поруч, він скрипів зубами і просив огірочок... Він помер. Його завернули в ковдру, колір цієї ковдри досі у моїй пам’яті". Це - спогад Ганни Неласої, народженої в Луганській області. Ця жінка переборола страх і залишила своє свідчення.
"Конфіскаторів ніщо не зупинило - ні біль дітей, ні їхня кількість... Приходили ще і ще, все забирали. Гірше фашистів". Це - Нонна Червева з Горлівки.
З листа Реви Миколи Антоновича з Хилівки Полтавської області до Йосифа Сталіна - "сотни тысяч людей умерло от голода и все на глазах коммунистов, которые ездили через наши трупы и нагло хваля жизнь". Миколу Реву засудили до 6 років ув’язнення за цей лист.
З листа Кагановича до Сталіна: "Я целиком и полностью согласен с вашей оценкой положения дел на Украине... Теория, что мы, украинцы, невинно пострадавшие, создает солидарность и гнилую круговую поруку... Я считаю, что... наступил момент... призвать организацию к решительному перелому..."
Переламати хотіли всіх.
Проти нас ішло зло. Його ймення - геноцид. Свідома, спланована і втілена спроба упокорення нації.
Його організатор і виконавець - тоталітарний комуністичний режим. Це - головний убивця. Звиродніла зграя не мала жалю до жодного народу, кожну поневолену націю залили криваві ріки.
На нашій землі Сталін - за добре продуманим планом - обрав жертвою українське селянство як ядро, як основу, як опору народу.
"Без крестьянской армии не бывает и не может быть мощного национального движения. Национальный вопрос есть по сути дела вопрос крестьянский". У цій фразі Сталіна - відповідь на те, чому померли мільйони українців.
Терор був розгорнутий планомірно і послідовно. У 1932-1933 роках у Кремлі відбулося 69 засідань Політбюро ЦК, на яких тільки по прямій постановці розглянуто 270 питань про Україну.
Вони працювали, не покладаючи рук. У пік Голодомору в Україні щодоби помирало 25 тисяч людей.
Ми маємо знати кожен факт, кожен наказ, кожне ім’я - від жертви до вбивць. Пошук правди не спинити, він не зупиниться.
Спочатку конфіскували продовольство. Потім військами оточили територію України і Кубані. Третину наших сіл занесли на "чорні дошки", їх перетворили на гетто голоду - задовго до Гітлера. Увесь урожай масово йшов за кордон, зерно, яке могло врятувати мільйони, переробляли на горілку.
Шансу не було. Люди почали їсти трупи.
Голодомор - не просто біль і рана. Це - чорна діра нашої історії, яка могла безповоротно поглинути не тільки Україну, але й будь-яку найменшу надію на життя.
Це - пік трагедії, втім він не єдиний.
Я прошу, щоб сьогодні ми згадали всіх.
Словом і молитвою прошу згадати наш державний провід, який 90 років тому проголосив і утвердив незалежність. Вони стали першою жертвою. З 800 членів Центральної Ради ліквідовані майже всі.
Я згадую розтерзаних, покалічених, принижених Твоїх поетів, мій народе. Тут, на цих майданах вони чули золотий гомін волі. Їм вирвали серце.
Я згадую Твою національну творчу, наукову, медичну і технічну інтелігенцію, яка опинилася в центрі масових арештів і систематичного терору. Їм щедро відвели квоту для смерті.
Я згадую наші знищені церкви і духовенство. Їх руйнували безжально, щоб добратися до самої душі і її віри.
Я згадую колосальні і немислимі жертви воєн. Цей смерч був здатен покласти нам край.
Тоталітаризм і більшовизм перервав в Україні історичний зв’язок - історичний зв’язок поколінь, духу, пам’яті, нашої ментальності, культури і нашої мови.
Посеред пошматованого і, по суті, підміненого народу був посіяний страх, чиє жниво збираємо і досі.
Звідси, від цього безконечного страху походять наші нинішні політичні і суспільні хвороби, боязнь повернутися до національного кореня, бо причетність до нього була причиною смерті мільйонів людей. Звідси походить наш важкий і складний шлях один до одного, до порозуміння і, власне кажучи, до єднання.
Злочини більшовизму і сталінізму тотожні злочинам нацизму і гітлеризму. Їхня природа - одна: людиноненависництво.
Настав час озвучити вимогу для світового засудження комуністичного терору, який вбивав нас і всі невинні народи на цьому просторі - росіян, кримських татар, білорусів, євреїв, поляків, болгар і сотні інших націй.
Усім нинішнім апологетам сталінізму я кажу прямо і твердо - ваші спроби приречені, виправдання не має і не буде, покайтеся за свій гріх. Це ваша моральна відповідальність перед країною і нацією.
Наш біль і гнів не одинокий.
Звідси, з Михайлівської площі у Києві Україна звертається до всього світу, щоб об’єднати кожне зусилля проти тоталітаризму і нетерпимості до життя.
Наша трагедія - це застереження для всіх націй світу.
Не вивищуємо і не принижуємо свого горя. Слово співпереживання і скорботи кажемо кожній нації і, насамперед, тим, з якими спільно пройшли через усе комуністичне пекло. Наше серце - щире, любляче, небайдуже до вас. Станьте сьогодні поруч з нами.
Ми закликаємо світ визнати Голодомор 1932-1933 років актом геноциду проти Українського народу і віримо, що таке визнання неминуче здійсниться.
Я дякую всім парламентаріям та урядам, які вже підтримали нас. Це - вияв солідарності, який Україна ніколи не забуде.
Історична справедливість, безумовно, настане.
Моє сьогоднішнє слово - не реквієм.
Моє слово - це гімн Українському народові, чия сила незнищенна. Він переміг смерть.
Супроти загрози тотального знищення - ми вистояли. Український народ переміг, бо перемогла його державність, постала його держава.
Ми вистояли завдяки мільйонам чесних людей, які не лише воювали за Україну, але й будували її своєю великою і щоденною працею.
Ми вистояли, бо воля, правда і життя творилися всіма - Донецьком і Львовом, Луганськом і Ужгородом, Севастополем і Одесою, Харковом і Тернополем, Полтавою і Луцьком, Дніпропетровськом та Івано-Франківськом, Сімферополем і Черніговом, Києвом і всією Україною.
Ми перемогли у вирішальній битві зі злом.
Сьогодні ми повинні перемогти у вирішальній справі - повернути Україні саму себе.
Наша найвища місія - відродження нації як єдиного, здорового і життєствердного організму, який охоплює весь Український народ без різниці поглядів, регіонального походження чи віри.
Наступний рік проголошений Роком пам’яті жертв Голодомору.
Це - не поминальна хода.
Це - воскресіння нашої пам’яті, очищення від лжі і скверни. Це - чиста і чесна праця, тільки вона допоможе навести справедливий національний і життєвий лад в Україні.
Ми повинні одягнути Україну у чисту сорочку і прибрати з її тіла символи тоталітарного режиму - можливо, нехай не за рік.
Ми мусимо ретельно віднайти і зберегти знання про кожну жертву Великого Голоду і встановити національні меморіали.
Ми маємо утвердити великий суспільний діалог пам’яті і, водночас, діалог перспективи - бо треба йти вперед, жити повноцінним життям великої сучасної європейської держави, діяти і прагнути до справжнього порозуміння.
Так ми утвердимо своє майбутнє, свій новий демократичний Основний Закон, свою свободу, своє право, свою любов один до одного, до рідної мови, рідної землі і нашої соборної долі.
Я прошу в Господа дати нам силу, щоб повернутися до самих себе.
Вони вже тут.
Вони дуже довго йшли.
Мільйони, мільйони, мільйони нас.
Це - не сльози.
Це посміхається маленький хлопчик на руках у Всевишнього.
Вічна пам’ять і слава Україні!

Промова Президента, як і загальнонаціональна акція "Запали свічку", єднали українців. "Мільйони, мільйони, мільйони нас...Ми маємо вдягнути Україну у чисту сорочку і прибрати з її тіла символи тоталітарного режиму..."
У ту мить, здається, так думали всі присутні: актор Богдан Бенюк і науковець Микола Жулинський, політик Юрій Луценко й чемпіон світу Віталій Кличко, колишній мер Олександр Омельченко й народний депутат Володимир Стретович. Скільки знайомих облич я зустріла тоді...
Усі ми в ту мить думали про Україну... На Михайлівській площі відроджувалась нація...
* * *
А тим часом у Севастополі інша гілка влади, думається, підбурювана ззовні країни, почала готуватися до другого з’їзду депутатів півдня, сходу України та Криму у Сєвєродонецьку. Депутати міськради запросили всі ЗМІ, аби повідомити про захід, що вже готується. Мовляв, ніякої політики, з’їзд буде носити гуманітарний характер. Ініціатива надійшла від нардепа з Партії регіонів Вадима Колесниченка, депутати Севастополя підтримали.
"Представители местных громад имеют право высказать свое мнение по проблеме русского языка, попытке реабилитации воинов УПА, а также проблеме голодомора в том контексте, в котором нам его хотят представить - как геноцид украинского народа. Можно подумать, что в Поволжье и Казахстане люди от голода не умирали. Все мы прекрасно понимаем, что это трагедия Советского Союза и всех его граждан. Нам пытаются это представить как войну с украинской нацией", - сказав журналістам депутат Севастопольської міськради Дмитро Бєлік. Представники ЗМІ ще дізналися, що вже й підписи збирають на підтримку з’їзду.
Дуже оперативно! Хіба ж можна дозволити українцям відродитися? Втратити цілу державу холопів?! Око напівзнищеної імперії не дрімає...
Тож вслухаймося у слова Президента, виголошені на Михайлівській площі, вслухаймося ще раз:
"Посеред пошматованого і, по суті, підміненого народу був посіяний страх, чиє жниво збираємо і досі. Звідси, від цього безконечного страху походять наші нинішні політичні і суспільні хвороби, боязнь повернутися до національного кореня, бо причетність до нього була причиною смерті мільйонів людей. Звідси походить наш важкий і складний шлях один до одного, до порозуміння і, власне кажучи, до єднання".
Давайте розмножимо цю промову. Нехай стане правилом мати її у кожній родині. Не дамо себе знищити ще раз: Голодомор має безліч сучасних різновидів. Пам’ятай про це, мій народе, й будь пильним.
Лідія СТЕПКО.
Київ - Севастополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 30.11.2007 > Тема "З перших уст"