Версiя для друку Обговорити в форумi

ДЖЕРЕЛА

З КНИГИ "ПЕРО ПИСЬМЕННИКА І ПЕНЗЕЛЬ ХУДОЖНИКА"
(Продовження. Поч. у № 40)

П. Куліш назвав Мелетія Смотрицького (1578 - 1633) "однією з найпомітніших постатей нашої історії". Смотрицький закінчив Острозьку академію, вчився в єзуїтських школах, відвідав європейські країни. Був досить освіченою людиною своєї доби. Найвидатніший його твір "Тренос, або Плач України над дітьми-відступниками, що покинули нещасну матір, церкву православну на сором, ганьбу й поневіряння". Вийшов "Тренос" у 1610 p. під псевдонімом Теофіла Ортолога. Твір патріотичний, спрямований проти засилля католицької церкви після Люблінської унії 1569 р. на землях України, сповнений гірких докорів синам-запроданцям, які переходили на бік уніатів, ополячувались заради наживи, привілеїв та розкошів.
Написано цей "Плач" дуже схвильовано, з великою експресивністю. Тому він був не тільки поміченим, а й ходив по руках, зачитувався, а відтак, викликав глибоке співчуття у прихильників православної церкви та відразу супротивників.
Стиль цього твору справді перегукувався з квилінням душі плакальниці над померлим: "Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосічний, вода під ногами глибока, вогонь з боків невгасимий, звідусіль волання, звідусіль страх, звідусіль переслідування. Біда в містах і селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і зелених безоднях. Немає жодного місця спокійного ані житла безпечного. День у болістях і ранах, ніч у стогоні і зітханні. Влітку спека до млості, взимку мороз до смерті, бо ж гола-голісінька і аж на смерть гнана буваю. Колись гарна і багата, тепер споганіла й убога. Колись королева, всьому світові люба, тепер усіма зневажена і спечалена" (Давня українська література: хрестоматія. - К.: Освіта, 1993. - С. 299).
Ось у такому становищі опинилась православна церква після Люблінської унії. Вона просить: "Приступіть до мене, усі живі, всі народи, всі жителі землі! Послухайте голосіння мого і дізнайтесь, якою я була колись, і подивуйтеся!.. Діток вродила, пильно їх ростила, а вони мене зреклися і привели до упадку" (Там же, с. 300).
Безпосереднім приводом до написання твору стало душевне потрясіння патріотично налаштованого письменника, коли уніати посягнули на православний монастир Св. Трійці у Вільні. Але загальний настрій скорботи й обурення визрівав у народі давно. Недарма боротьба за волю і православну віру стала лейтмотивом козацького руху, що став визначальним у тогочасній історії України.
Маємо вшанувати ім’я Мелетія Смотрицького і за створення однієї з кращих на свій час граматики церковнослов’янської мови. Надрукована в 1619 p., вона довгі роки слугувала основним підручником з літературної мови не лише в Україні, а й південних слов’ян та Росії.

ВІРШУВАННЯ
Воно прийшло в Україну в часи бароко із Західної Європи через Польщу. Оскільки в єзуїтських колегіях і школах вивчали латинську і польську мови, то західноукраїнські поети послуговувалися саме цими мовами. Наприклад, Павло Русин закінчив Грейфсвальдський університет, працював у Краківському і Віденському університетах, писав вірші латинською мовою (видав збірку "Пісні Павла Русина з Кросна", 1509 р.). Себастьян Кленович, крім інших творів, написав латиною велику поему "Роксоланія" (1584 p.), де висловив щиру любов до природних багатств України. Іван Дубровський - автор латиномовної поеми "Дніпрові камені" (тобто Дніпрові музи, 1619 p.). Ця традиція вивчати і писати латинською мовою перейшла і в українські колегії. Скажімо, наш православний релігійний діяч, професор Києво-Могилянської академії, відомий філософ, поет, драматург, теоретик літератури Ф. Прокопович чимало творів написав латинською мовою, хоч писав і українською, польською та російською. Українські відомі діячі, скажімо, такі, як Лазар Баранович (1620 - 1693), який був власником друкарні у Чернігові і видрукував чимало збірок своїх віршів, трактатів, проповідей, переважно користувався польською мовою, хоч писав і українською. Польською писали Мартин Пашковський, Данило Братковський, Олександр Бучинський-Яскольд та ін.
Академік Сергій Єфремов в "Історії українського письменства" дещо скептично поставився до латиномовної та польськомовної поезії і її значення для української літератури, назвавши це явище "пошестю віршоманії". "Літературний вірш в Україні розпочався і витворився під впливом вірша польського, той був теж запозичений з латинського, а це одбилось як на першій, так і на другій копії оригіналу. Через те й на Україні до загального уходить ужитку силабічне віршування, духові нашої мови цілком не відповідне і тим самим не здатне ні до розвитку художніх форм та образів, ні до оплодотворення думки".
Україномовну поезію презентують Памво Беринда, Касіян Сакович, якого відомі "Вірші на жалобний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного" мовлені на похороні спудеями 1622 p. З цих віршів видно, як розвивались у нашій давній літературі панегіричні мотиви. Вони були притаманні і творам барокової графіки майстрів Києво-Могилянської академії. Наприклад, на честь Плетенецького було видано панегірик "Візерунок цнот" Олександра Мигури. На честь П. Могили вийшли: "Імнологія" Памви Беринди і Тарасія Земка, "Євхарістеріон" від учнів при заснуванні школи. "Євронія" - її склали друкарі з нагоди висвячення П. Могили на митрополита та ін.
Так склалась наша історія, що літературна еліта так званого "високого" бароко мусила запобігати, а то й служити тій державницькій шляхті, яка панувала на українських землях. Навіть Мелетій Смотрицький, що так полум’яно і мужньо виступав проти уніатів у своєму полемічному "Треносі", пізніше постригся в ченці, помандрував до Рима і там прийняв уніатство. Після того на підтримку унії написав в 1628 p. "Апологію", і хоч він від неї відрікся на соборі у Києві, та помер в 1633 p. таки уніатом. Це ж можна сказати і про Касіяна Саковича. У свій час він написав гарні вірші "На погреб Сагайдачного", але після переходу на римо-католицький бік виступив із їдкою критикою православної віри, негараздів у церковному устрої та в житті православного духовенства. Ось такі "блукання" притаманні, на жаль, нашій еліті. І лише ті письменники і поети краще прислужились рідному народові, які відчували свою спорідненість із "низовим бароко", з козачою ментальністю, з народною мовою і творчістю. До таких належить Климентій Зіновіїв, який творив у часи Гетьманщини в другій пол. XVII і на початку XVIII ст. Він близько стояв до козацьких народних мас, був яскравим представником так званих мандрівних поетів, вводив у літературу народну мову. Його рукописний збірник "Вірші. Приповісті посполиті" - то ніби життєпис тодішнього народного буття. І хоч його роль применшується, але і від нього йшла стежка до травестії І. Котляревського. Вірші Климентія Зіновіїва про селян, козаків, ремісників, ченців та жінок відходять від урочистого стилю панегіриків, вони не претендують на високу літературну вправність акростихів, різних лабіринтів, як це бачимо у творчості теоретика віршування Києво-Могилянської академії Івана Величковського, з її чисто формальними раками, яйцями, пірамідами, чарками, сокирками тощо. Творчість Климентія Зіновіїва прямує до українського "низового" бароко, яке не тільки формальними ознаками, але й змістом поєднується з нашим буттям.
Так, Київська ренесансно-барокова школа дала немало сподвижників української культури, та кращим з них після Переяславської злуки з майбутнім "старшим братом" довелося торувати дорогу на північ - у Москву, Санкт-Петербург, Ростов... і тратити свої творчі сили на розгортання освіти і культури сильнішого сусіда. Так було з Єпіфанієм Славинецьким. Завдяки знанню класичних мов його "покликали" перекладати для Москви церковні книжки і виправляти помилки тамтешніх неуків за царювання Олексія Михайловича. За ним поїхав Симеон Полоцький, якого той же цар у 1664 р. викликав до Москви, щоб він став учителем царевича Федора і царівни Софії. Збірки проповідей С. Полоцького - "Обід духовний" і "Вечеря духовна", драми про "Про блудного сина", "Про Навуходоносора" - то були своєрідні катехізиси духовно-морального виховання. Цьому ж служили збірки віршів "Псалтир ритмотворний", "Вертоград многоцвітний".
Дмитро Туптало, що народився в Київському Поліссі в козацькій родині, був вправним проповідником. Ще в Україні почав довголітню працю над житіями святих (потім чотиритомні "Четьї-Мінеї" довго були найулюбленішим народним читанням). Але в 1701 p. вже син Олексія Михайловича цар Петро послав його у Сибір бути тобольським митрополитом, а в 1702 p. його послано митрополитом у Ростов, де й помер у 1708 р. За заслуги Синод визнав його святим.
Стефан Яворський - один із професорів Києво-Могилянської академії, був родом з Галичини. У 1700 p. цар послав його митрополитом у Рязань. Двома роками пізніше взяли в Петербург "блюстителем" патріаршого престолу. Головний його твір - "Камінь віри".
Феофан Прокопович вчив поетики в Києво-Могилянській академії і теж був викликаний до російської столиці, щоб допомагати Петру І проводити реформу православної церкви. Таких імен десятки. Та про це мова далі.
Після цього відступу продовжимо короткий огляд такого культурного феномену, як "низове бароко", яке залишилося з нами і впливало на подальший розвиток української літератури.
 
ТВОРЧІСТЬ МАНДРІВНИХ ДЯКІВ
У народі цих прохачів-веселунів ще називали бакалярами (від "бакалавр"), миркачами тощо. Хоч і бідні, вони по-філософськи дивилися на світ, кепкували зі своїх життєвих незгод, високі релігійні образи і сюжети перелицьовували на свій штиб. Простолюд усе їм прощав. У свята ходили від двору до двору, співали, читали вірші, влаштовували невеличкі сценки-спектаклі і цим підробляли. Це схоже на зарубіжних вагантів. Різдвяні та великодні пісні - репертуар мандрівних дяків. Тут поєднувалось високе побожне і низьке сміхотворне, пародії та травестії спудеїв, переповнені жарту, іронії:
...Адам задумавсь, ліг в куточку,
Прийшов Господь, його збудив,
Та й каже: "Де ти дів сорочку?"
"Я, тату, вчора загубив!" -
"Неправду кажеш ти, небоже!
Я знаю, де вже ви були!" -
"Прости мені і Єві, Боже,
Бо ми сорочку пропили..."
Твори не завжди досконалі, не завжди пристойні, але завжди пройняті щирою веселістю, в них переважали елементи розважальні - гумористичні і навіть сатиричні. Це вірш з тієї групи подібних творів, що складається з віршів-травестій, де біблійні персонажі переодягнені в народний український одяг і оточені українським побутом. Ось Бог виганяє з раю "прародителів":
Пішов же вон, Адаме, з раю!
Об’ївся яблук, аж сопеш!
Це так ти доглядаєш гаю?
Без попиту, що хоч, і рвеш!
І ти іди, небого, прясти!
Адам тебе щоб наглядав,
А щоб не сміла яблук красти,
Адаму я нагайку дав.
Хіба не схоже на майбутню "Енеїду" І. Котляревського? Той же силабо-тонічний вірш, та ж народна мова, той же стиль і тон розмови.
Так зароджувалась наша барокова бурлескна література, яка потім дуже добре проявилась в "Енеїді" І. Котляревського. Сергій Єфремов у своїй "Історії українського письменства" підкреслює: "Вся манера і деталі цих віршів показують, звідки Котляревський брав для своєї невмирущої поеми: празникові вірші невідомих авторів - це безпосередні попередники "Енеїди", попередники навіть з ідейного погляду, бо у великодніх віршах находимо ті бажання, що, певне, не одну сушили тоді просту голову на Україні. Визволення не тільки тогосвітнє показують нам ці бажання, але й цілком реальне, земне визволення од усякого тутешнього лиха. Ось як розказує наш вірш про наслідки Христового воскресіння:
Зараз тая серед рая Свобода засіла,
Тут тишина, вся старшина
не має к ним діла.
Тут сіпуга, війт-п’янюга
нам не докучає,
І в підводу тут із роду ніхто не хапає,
Всі подубли, що нас скубли,
сільськії нахали,
Подеречі, колотнечі всі уже пропали...
Утік кураж, здирства нема ж,
пропали всі драчі,
Щезло лихо, живуть тихо,
не дають подачі.
Погибла власть, і вся на рясть
вилізла голота;
Війт не ворчить, і не стучить
десятник в ворота.
"Од такого погляду на дійсність, - зауважує С. Єфремов, - один тільки крок до громадської сатири". І справді, український вірш широко використовує сатиричну форму та засоби, ніби надолужуючи за ті тріскучі панегірики, що лунали на верхах, в офіційній літературі того часу. Це дуже характерний факт - отой одночасний розвиток, з одного боку, панегірика, з другого, сатири".
Отак "високе" бароко в нашій літературі поєднується з "низовим".

ШКІЛЬНА ДРАМА
Вона теж утверджується на культурних здобутках західного походження. Її стали практикувати в єзуїтських школах Польщі, тож на противагу цей вид творчості було запроваджено і в православних братських школах. Засадою західноєвропейських містерій було бажання відтворити історію нашого буття на різних космічних зрізах: на небі, на землі і в пеклі. Сюжети, як правило, обирались із життя Христа. Ці вічні сюжети йшли від середньовічної містерії. Вони відтворювали життя Іоанна Предтечі, показували Христа в пустелі, каяття Марії Магдалини, від’їзд до Єрусалима, тайну вечерю, молитву в Гефсиманському саду, взяття під варту, суд, страсті Господні, воскресіння, жінок-мироносиць, сходження в пекло, вознесіння тощо. То були окремі дійства. Барокова містерія "Діалог" пробує відтворити всю послідовність подій в одному дійстві - молінні про чашу. Епізод моління стає сюжетоорганізуючим. Чаша - то доля людини (кожен випиває свою чашу). Є чаша покарання, а є чаша спасіння і благодаріння.
Автор "Діалогу" вмістив розповідь в одному епізоді і розгорнув її в триярусному просторі - на небі
(з нього спускається ангел), з пекла долинають стогони грішників. Ангел несе чашу від Бога-Отця Христу-Сину. З чашею Христос іде на земну Голгофу (несе свій хрест), отже, хід з чашею-долею - то шлях на Голгофу.
Щось подібне у п’єсі Г. Кониського "Воскресіння мертвих" (1746). Зміст такий: Засій Діоктид шкодить Гіпомену: захоплює його садибу, ув’язнює дружину і матір, всім цим доводить Гіпомена до смерті. Але Бог посилає кару. Діоктид важко хворіє, помирає в муках, потрапляє в пекло, а душа Гіпомена відлітає в рай! Тут два персонажі. Один із них пішов по вузенькій (але прямій, праведній), другий прямує широкою дорогою до пекельної брами. Їх душі зустрілися після смерті. Й душа грішника заголосила в запізнілому каятті, лякаючи глядачів. Звідси мораліте - обов’язкове для таких дійств.
Автори часто вдавались до алегорії. Адам та Єва символізували образи суєти, відчаю та квиління. Сатану представляли ненажери, політики та ін.
Пізніше мораліте стало навіть окремим жанром діалогічного чи монологічного типу ("Багатий та Лазар", "Блудний син"). З нього виростали й п’єси про подвижників сили духу. Такою була драма (найстаріша з датованих) "Олексій, чоловік Божий" (1673). Вона була присвячена цареві Олексію Михайловичу, але сюжетом відіслана до римського сенатора. Його син, прагнучи вдосконалення в Господі, зрікся одруження, залишив рідну домівку і повернувся нескоро у ролі чужинця. Проживаючи в батьківській оселі 17 років, зазнавав кривди від челяді. Коли відкрився батькам і нареченій, то за страждання Олексій, чоловік Божий, був відзначений, і його душа тішилася на небесах "серед ангелів". Це інсценізація житія Олексія - сина римського сенатора Євфіміана. Вже в цій драмі є вставна інтермедія. Батько Олексія з приводу одруження сина влаштовує бенкет. З’являються селяни, дарують молодятам курку, хліб, яблука. Їх запрошують за стіл. Вони охоче випивають "аквотес" ("оковиту"), п’яніють і вчиняють шарварок. Менш п’яний урезонює товаришів і звертається до глядачів з вибаченням. Побожне мораліте зустрічаємо і в "Слові про збурення пекла", де йдеться про звільнення Христом праведників, яких Люцифер затягнув у Тартар.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 12.10.2007 > Тема "Душі криниця"