Версiя для друку Обговорити в форумi

ДЖЕРЕЛА

З КНИГИ "ПЕРО ПИСЬМЕННИКА І ПЕНЗЕЛЬ ХУДОЖНИКА"
 (Продовження. Поч. у № 40 - 42)
 Як ми знаємо, давньоруський храм, що був пов’язаний із візантійськими традиціями, бачиться будовою раціональною. В нього є обличчя (фасад, спина, апсиди), його внутрішній простір складався з функціонально диференційованих частин (місце для духовенства, хрещення, віруючих). Він поділявся на головне (парадне) і додаткові приміщення (бокові нефи). Козацька ж хрещата церква часто не має чітко визначеного фасаду. Вона ніби повернута одночасно до всіх сторін світу, його безконечності, і до всіх прихожан із різних кінців села чи міста. У цьому вже є щось від барокового світовідчуття. Не байдужими ми були і до розфарбування стін, вікон, карнизів. Згадаймо, як жінки в селах не тільки білили стіни своїх хаток, а й розмальовували їх різними фарбами - навколо дверей та вікон. Причілкову стіну однією фарбою, а призьбу - іншою. На сонці такі хатки в оточенні дерев святково посміхалися. Це теж наближало нас до барокової краси. Хотілося бачити святковим і свій храм - місце хвилюючого сакрального ритуалу. Прихожанин з особливою побожністю переступає поріг церкви. Нехай не все він зрозумів з проповіді, до канонічної схоластики він не дуже й прислухається, а хвилює душу перш за все сам ритуал. У церкві прихожанин ніби знімає з себе увесь тягар повсякденної буденщини.
 Тадей Рильський, який вивчав духовні порухи нашого простолюду, зазначав, що в душі прихожанина в цей час "викликається певний урочистий настрій". Серцем відчував символічне значення обряду, мимоволі піддавався міфічній поезії культу. Цьому була співзвучною і архітектура культової споруди. Урочистість і краса барокового стилю імпонували і життєрадісним естетичним смакам, і природній набожності наших людей, тож сприймався він також природно.
 На Черкащині однією з перших барокових культових споруд була Богданова Іллінська церква у Суботові. Вона збереглася донині. Її можна вважати будовою перехідного типу. Основа - чотирикутна базиліка з вівтарем у напівокруглій апсиді. Кошикоподібна покрівля. А фронтон, хоча й трикутний, але вже й бароковий за своїми вигинами і прикрасами. Споруда ще важкувата, товстостінна, як фортеця, малувато граційності і все ж уже відчувається крок до неї. Панько Куліш залишив нам художній опис руїн гетьманських палат у Суботові, які він мав нагоду бачити у першій половині XIX ст. Вони теж, мабуть, були початком барокової забудови.
 Про зріюче українське бароко в архітектурі можна говорити з часів гетьманування Івана Самойловича. Біля Прилук на Полтавщині в Густинському монастирі в 1672 - 1674 pоках за фундацією гетьмана було споруджено дві церкви: Троїцьку хрещатого плану з п’ятьма банями (див. фото М. Жарких) та Трапезну тризрубну. Через 10 років біля Лубен у Мгарському монастирі з фундації Самойловича було розпочато будівництво церкви, яку закінчили за гетьмана Івана Мазепи. Церква уже не хрещата, а базилічного типу. Храм було розписано фресками, що належали до перших зразків доби українського бароко. Там був і портрет Івана Самойловича. На жаль, від фресок збереглися ледь помітні сліди.
 Якщо Самойлович у своїх культових спорудах ще тільки прокладав доріжку до західноєвропейського бароко, то Іван Мазепа уже цілком свідомо робить його переважаючим стилем у будовах і перебудовах. Добу гетьманування Івана Мазепи Дмитро Антонович назвав "другою золотою добою українського мистецтва" (після Київської Русі Володимира Великого та Ярослава Мудрого). Іван Тиктор пише: "Шість церков Мазепи, зображених на панегіричному "Тезисі" диякона Мігури, з 1706 p. стоять перед нами як княжа діадема творчих жемчугів, створених не тільки одною епохою, але й натхненних одною думкою" (Велика історія України. - К.: Глобус, 1993. - Т. II. - С. 203).
 У зв’язку з українським бароко слід згадати ще одного гетьмана - Данила Апостола. Він залишив нам часто згадувану церкву в селі Великі Сорочинці Полтавської області. Стоїть вона на мальовничому березі Псла. У цій церкві хрестили Миколу Гоголя, сюди він ходив з батьками молитися і звідси поніс свій український бароковий характер, забарвлений містичними мріями, в північну столицю та в Європу, залишившись душею українцем. У цьому храмі (збудований у 1727 - 1732 pp.) в 1734 p. відспівував гетьмана Данила Апостола митрополит Рафаїл Заборовський, який теж був прихильником барокового стилю. Збереглася брама Заборовського (1746) в огорожі київського Софійського собору, побудована відомим зодчим Шеделем, який вдало поєднав багатство декору з ліризмом і задушевністю цілого образу. З ім’ям цього майстра пов’язана одна з найкрасивіших і величніших споруд Київської лаври - Велика дзвіниця.
 Це справді архітектурний шедевр, споруджений Шеделем за проектом Васильєва в 1731 - 1745 pp. На всіх ярусах дзвіниці головний декоративний акцент - ордер. Виступаючі і заглиблені парні колони, ніби дівчата в кривому танку, створюють чародійний динамічний ансамбль з виразними світлотінями. І сама дзвіниця сприймається як граційна красуня в святковому вбранні з кількаярусними шлярками. Чудодійне враження! Така ж величава - і дзвіниця Софійського собору. Вона теж кількаярусна (XVIII - XIX ст.), але в її декорі використано не ордерну систему, а характерне для українського бароко неглибоке орнаментальне ліплення так званого килимового ґатунку. Широко використовувався орнамент і рушникового типу на стінах соборів, палаців.
 Цивільне барокове будівництво в той час тільки розпочиналось. Цегляна кам’яниця чернігівського козацького полковника Якова Лизогуба (збудована в 1690 p.) вже привертає увагу своїми цегляними візерунками - фігурними лучковими і трикутними фронтончиками, півколонками, кронштейнами тощо, які контрастно виділяються на білому фоні стіни. Але в цілому будова ще присадкувата і не належить до естетично вдалих. Вже під кінець XVIII ст. вслід за російськими дворянськими гніздами козача старшина почне створювати свої кубла - псевдокласичні великі хати з порталами і колонадою при вході, які здавались на наших землях не зовсім природними. Подібні особняки з’являлися в містах.
І той стиль у народі вдало назвали "казарменим".
 Ми ж ведемо мову про високе бароко. Десь під другу половину XVIII ст. бароковий стиль в Україні переходить у рококо - дуже витончене за декором, кольоровою гамою оздоблень та граційне за архітектонікою. У Західній Україні великий вплив справила творчість архітектора європейської школи Бернарда Меретина. Це за його проектом створено перлину рококової архітектури у Львові - собор св. Юра (1745 - 1760). Йому ж належить проект чудової будови ратуші в Бучачі (середина XVIII ст.).
 У Києві своєю граційною красою привертає увагу рококова Андріївська церква, збудована в 1753 році за проектом В. Растреллі архітектором І. Мічуріним. Будову дуже вдало припасовано до місцевості. Щедре використання в інтер’єрі різьбленої і позолоченої скульптури, ваз, різьбленої орнаментики справляє розкішне святкове враження.
 Таким же шляхом пішов і наш визначний архітектор І. Григорович-Барський (церква Миколи Набережного в Києві (1775), дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах у Печерській лаврі, бурса Київської академії. Взагалі, в ІІ пол. XVIII ст. він будував дуже багато. Можна сказати, що архітектура київського Подолу визначилась саме його будовами. Дуже характерна для нього надбрамна церква Кирилівського монастиря (1760). Досить струнка з кількома уступами висока композиція з бароковими оздобами. Нам, черкащанам, цікаво знати, що саме цьому архітектору ми завдячуємо церквами Красногірського монастиря коло м. Золотоноша.
 Визначним українським будівничим барокової доби був Степан Ковнір. До його доробку належить так званий Ковнірський корпус у Києво-Печерській лаврі (закінчено в 1786 pоці). Найвиразнішою стильовою частиною корпусу є цілий ряд барокових фронтонів. С. Ковнір - виходець з простого народу. Народився в
с. Гвоздові під Києвом. І хоча спеціальної архітектурної підготовки не мав, та був кмітливим і вчився на практиці, беручи участь у відбудові споруд Києво-Печерської лаври після пожежі 1718 p. Саме він спорудив дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах за проектом згадуваного
І. Григоровича-Барського, споруджував церкву і дзвіницю у Василькові.
 Завершуючи розмову про барокову архітектуру, не можна не згадати про споруди Почаївської лаври, зокрема про її Успенський собор, побудований Готфрідом Гофманом, Петром і Матвієм Поліжевськими та Францішеком Кульчицьким у 1771 - 1783 pp. на Поділлі. Він ніби зібрався по терасах на високу гору, щоб звідти, зі своєї небесної високості, зачудовувати світ на десятки кілометрів довкіл. Цю картину малював Тарас Шевченко, який відвідав Почаївську лавру в 1846 p. Знавець давнього українського мистецтва Г. Н. Логвин пише: "В інтер’єрі храму поєднані глибинне розкриття внутрішнього простору з висотними... численні переходи, лоджії, балкони, а в бічних нефах, в кожному ярусі хорів для просторового об’єднання в стелі зроблені круглі отвори, крізь які видно всі три яруси. Тому гра ліній, контрасти світла й тіні, перетин площин, несподівані ракурси увесь час змінюються, створюючи дивовижне враження "краси і величі".
 Отаке бароко. Автори розділу "Архітектура" (мається на увазі XVII - XVIII ст.) в 3-му томі "Історії українського мистецтва"
(К., 1968). М. П. Цапенко і П. Г. Юрченко роблять такий висновок: "Архітектура Придніпров’я, Чернігівщини та Слобожанщини і, особливо, Києва 1720 - 1770 років дала найяскравіші зразки українського бароко. Захопленням цим стилем просякнута діяльність майстрів цього часу як у створенні величних архітектурних ансамблів та окремих будівель, так і в декоративних оздобах. Сила і художня переконаність архітектурних витворів українських майстрів XVIII століття певною мірою вплинула на окремі, найвидатніші будови Галичини та Волині, такі, як комплекс Почаївської лаври та собор святого Юра у Львові".
 Думаємо, вплив був обопільним.

 СКУЛЬПТУРА
 З архітектурою тісно пов’язана скульптура, бо саме вона в барокових архітектурних ансамблях відігравала роль поглибленого пожвавлення і наближення до людини культового простору, залишаючись у межах релігійної тематики. Захоплення скульптурними окрасами храму особливо притаманне західноукраїнським зодчим і скульпторам, бо вони часто співпрацювали із запрошеними сюди майстрами із Західної Європи - Словаччини, Чехії, Сілезії (скульптори Леблес, Гуддер). У їхніх роботах ще відчувається ренесансна рівновага та спокій, постаті повнотілі, дещо присадкуваті. А вже пізніше, в часи розвитку зрілого бароко і його переходу в рококо, такі майстри, як Пінзель, Фессінгерн, Осинський, прагнули до динамізму, виявлення внутрішньої одухотвореності та емоційності образів, їх екстазного устремління до Бога. Постаті вражають своєю гнучкістю і навіть безтілесністю (автори своїм творчим кредо ніби перегукуються з готикою). Майстри використовували певні зразки (базетто), за якими виготовляли скульптури тих чи інших святих. Поняття про плагіат ще не розвинулось.
 Особливо яскраві і самобутні роботи майстра Пінзеля. Він з’явився при дворі колишнього канівського старости, магната Миколи Потоцького, який виявляв цікавість до українства (навіть часто розмовляв українською мовою), був знаним меценатом XVIII ст. на Правобережній Україні, йому належить фундація кількох шедеврів архітектури, зокрема уже згадуваного приміщення ратуші в Бучачі. Цей майстер досить вдало співпрацював з архітектором Меретином не тільки в Бучачі, а й у Львові та його околицях. У селі Годовиці під Львовом для костьолу Пінзель виготовив дуже характерні для нього динамічні
скульптури "Жертвоприношення Авраама", "Самсон, що розриває пащу лева", "Розп’яття з пристоячими". Він же виготовив скульптури для фасаду собору св. Юра у Львові. До стильового кола Пінзеля належали Оброцький, Олендзький, Полийовський - до 40 скульпторів. Це й визначило особливість тодішньої Львівської школи майстрів.
 У східній Україні культова скульптура використовувалась менше. Стримувала візантійська традиція.
І все ж барокові уподобання проникали і на схід. У XVIII столітті тут успішно працював бароковий скульптор Сисой Шалматов. Відомо, що він виготовляв скульптури до іконостасу церкви Покрови у Ромнах (1768 - 1773), збудованої за сприяння останнього гетьмана Запорозької Січі Калнишевського. Статуї Аарона, Захарія, Іоанна Хрестителя та Іоанна Богослова мали натуральну висоту, були розписані фарбами: волосся - чорного кольору, обличчя та руки - тілесного, одяг - золотистого.
 Сисой Шалматов виготовив дерев’яні статуї для церкви у Чоповичах (на Київщині), брав участь у виготовленні іконостасу собору Мгарського монастиря та інших церков.
 Різьблену з дерева і позолочену скульптуру бачимо пізніше (в часи рококо) в Андріївській церкві у Києві. Разом з рокайлевими прикрасами, які часто своєю складною вишуканістю не поступаються перед статурною скульптурою, зустрічаємо в багатьох іконостасах, прикрашених грайливими ангелятками. Трапляються символічні скульптурні групи при оформленні фасадів, як, скажімо, символічний хоровод умовних чоловіків і жінок під карнизом і фризом порталу Преображенського храму у Великих Сорочинцях.
 На дорогах Правобережної України часто можна було побачити подорожні хрести з різьбленим розп’яттям (так звані фігури). В народі користувались успіхом дерев’яні різьблені статуетки Апостола Петра, святого Миколи, Параскеви-П’ятниці.

МОНУМЕНТАЛЬНІ РОЗПИСИ
 З тих далеких барокових часів їх збереглося на стінах храмів не так уже й багато. Але вони відіграли дуже важливу роль у духовному вихованні мирян. Сцени розписів були наче книгою для неписьменних, яку міг прочитати кожен віруючий. Славиться своїми розписами церква святого Юра в Дрогобичі. Тут цілий цикл сюжетів, розміщених за традиційною схемою. У бані - небо, розп’яття, серафими і янголи. На стінах восьмерика - кілька композицій на теми апокаліпсису, на парусах - євангелісти. Східну стіну розписано на теми страстей апостолів, на південній - сцени "Страшного суду", акафіста Ісусу Христу, на північній - сцени страстей і акафіста Богородиці.
 У цих розписах, які велися у середині XVII ст., зустрічається давнє з новим. Та й у стильовому відношенні вони різняться, очевидно, розписували їх різні майстри, які по-різному засвоювали барокові вимоги до розписів. У малярстві Західної України виділявся Жовківський осередок. Про цей осередок треба сказати кілька слів зосібно, бо у Жовкві, поблизу Львова, протягом майже столітнього періоду розвитку барокового мистецтва у Західній Україні (2-й пол. XVII та 1-й половині XVIII ст.) зосередилося для цього стилю в живописі найхарактерніше. Тут устатковувався замок у маєтку короля-мецената Яна III Собеського (власницею Жовкви була Теофілія Собеська), діяло п’ять церковних братств, які замовляли ікони, розписи та картини.
 Особливою активністю відзначалось керівне братство при церкві Різдва Христового, яке брало приклад зі знаменитого львівського Ставропігійського братства і впроваджувало його досвід у Жовкві. Тож у Жовкві організувались цехи художників, працювали скульптори Андрій Шлютер і Стефан Шванер, творили відомі художники Юрій Шиманович, Маріно Альтомонте, Іван Руткович, Йов Кондзелевич, Василь Петранович та ін. Як зазначає в своїй книзі сучасний львівський мистецтвознавець Володимир Овсійчук, всі ці художники представляли новий стиль, але зі своєрідними відтінками. Якщо вихованці Римської академії
св. Луки Ю. Шиманович і
М. Альтомонте принесли сюди стиль бароко у його первісному вигляді, то у творчості І. Рутковича відчутні ренесансні мотиви, поєднані з бароковими. Це ж стосується і творів Й. Кондзелевича. В. Петранович продовжував іти традиційним шляхом релігійного живопису, вносячи в нього побутові мотиви.
 (Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2007 > Тема "Душі криниця"