Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА
За останні три роки і українська, і кримськотатарська літератури дуже збагатились духовно. У київському видавництві "Етнос", що раніше мало назву "Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України" побачило світ три солідних томи (кожен в середньому по 800 сторінок!) творів кримськотатарської поезії та прози паралельно двома мовами - кримськотатарською і українською. Підготували до друку ці три солідні книги український поет і перекладач, лауреат премії ім. П. Г. Тичини Микола Мірошниченко та кримськотатарський поет і перекладач Юнус Кандим, який на превеликий жаль у березні 2005 р. на 46-му році життя відійшов за межу вічності.
Перший том кримськотатарської поезії "Кунештен бир парча" ("Окрушина сонця"), що охоплює кримськотатарську поезію періоду ХІІІ - ХХ століть, побачив світ 2003 року. Це - перше видання, котре уперше так масштабно презентує витворену древнім народом велику літературу.
 Антологія "Кунештен бир парча" - "Окрушина сонця" охоплює майже вісім століть поетичної традиції Криму - від поезії кримських ханів до наймолодших авторів сучасності. Близько 50 ханів династії Гераїв упродовж трьох століть сходило на кримський престол: хто - раз, а хто - двічі, тричі і навіть чотири рази, як це вийшло у випадку Селіма Герая Першого...
Показово, що тридцять представників цієї правлячої династії, тобто більшість ханів, відомі також як діячі культури - поети, прозаїки, історики. Певно, жодна з європейських монархій не може похвалитися подібним феноменом.
Два окремі вельми солідні томи, що мають назву "Къарылгъачлар дуасы" - "Молитва ластівок", складають прозові твори письменників, котрі жили й працювали у різні часи - від сивої давнини до наших днів. Перший том антології кримськотатарської прози охоплює трактати історичного, релігійного і філософського характеру ХIV - ХІХ ст., а також високохудожні твори кримськотатарських письменників кінця ХІХ - початку ХХ ст.
"З Номана Челебіджихана, як зазначає у передньому слові до книги упорядник і знавець тюркських мов Микола Мірошниченко, вочевидь розпочинається період Першого відродження кримськотатарської літератури, де панували реалізм та романтизм. З поверненням кримських татар на історичну батьківщину маємо цілковите право говорити про початок періоду Другого відродження в їхній літературі, стильові течії якого - реалізм, неоромантизм і модерн віддзеркалено в другій книзі антології кримськотатарської прози "Къарылгъачлар дуасы" - "Молитва ластівок".
У цій, у другій книзі антології уміщено малу прозу понад тридцяти кримськотатарських письменників ХХ століття, починаючи з Мамута Дібага (нар. 1905 р.), що загинув під час оборони Севастополя в 1942 році, та Шаміля Алядина (1912 р.), що на початку тридцятих років служив у лавах червоного козацтва в Україні, і закінчуючи сьогоднішніми молодими письменниками - Таїром Керімом і Сейраном Сулейманом.
Як і в книзі поетичній, так і в двотомній антології прози, перекладачами виступають відомі українські письменники, котрі живуть і в Криму, і на теренах України. З-поміж них - Віль Гримич, Петро Коробчук, Степан Литвин, Володимир Мордань, Данило Кононенко, Валерій Басиров, Віктор Гуменюк та інші.
Пропонуємо до уваги читачів одне з оповідань антології кримськотатарської прози Асана Сабрі Айвазова (1878 - 1938) "Мамочко, де ти?! Прийди!..", присвячене темі голоду в Криму у 20-х роках минулого століття.
Асан Сабрі АЙВАЗОВ

МАМОЧКО, ДЕ ТИ?! ПРИЙДИ!..
ОПОВІДАННЯ

У часи страшного голоду Шадіє так само, як і багато інших дітей, котрі лишилися без батьків, забрали в дитячий будинок. І коли голод, який забрав від нас тисячі жертв, почав утрачати свою грізну силу, у багатьох дітей відшукувалися батьки чи родичі й забирали їх додому. За місяць-другий майже всіх дітей розібрали, а на їхнє місце привезли нових, і тільки гарненьку Шадіє ніхто не шукав і не забирав.
Директорка дитбудинку розпитувала в Шадіє, звідки вона родом і чия вона дочка, але маленький ротик дівчинки, схожий на бутон троянди, був ніби на замку: не відкривався. На запитання директорки вона відповіла лиш слізьми, які текли з великих, красивих блакитних очей.
Минув ще рік. Отих нових дітей теж розібрали. В дитбудинку окрім Шадіє нікого не лишилося. Якогось дня надійшов наказ про його закриття. Директорка знову запитала в Шадіє, звідки вона і чи є в неї батьки. Дівчинка крізь сльози відповідала: "Немає в мене ні батька, ні матері. Я навіть не знаю, як їх звати. Я - сирота... В мене нікого немає. Я пам’ятаю тільки назву села, де народилася", - і назвала її.
Одна із жінок-праль, котра працювала в дитбудинку, зрозуміла, що в десятирічної Шадіє нікого немає, і що дівчинка могла б уже працювати, - попросила її в директорки. Не хотілося віддавати Шадіє в руки пралі, однак через те, що й сама директорка мусила їхати далеко з цього міста, то довелося згодитись. Але попросила, щоб та не кривдила її. І взявши Шадіє на руки, притисла дівчинку до себе й довго цілувала, примовляючи: "Не плач, Шадіє, не плач. Ти йди до цієї жінки, вона догляне тебе, залишайся з нею, а я, якщо повернуся до Криму, заберу тебе до себе".
Праля забрала Шадіє. Вони прийшли до хатини, яка стояла на околиці села, поблизу Кая-Баші. Хатина, низенькі вікна якої прикривали шматки дощок і заліза, була помазана червоною глиною. Не заходячи до хати, праля показала Шадіє колодязь, з якого вона повинна буде тягати воду. Колодязь бовванів у кінці вулиці.
Увійшовши до хати, праля посадила Шадіє навпроти себе і дуже грубим і злим голосом почала наказувати і повчати її. Жінка пояснила, що дівчинка має носити дрова, вугілля, воду, розпалювати вогонь, готувати праску, прати білизну, і нікому не розповідати про те, що відбувається в домі, і про те, хто буває тут. В противному разі, якщо дівчинка не виконуватиме всього цього, то її вона вижене з дому, як собаку.
Шадіє, слухаючи, глибоко зітхала. Праля, бачачи, як дівчинка тремтить, гримала на неї: "Не трясись біля мене, як курка, в якої відрубали голову! Ти все зрозуміла, що я тобі наказала?!" - і, вхопивши її за голову, почала трясти. Потім засвітила лампу і завела Шадіє в брудну, темну та сиру кімнатку, де лежало мокре прання. Показавши в кутку кімнати на прогнилий брудний матрац, наказала: "Тут ти спатимеш, це твоя кімната. Іди, лягай! Вранці встанеш і наносиш води!" - і, забравши лампу, вийшла.
Бідна Шадіє залишилася в темноті. Тихо плачучи, лягла не роздягаючись і не роззуваючись спати. Натягла на голову брудну рвану ковдру і плакала, плакала... Через деякий час відкинула з себе ковдру, спробувала роззирнутись. Але в темряві нічого не побачила. Зробилося лячно. Заплющила очі і знову почала плакати. "Дочекаюся ранку і втечу звідси!" - вирішила вона. Після довгих годин страху - заснула.
Їй снилася ніжна усмішка мами. Вона вся в білому витала серед хмарин з блідими щоками і тяглася до неї. Шадіє хотіла кинутись до мами в обійми, відчути її тепло, любов, пестощі, але чиясь безжалісна груба рука вхопила її за плече і почала трясти. Прокинувшись, дівчинка почула як злий, гнівний голос кричав: "Ану, погань, уставай! Спиш як мертва! Мерщій розплющуй очі, які слід видряпати! Підводь свою голову, яку слід розбити! Іди до колодязя, принеси води!"
Шадіє підкорилася цьому сильному і холодному наказу. Встала. В кімнатці ще було темно, як в могилі, тому що вона без вікон. Намацала двері і вийшла. Взяла довге коромисло й відра. Перебуваючи ще під впливом недодивленого сну, з повними очима сліз вийшла на вулицю і попрямувала до колодязя.
На сході займався світанок. Пробуджувались птахи, радіючи весні. Тільки Шадіє було нерадісно. Прийшовши до колодязя, вона кинула на землю відра і коромисло. "Як же набрати з колодязя води?" - думала вона. Глибоко зітхнула. Помітила якусь жінку, котра йшла по воду. Вона й допомогла дівчинці наповнити відра. Шадіє начепила їх на коромисло, хотіла підняти і - не змогла. Їй знову допомогла та, чужа, жінка донести відра до дому пралі. Дівчинка своїми маленькими кволими ручками занесла по одному відру до хати. Руки від напруги в неї тремтіли. Помітивши це, праля знов почала кричати: "Що ти стоїш і трясешся, вигодуване проклятим молоком дівчисько?! Ти за весь ранок принесла лише двоє відер води! Цього мало, треба ще десять відер! Ану хутчіш обертайся, бо ноги й руки тобі поламаю", - і зникла в хаті.
Шадіє вийшла за ворота й зупинилась. Її погляд упав на дорогу, що бігла кудись за обрій. Над горою Чатир-Даг піднімалося сонце, лагідно заціловуючи своїм промінням кожну травиночку, кожну квіточку. Шадіє стояла, милувалася сонцем, а по її щоках котилися сльози. Дівчинка хотіла, аби там, де зливається небо з вершиною Чатир-Дагу, побачити свою маму. Вона якусь мить повними сліз очима дивилася на схід сонця, а потім ненависним поглядом озирнулась на хату пралі і подумала: "Я більше тут не залишусь! Утечу... Шукатиму маму!" І швидко попрямувала дорогою туди, де стояли підводи, які ось-ось повинні були їхати на південне узбережжя моря. У візника на ім’я Мурад-ага запитала, коли вони їхатимуть. Той відповів, що зараз вирушає. Шадіє попросила взяти її з собою. Мурад-ага подивувався, чого це вона, маленька дівчинка, рано-вранці хоче поїхати на південне узбережжя. Він запитав:
- Куди й до кого ти їдеш?
- Я їду в село до мами!
Кажучи це, заплакала. Мурад-ага спитав, чому вона плаче, на що йому Шадіє відповіла, що вона не має грошей на проїзд. Візник сказав, що повезе її без грошей і поцікавився, чи має вона якийсь багаж?
- У мене немає жодних речей. Все, що є в мене - на мені. Мурад-ага перейнявся долею дівчинки.
- Гаразд, дочко, йди сідай на підводу, я довезу тебе до твого села. Якщо ти голодна, я тобі дам бринзи і хліба...
Шадіє сіла на воза. Мурад-ага розплатився з господарем постоялого двору, і вони поїхали. Коли почали виїжджати на широку дорогу, Шадіє, показуючи рукою на колишній будинок губернатора, сказала:
- Цей великий будинок - школа для акушерок. Директорка нашого дитбудинку хотіла мене, коли я виросту, віддати вчитися в цю школу..
- Звичайно, дочко, моя внучка Айше також тут навчається. Буде акушеркою, працюватиме в нашій сільській амбулаторії. Учора я привіз їй гроші і листа від матері.
Поминувши лікарню Каблукова, візник Мурад-ага почав поганяти коней. Шадіє кілька разів оглядалася назад.
- Вона тепер не знайде і не поверне мене до себе.
- Хто не знайде, хто не поверне тебе, Шадіє?
- Вона, праля.
І Шадіє розповіла візникові про все, що трапилося. Через дві години вони доїхали до села Сирли-Копюр. Візник зупинив і розпряг коней, насипав їм вівса. Шадіє спитала, чи зможе праля наздогнати її тут?
Мурад-ага відповів:
- Ні, дочко, не наздожене, а якщо навіть і наздогнала б, то я тебе не віддам їй.
Вони зайшли до кав’ярні. Поїли там хліба, бринзи, попили чаю. Всі, хто був у кав’ярні, милувалися красою Шадіє: її личком, її очима. Дівчинка в дитбудинку навчилася писати і читати, і тому, коли вона взяла на столі газету "Янъы дюнья" і почала читати, відвідувачі ще більш були вражені.
Шадіє вийшла на терасу, облицьовану червоною цеглою. Подивилася навкруги. Послухала щебет пташок, помилувалася зеленою травичкою, що гойдалася під легким подувом весняного вітерця. І не втрималась, побігла в сад, вигукуючи: "Ой, як красиво!" Вона нарвала букетик фіалок і мовила: "Віднесу їх мамі". Підвелася на ноги і подивилися своїми великими очима на візника. Мурад-ага, бачачи її променистий погляд, сказав ніжно і співчутливо: "Ходімо, дочко, треба їхати далі!"
Вони сіли на підводу, їхній шлях пролягав до Алушти, а далі - до Ялти. Шадіє швидко заснула. Мурад-ага прикрив дівчинку, поклав їй під голову згорток краму, купленого додому. Підвода тихо котилася дорогою. Близько дванадцятої години вони поминули гірський перевал Агиз-Кир. Лагідне проміння травневого сонця тепло доторкнулося до білого личка Шадіє. Вона розплющила великі очі. Обіч дороги жебонів чистий струмок, і дівчинці забаглося вмитися його водою. Мурад-ага зупинив коней. Шадіє вмилася, збризкала водою букетик квітів, які зібрала для мами, і знов сіла на підводу. Тепер вони спускалися до Алушти. З-поміж дерев виднілося море. Шадіє як побачила його - радісно вигукнула: "Ой, ми під’їжджаємо до нашого села!", на що Мурад-ага відповів: "Ні, дочко, хоч це море і вашого села, але те село, що на березі, це - Алушта, а до вашого села ще їхати цілий день".
І дорога, і сонячне проміння, що пробивалося крізь густу крону дерев, і море, що поблискувало вдалині - усе це дуже захоплювало Шадіє. Однак якась тривога напливала на її обличчя, від хвилювання сльози наповнювали очі, і дівчинка непомітно витирала їх краєчком хустки. Вона глибоко зітхнула і тихенько завела сумну пісеньку: "Та немає в мене ні батька, ні матері..." Мурад-ага почав підспівувати Шадіє. Так, наспівуючи, непомітно проминули село Шуму, навіть забувши напоїти коней.
Вони доїхали до села Дар-Богаз. Перепочивши зо дві години, почали збиратися до Ялти. Проїжджаючи околицею Алушти, спустилися до самісінького берега моря. Шадіє, побачивши пляжі, пристань, пароплави і юрби людей на пристані, мовила до Мурада-аги: "Тут гарно, але наше село красивіше. Там - тополі, волоські горіхи, садки, парки, гори і пагорби..." Мурад-ага на знак згоди кивав головою.
Коли під’їжджали до села Буюк-Ламбад, сонце вже пішло на спадень. Шадіє зморив сон. Навіть не помітила, як вони дві години відпочивали в селі Дегірмен-кой. А коли вже проїхали мимо Масандри і спускалися до Ялти, Шадіє прокинулась. Підвівши голову, оглянулася навсібіч і помітила праворуч від дороги в зелені садів село Ай-Василь та розташоване на горосхилі село Дерекой, а навпроти нього - Ялту. Запитала:
- Мураде-ага, як називаються ці села? Чи далеко ще до нашого села?
- Ми ще не доїхали до вашого. А це Ай-Василь і Дерекой, а напроти нас місто Ялта.
Скоро в’їхали в Ялту. Мурад-ага розпріг коней і підійшов до візників, котрі повинні були їхати до села, з якого походила Шадіє. Він попросив одного з них довезти її додому. Посадив дівчинку на підводу, поцілував і дав трохи грошей. Розплакавшись, Шадіє поцілувала йому руку. Обоє попрощалися зі сльозами на очах.
Нарешті Шадіє під’їжджала до села, яке залишила чотири роки тому. Коли зіскочила з підводи, то всі, хто був там, дивилися на неї і казали: "Ой, яка гарненька дівчинка, як лялечка!" Тільки ніхто її не упізнав, тому що односельці ж думали, що Шадіє померла з голоду.
Шадіє попрямувала до оселі тітоньки Феріде і дядечка Усеїна, які доглядали колись її. Підійшовши до хатини, побачила одні руїни і зрозуміла, що тітонька і дядечко померли від голоду. Дівчинка заплакала. Схиливши голову, задумалась... До кого йти, до кого звернутись по допомогу - не знала. Вона упізнала Фатіму - одну з дочок колишньої сусідки. Підійшовши до неї, спитала: "Фатімо, ти мене впізнаєш?"
- Ні. Ти хто?
Шадіє побоялася відразу відповісти на її запитання, бо не знала, як на це відреагує Фатіма. Фатіма дивувалася, звідки ця гарненька дівчинка зна її.
- Ти мене знаєш? Хто сказав тобі моє ім’я?
- Я тебе давно знаю. І твою сестру Селіме.
- Ой, ти всіх нас знаєш?! Селіме померла від хвороби. Вчора ми з мамкою носили квіти на її могилу... Шадіє заплакала.
- Ой, навіщо ж вона вмерла? В неї є мама, батько, є сестра, хата, родичі. Їй би жити й жити. Краще б смерть замість неї забрала мене...
Фатіма також укинулась у сльози. Обнявшись, вони стояли і плакали. І Фатіма, хоч не знала, як звуть Шадіє, хто вона така, - запросила дівчинку до себе додому. Познайомила її зі своєю матір’ю - тітонькою Сайде. Тітонька Сайде, пильно придивившись до неї, змінилася на обличчі і вигукнула: «Забирайся геть з-перед моїх очей, не погань мій дім!» Вона ухопила Шадіє за руку й вигнала її на вулицю. І повернувшись до Фатіми, гнівно сказала: «Де ти знайшла цю незаконнонароджену?! Це підкидьок Шадіє, яка пропала під час голоду! Якщо ти ще хоч раз з нею зустрінешся, я тебе вижену з дому!» - вигукувала вона.
 Через деякий час усе село уже знало про Шадіє і всі люди поглядали на неї недоброзичливо. Вона зверталася до багатьох односельців, але не знайшлося жодного, хто б міг її прихистити. Вчителька хотіла взяти розумненьку Шадіє до себе в школу, але жителі села сказали їй, що коли та візьме Шадіє, то вони перестануть відпускати своїх дітей в школу. І вчителька змушена була відмовитися від свого наміру.
 Шадіє влітку продавала курортникам квіти - з цього й жила. Виторговані гроші віддавала садівникові, в якого брала квіти. Але садівник несподівано вмер. Шадіє звернулася до сина садівника, аби той віддав їй гроші, котрі вона віддавала на зберігання його батькові. На що син садівника відповів: «Я про це нічого не знаю. Батько помер. Лежить у могилі. Йди і запитуй у нього!»
 Шадіє і плакала, і благала його, однак не змогла забрати своїх грошей.
 Настала осінь. Для Шадіє тепер було нестерпно важко ночувати під навісами. Одного разу вона ночувала під дощем, вся промокла, почала кашляти. З одного боку допікав кашель, з другого - недоїдання... Вона заслабла і мовби пожовтіла.
 Якогось холодного осіннього дня, коли опадало жовкле листя, Шадіє, розгублена і схвильована, йшла через сади і виноградники в напрямку гір. Вона підібрала листя з горіха, розім’яла його в руці. Повернувшись обличчям до моря, сіла під деревом і ніби поринула в сон.
 І лише через кілька годин вона прокинулася від цього пустого, як її життя, чорного і сумного, як її талан, сну, в якому не було й краплі прекрасного. Вона побачила, як вечірнє сонце посилало своє останнє червоне проміння на море. І, згадавши, що мама могла б зараз принести їй щось їсти, вона з повними сліз очима, сказала: «Чому в мене немає мами і чому я не така щаслива, як ось та пташка, що сидить у гіллі?! Як немає на небі моєї зірки, так і тут, на землі, у мене нікого немає... Хто я ?Хто батьки мої? Я нічого не знаю. Усе, що я знаю - це те, що я дівчинка, яку моя мама тримісячною залишила на кладовищі на мусаллі. Усі діти нашого села дивляться на мене, як на чужу. Не хочуть гратися зі мною. Усі кажуть: «Підкидьок, погань...» Коли бачу, як мами обнімають своїх дітей, як вони їх люблять, голублять, цілують, мені стає сумно. Якщо я захочу підійти до них, то вони не приймуть мене і скажуть: «Ти - підкидьок, ти - погань...»
 Настав вечір. Шадіє плачучи прошкувала до села. Хотіла зайти до мечеті і там заночувати. Вона увійшла на подвір’я мечеті і пильно подивилися на мусаллу - камінь, на якому відправляли похорон. І їй здалося, що вона бачить на ньому сліди від маминих сліз, які вона пролила, залишаючи на ньому свою маленьку Шадіє...
 Дівчинка підвелася і попрямувала до кладовища, на якому тисячі гробків, і в узголів’ї кожного росте кипарис. Розглядала кожну могилу. Їй здавалося, що вони всі однакові. Вона знала: як на землі не знайти їй ні батька, ні матері - так і тут, на кладовищі, не знайде їх. І похнюпивши голову, знов заплакала й повернулася до мечеті.
 Вона пригадала все, починаючи від першого плачу, коли її покинула мати, і до сьогодні, - геть усі прожиті одинадцять років. Подивилась навкруг і раптом упала ридаючи. Ледь звелася на ноги й лягла на камінь-мусаллу. Склала руки на грудях і дивилася в небо. «Мамочко, де ти?! Прийди, забери мене! Я жду тебе на тому камені, де ти мене покинула колись!» - промовивши ці слова, вона заплющила очі. І, зітхнувши востаннє, заснула навік...
 1927 р.
 Переклав Данило КОНОНЕНКО.

«КРИМ ДЛЯ УСІХ НАС - ДОСТАТКУ ЧАША,
НАША ОДВІКУ ВІТЧИЗНА ТУТ Є...»

Ісмаїл ГАСПРИНСЬКИЙ
КРИМ
«Зелений острів» -
так зве його кожен.
Чудовий острів, чарівний Крим!
Крим наш на чайку крилату схожий,
Що понад морем летить голубим.
Тут все, як в легенді:
Печери, скелі,
Лоз виноградних зміїний згин,
Річки, озера, людські оселі,
Чорні папахи стрімких вершин.
Тут давню казку нашіптує море,
Тут - в танці й музиці пам’ять племен.
Тут щастя й радість, сльози і горе -
Розвіяних вітром забутих імен.
Тут гори й степи пам’ятають походи:
Брязкіт шабель, урагани атак...
Грудьми зустрічав тут не раз незгоди
Велетень сивий - старий Чатирдаг.
Крим для усіх нас - достатку чаша,
Наша одвіку Вітчизна тут є.
Хай над зеленим островом нашим
Мирне і добре сонце встає!

Номан ЧЕЛЕБІДЖИХАН
Я ПОКЛЯВСЯ
 Я поклявсь татарам рани
 заживить, залікувати,
 Як же можна, щоб братове
 пропадали мої знов?!
 Як заради них не буду
 я печалитись, страждати -
 Не кипить хай, а засохне
 в моїм серці чорна кров.
 Я поклявся край мій темний
 і осяяти й зігріти,
 Як же можна, щоб народ мій
 жив у мороку ночей?
 Як не буду я це бачить
 і печалиться, й горіти,
 Хай морями крові стануть
 сльози із моїх очей.
 Я поклявся, я дав слово,
 щоб в моєму ріднім краї
 Був народ - господар долі,
 щоби став він прозрівати.
 З ним і я щасливий стану
 може, й ханом в Курултаї,
 Та не вічний я, бо знаю,
 будуть і мене ховати.

Іса АБДУРАМАН
ВЧИСЯ
 Забудь про сум і про печаль,
 Ув очі глянь весни!
 В зелену закохайся даль
 І в голос тишини.
 Учися в сонця доброти,
 Що гріє все навкруг,
 В птахів учися висоти,
 Котра захопить дух.
 Учися в соковитих трав,
 Як рідний край любить!
 В троянди вчись, що на вітрах
 Красою пломенить.
 Але найбільше вчися в гір:
 Стіною, як вони,
 Повстань супроти ворогів -
 Їм шлях перепини!

Решид МУРАД
ПРО КОРІННЯ
Біля нашої хати роками бузок
Зеленів, розквітав, майорів...
Потім, наче хтось землю
Стоптав на вершок -
Враз бузок пожовтів і змарнів.
А цієї весни весь до гілки засох
І зібрались сусіди, і зітхать стали «ох!»
- То оці дітлахи - розбишаки малі
затоптали його, грались тут у землі...
- Е, то хтось із жінок
 лив помиї сюди...
- А хто-небудь приніс хоч відерце води?
Чи полив, чи доглянув,
Чи землю скопав?
І, нарешті, сусіда один так сказав:
- То коріння, напевно,
гризуть хробаки...
- Так, коріння, - підтвердили
і старики, -
Пропадає воно і крути - не крути -
Без коріння нічого не може рости...
Щоб буяло життя,
Як квітучі сади -
Свого роду коріння
Бережімо завжди!

Решид МУРАД
НАВЧИ ЇЇ, МАТИ, САМА!
У світ приходить із плачем дитина,
Про сльози, певно, зна,
тому й кричить...
Гей, мати, і в найтяжчую годину
Навчи її сміятися й любить!
Про труднощі сама дитина взнає -
Їх не уникнуть у житті, мабуть.
Лиш тільки мужній труднощі здолає -
Терплячою навчи дитину буть!
Орли ширяти люблять в небесах,
А змії - повзать по землі щоднини...
Гей, мати, вчи дитя долати страх
І вірності навчи до Батьківщини!

Білял МАМБЕТ
ЗГАДУЮЧИ БАТЬКІВЩИНУ
Сяду, пригадаю, вірш складу у риму,
Із самого серця доберу слова.
В дев’ять років був я
висланий із Криму, -
Та сумна подія в пам’яті жива.
Залишивсь без дому, без свойого краю,
Де тепер Вітчизна дорога моя?!
Та ніхто не скаже, в кого не спитаю,
Чи, як цвіт, зів’яло вже її й ім’я?!
В чому ж був я грішний
ще малий хлопчина,
Що у цьому світі я ще розумів?!
Де тепер проляже та, моя, стежина,
На якій страждання я свої зустрів.
Землю, що любили мої
батько й мати,
Як мені забути, вирвати з душі?
Я джерела рідні буду пам’ятати
І сади родючі в поля на межі.
Як мені забути виноградні лози,
Скручені, як вени, в батька на руках?
І ласкаве море, і весняні грози,
І бурхливі води на гірських річках?
Чи ж сади квітучі можна позабути,
Пахощі бузкові, маки у полях?
Як про все згадаєш, -
де вже там заснути,
Серце стрепенеться, як підбитий птах.
Де та дивна зелень,
що долини вкрила,
Де ті кипариси, що біжать з гори?
Де той млин, якому крила
так крутили,
Налетівши з півдня молоді вітри?
Як мені забути про інжир й оливи,
Що на рідних кримських пагорбах зросли?
Про мигдаль й горіхи,
виноград і сливи,
Про тютюн листатий в крапельках роси.
Все це моїх рідних - з прадіда і діда, -
Плід тяжкої праці, добрі їх діла.
І земля садами й злаками покрита,
І айва, що цвітом ніжним розцвіла.
Як, скажіть, про все це
та й не пам’ятати
Навіть через сотню й тисячу років?!
Ми крилатих коней будемо сідлати
І летіть до кримських,
до своїх країв.
Здалеку прилинем, примчимо,
прискачем,
Як живе, дізнатись, рідна сторона.
- Батьківщино, здрастуй! -
Й з радості заплачем
І заплаче, певно, з нами і вона.
Жить на батьківщині -
наша давня мрія
І мета найбільша нашого буття.
Друзі, є в нас спільна віра і надія -
Будувати треба нам нове життя.
То ж назад, в минуле,
нам нема дороги,
Нас стремління наші уперед ведуть.
Хай долає втома, хай зітремо ноги -
Та без Батьківщини
нам уже не буть!
Нумо, не вагайся, сміливіш борися,
Згинуть хай принади й гроші чужини.
Не зважай на того, хто кричить:
 «Зречися!» -
Нас Вітчизна кличе, ми - її сини!
1957 р.
Самарканд. Студентські роки.

ДЖЕВАЇРЕ
МАТЕРІ
Душа твоя, мамо, як море,
широкою стала -
Це ж ти увесь світ молоком своїм
 нагодувала.
А ще ж ти похожа на сонячний берег
 з дитинства
Про нього казали: - він символом є
 материнства.
Душа твоя, мамо, - родюча земля
 над рікою.
Ти, мов джерело, що людей
напуває водою.
Я бачу твій слід у Всесвіту
серці самому,
Венера, і сонце, і місяць з тобою
у ряді одному.
Ти бачила, рідна, як в полі
ревіли гармати,
Як куля летіла у тебе, та вцілила
в серце солдата...
Лишилася ти в неспокійному
нашім сторіччі
Для радості й смутку,
для тихої щирої стрічі.
Для всіх і кедаїв, й поетів ти стала
 зорею натхнення,
Коли я співаю про тебе -
душа моя світиться, неню.
Та взнаю, що хтось безсердечний
 до рідної мами -
Тоді я страждаю, душа моя
плаче сльозами.
Рядки свої щирі, що зіткані з болю
 зазвичай,
Хай завжди голублять твоє,
в борозенках, обличчя.
До самої смерті тобі,
моя горлице-мати,
Я буду слова найніжніші,
найкращі казати.
Якщо тебе скривдять й душа
від образ заридає -
Життя батогом своїм совість
хай кривдника того скарає.
А я й серед ночі очей не зімкну,
хоч стомлюся, -
Найкращі рядки напишу я про тебе,
матусю!

ДЖЕВАЇРЕ
РІДНА МОВА
Коли на небо місяць випливав,
Коли зоря вечірня розквітала,
Над ліжечком, де ти маленька спала,
Натомлена, очей я не змикала.
Фіалками й нарцисами твій шлях
Я, як могла, щедротно засівала.
Не кривдила тебе, лишень бажала,
Щоб не кривим,
а рівним був той шлях.
Свій, матері обов’язок святий,
Виконувала щиро і з любов’ю.
Навчала рідну шанувати мову,
Щоб знала її, моя пташко, ти.
Та мова - давніх пращурів твоїх,
З якої набирались вони сили.
Із сазом у руках співці пісні творили
І ті пісні пережили вже їх!
Навік лишились в пам’яті людей
Пісні кедаїв - цих співців народних.
Звучать вони в аулах, в горах гордих,
Ти їх уже наслухалась ачей?!
Ми рідній мові шану складемо,
Ми нею оспіваємо Вітчизну,
Не зречемось її, глумитись не дамо -
Ця мова наша - славний дух дідизни.
Ти бережи, люби її, вивчай,
Нехай звучить у серці рідна мова!
Пісні свойого краю пам’ятай -
Мане й дестан - духовності основа!

Шакір СЕЛІМ
РОЗДУМИ
В часи нелегкі живемо ми із вами,
Свій шлях позначаєм сумними
піснями
Про те, що було і що буде із нами.
Народ мій - забуто.
Ще й досі вигнання триває...
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим - ридає.
Татари куточок назвали цей - Крим,
Та довго були всі в розлуці із ним -
Жили й у вигнанні життям
з ним одним.
Хоч лихо й минулось, вигнання й
понині триває,
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим - ридає.
Союзу колишнього більше нема.
Під сонцем Вітчизни усе ще пітьма.
І світло примарне нас всіх обійма.
Нам відчай розчавлює груди.
Вигнання триває, триває...
А світ те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим - ридає.
Ми тісто прокисле,
ми тісто ще поки.
Нам доля нам’яла і душі, і боки.
І в душах холоне гарячий неспокій.
Немає кінця негараздам.
Вигнання триває, триває...
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим - ридає.
Спокусами манять наш гордий народ
В «Союз нерушимый»
колишніх господ,
При цьому хотять затулити нам рот.
Весь шлях наш политий сльозами. Вигнання триває, триває...
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим - ридає.
Проси не проси - не почує нас друг,
Побільшало недругів знову навкруг:
Не видно початку-кінця наших мук.
Терпець наш розп’ято.
Народ - знемагає,
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим - ридає.
Аллах дарував благодатний нам край -
Ці гори, і море, і степ, і ручай...
Та злигоднів маємо ще через край.
Нас біди не давлять.
Вигнання триває, триває...
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим - ридає.
Та годі! Уже увірвався терпець,
І роздумам мрійним приходить
кінець.
Конкретним ділам час сплітати
вінець.
Народ мій - вигнанець.
І серце спокою не знає,
І світ весь за нас, він про нас пам’ятає,
Хоч оком одним він
над нами сміється,
а другим - ридає.
Переклад Данила КОНОНЕНКА.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 12.10.2007 > Тема "Душі криниця"