Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

Де ти, Східнице*? Чуєш, я тут,
У прадавнім моїм Мелітополі,
Де чумацько-козацьку суть
Катериною лютою розтоптано.
Ваш Бандера - як наш Махно:
Вміли в битви народ піднімати!
Та в Москві приловчились давно
"Бандітізмом" цей рух називати...
(З віршів нашої читачки
з Мелітополя Тамари Бойко).

*Східниця - селище в Карпатах, свідок повстанського руху.

Молодий історик Володимир В’ЯТРОВИЧ вже стає символічною фігурою. Можна сказати, що як особистість він є породженням нашої Незалежності. Ну, а далі... Далі він творить себе сам. Ще зовсім недавно Володя очолював "Молоду Просвіту" Львова, а нині є директором Центру досліджень визвольного руху.
Красномовна деталь: незадовго до своєї смерті колишній командарм УПА Василь Кук попросив Володимира приїхати до нього в Київ. Про що вони говорили - я не знаю. Але знаю, що пан Василь вважав Володимира В’ятровича одним з кращих дослідників визвольного руху. Тому, готуючи публікацію до цієї дати, я вибрав саме його.
- Я записував спогади багатьох повстанців. Майже щоразу стикався з однією і тією ж проблемою: людей дуже важко вивести на відвертість; якісь вони скуті і розповіді дуже шаблонні: переважно це опис подій, що врізалися в пам’ять, і висвітлення своєї участі в боротьбі. Але, на жаль, дуже мало оцінок, узагальнень, концепцій, критики свого керівництва, тобто всього того, що дозволило б краще уявити ту епоху. Не дивно, що обмежена інформація відштовхнула від "теми" молодь. Ветерани УПА на неї ображені, але ж частка їхньої вини тут також є... Чи ви не згодні, Володимире?
- Справа в тому, що ви спілкувалися з людьми, життя яких було пов’язане з підпіллям і тюрмами. Конспірація була ледь не основою їхньої життєвої стратегії. Спочатку в підпіллі, а потім в тюрмах і таборах, де так само треба було приховувати свої погляди. Для багатьох людей це стало своєрідним психологічним каркасом і, дійсно, дуже важко в ході інтерв’ю "витягати" з цієї оболонки людей. І все ж коли така людина проникається довірою до співрозмовника, то від неї можна почути дуже цікаві речі.
Інший момент. Через природні обставини багато найкращих учасників визвольних змагань або загинули, або вже померли. І сьогодні ми найчастіше маємо справу з людьми, які були причетними до тих подій, але не були творцями руху Опору, не були найактивнішими повстанцями чи командирами.
Винятком донедавна був хіба що Василь Кук, якого всі одностайно визнавали надзвичайно цікавим оповідачем.
- Може, тому що був Головнокомандувачем УПА з 1950 по 1954 рік, по суті, замінивши на цій посаді Романа Шухевича?
- Так, він був одним з тих, хто творив УПА, організовував повстанський рух. Більшість людей цього рангу або загинули в ході боротьби, або померли в сталінських таборах...
Можу назвати ще Василя Галасу - це один з побратимів Василя Кука, людина, яка працювала в сфері пропаганди і легко могла "запалити" будь-яку аудиторію. Я пригадую, як ми проводили Табір, присвячений 55-літтю Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Це було в 1999 році у Карпатах; приїхали активісти "Молодої Просвіти", "СУМу", "Пласту" та інших організацій. Туди ж ми запросили і Василя Кука, і Василя Галасу. Розраховували, що розмова з ними триватиме годину-дві, а вона протривала... до вечора. Ці двоє немолодих людей, яким було далеко за 80, тримали в напрузі велику аудиторію - понад сто чоловік!
- Це була переважно галицька молодь?
- Ні, там зібралися люди з усієї України! І всі були зачаровані розповідями двох "дідусів"-ветеранів. В принципі, те, що я бачив в публічній діяльності Василя Кука, якраз і говорило про його уміння і бажання працювати з молоддю. Він дуже багато їздив по Україні, поки йому дозволяло здоров’я, потім зосередився на Київській області, зустрічався з молоддю у військових ліцеях, в Києво-Могилянській академії і завжди своїми виступами "приковував" до себе аудиторію, навіть якщо це були і "східняки". Думаю, що Головнокомандувачу УПА дуже допомагав той досвід, який він у роки війни отримав, розбудовуючи структури ОУН на Східній Україні. В 1941 - 1943 роках він очолював підпілля, і його безпосереднім "штабом" був Дніпропетровськ. Василь Кук створив там підпілля, спираючись саме на місцеві кадри. До речі, за його словами, непоганими кадрами для підпільної роботи були саме комсомольці!
- Комсомольці індустріального Сходу? Цікаво...
- Так, це були молоді хлопці і дівчата, які мали певну ідеологію, але, зрозумівши її хибність і брехливість - адже бачили, як тікали більшовики від гітлерівців, кинувши напризволяще людей, - вони все-таки воліли залишатися ідейними людьми, тобто мати певний життєвий стержень, духовну опору. Жити зовсім без ідеології їм було незвично...
- Це були українці?
- Так. Тому вони безболісно сприйняли ідеї українського націоналізму, і стали поширювати ці ідеї в масах. Можу, як приклад, назвати Йосипа Позичанюка, який був одним з керівників Львівського обкому комсомолу, Пантелеймона Сака та багатьох інших. Зрештою, дружина самого Василя Кука - Уляна Крюченко була секретарем комсомольської організації Дніпропетровського університету. Потім вона стала відомою підпільницею і довгі роки перебувала в підпіллі разом зі своїм чоловіком.
- Від дніпропетровських істориків мені доводилося чути, що галичани дуже важко "легалізувалися" на Сході. Як провило, видавала говірка, і місцеві люди часто сприймали їх за... поляків.
- Звичайно, був певний ментальний конфлікт. Деякі націоналісти поверталися зі Східної України дуже розчаровані. Є цікаві спогади про Василя Кука. Коли він наприкінці 1941 року їхав до Дніпропетровська, то багато націоналістів-галичан, які там побували, казали, що туди нема чого їхати, адже з тими "східняками" нічого неможливо зробити!
Але все-таки Василь Кук туди поїхав і знайшов там чимало місцевих українських патріотів, які без вагань приєдналися до націоналістичного руху. І цей рух став загальноукраїнським.
До речі, молодіжні націоналістичні гуртки створювалися на Дніпропетровщині ще у 1950-ті роки, коли ОУНівське підпілля там уже було розгромлене. Проте нащадки запорожців брали на озброєння ідеологію ОУН, хоча ніяких особистих контактів з націоналістами у них уже не було. Десь щось чули, щось читали, знаходили якісь листівки чи інші сліди діяльності ОУНівських організацій, і цього вже було достатньо.
- Дійсно, тут є парадокс. На тему національно-визвольної боротьби колись було накладене "табу". Але цей ореол таємничості якраз і гарантував певну кількість симпатиків. Тепер же, коли про УПА можна говорити відкрито, а інформація про визвольний рух є в шкільних програмах, пропаганда, на мій погляд, ведеться неефективно, неякісно. Не можна сказати, що молодь "повально" захоплюється цією сторінкою нашої історії. Боюся, що їй більш притаманна байдужість. Може, вчителі недопрацьовують?
- Не так вже й багато є про УПА в шкільних підручниках. Якийсь параграф чи, може, абзац тексту. Тому учень не може скласти собі повного уявлення - що таке Українська Повстанська Армія? І нинішні вчителі історії, дійсно, часто бувають "не на висоті". Адже престиж професії вчителя падає; до педагогічних ВНЗ нерідко йдуть ті юнаки та дівчата, які не змогли прилаштуватися деінде. Однак якесь зацікавлення УПА жевріє серед молоді (щось там чули від батьків чи від діда) і воно може перерости у велике зацікавлення темою.
Яскраве свідчення: на останньому Форумі видавців ми продавали нову книгу "УПА. Історія нескорених". Серед покупців було дуже багато дітей шкільного віку! Вони смикали своїх бабусь і дідусів за руки, скрізь чулося: "Купи", "купи", "купи"... А закладки зі світлинами повстанців взагалі викликали неймовірний ажіотаж!
- Ну, у Львові, звичайно, молодь трохи інша. У Донецьку чи в Харкові цього ажіотажу, може, й не було б... А як в Литві? Адже ця невелика держава є монолітно-патріотичною, без "проблемних" територій. Як там виховують молодь?
- Ну, у Литві все вирішено серйозно. На найвищому рівні! Там є Центр досліджень геноциду і Опору. Це структура Кабінету міністрів. Директора призначає парламент, тобто Сойм Литви. У них величезне приміщення в центрі Вільнюса, і вони мають доступ до всіх документів. Апарат дуже масштабний як на маленьку Литву і має свої підрозділи в органах влади. Співробітники Центру готують рекомендації для влади: що відзначати, де і коли. Історики готують різноманітні проекти, працюють за контрактом, і все це добре фінансується.
Центр займається не тільки історичними дослідженнями, але й популяризацією зібраних матеріалів, донесенням правдивої історії до народу.
- Як саме це робиться?
- Знімають цікаві історичні фільми, встановлюють пам’ятні знаки. Є пам’ятні таблиці на місцях, де були катівні НКВД. Є таблиці на школах - приміром, тут навчався такий-то герой національно-визвольного руху. Є пам’ятники на місцях битв "лісових братів" з військами НКВД. Якщо битва відбувалася на полі, то там, серед поля, і ставиться знак. А сільськогосподарська техніка до цього вже якось "пристосовується"... Бо історія для литовців - святе!
Згодом там прокладаються нові туристичні маршрути.
- Ми могли б щось запозичити у литовців?
- Їхня методологія роботи абсолютно прийнятна для нас. Коли в Україні говорили про створення Інституту національної пам’яті, то в приклад завжди ставили "Інститут памєнці народовей" в Польщі. Як на мене, то литовський варіант нам більше підходить.
- Чому?
- Бо в Польщі цей інститут значною мірою є інструментом політики. Має прокурорські повноваження - плюс до всього займається політичною "люстрацією"... Замішаний в багатьох політичних скандалах. Час від часу лунають заяви, що у нас є "матеріальчик" на того чи іншого політика...
Це якось нівелює науковий статус інституту.
Натомість у Литві "Центр досліджень" стоїть осторонь політичних процесів. Думаю, нам це більше підійшло б...
- Знаю, що 100-ліття Романа Шухевича відзначали і в Литві?
- Так, 19 липня цього року нас запросили до Вільнюса, де разом з "Центром досліджень геноциду і Опору" та українським посольством в Литві був організований Вечір пам’яті Романа Шухевича. Демонструвався фільм "Нескорений", читалися доповіді. Були представники української діаспори, але найбільше було колишніх литовських повстанців. Вони з великим інтересом сприйняли і доповіді, і фільм, і виставку фотографій.
- Фотографій, що відображали боротьбу УПА?
- Так. Але в тому ж залі паралельно розмістили виставку фотографій Литовського повстанського руху. Все це створювало таке цілісне, гарне враження...
- Знаю, що й литовці до нас їздили?
- Так, взимку 2006 року вони привозили свою виставку фотографій, яка називалася "Війна після війни" і виставлялась в Історичному музеї. Ця литовська фотовиставка також викликала велике зацікавлення у Львові.
- Отже, у вас контакти переважно з литовцями, а не з естонцями чи латишами?
- У литовців цей процес поставлено на більш дієву платформу. Може, тому, що повстанський рух в Латвії та Естонії був слабшим... Скажімо, дуже багато естонців загинуло ще у 1944 році в лавах дивізій СС, які діяли під німецьким командуванням. Таким чином, мобілізаційний потенціал естонського народу було вичерпано. І в Латвії, і в Естонії після війни діяли тільки невеликі повстанські групи. Ми співпрацюємо з Музеєм окупації Латвії, але повторюю - у литовців все значно серйозніше.
- А як у Литві поставлена робота з молоддю?
- Центр досліджень геноциду і Опору має спеціальні програми, скеровані на молодь. Це різноманітні конкурси художніх творів, це спеціальні табори для дітей з маршрутами по місцях головних боїв. Тобто там систематично проводиться планова робота по прищепленню патріотизму через пізнання Повстанського руху. Відповідно все це сприймається молодими людьми як невід’ємний елемент їхньої історії та їхнього патріотизму.
- Чи це підходить для України, для нашої дійсності? Поки що важко уявити севастопольських школярів, які їздять маршрутами головних боїв УПА... 
- Попереду у нас багато чорнової роботи, але, повірте, іншого шляху немає.
Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

352 СТОРІНКИ ІСТОРІЇ АРМІЇ НЕСКОРЕНИХ

 Перша в країні науково-популярна ілюстрована історія Української Повстанської Армії була представлена 10 жовтня в Українському інституті національної пам’яті.
 Участь у презентації взяли — голова Українського інституту національної пам’яті, академік Національної академії наук Ігор Юхновський, представник Українського інституту національної пам’яті у Львівській області, директор Центру досліджень визвольного руху, відповідальний редактор та упорядник книги Володимир В’ятрович.
 Ігор Юхновський, відкриваючи презентацію, зазначив: «Пропонована книга, яку створили автори, що належать до нового покоління істориків, містить найповніший виклад героїчної боротьби УПА. Нашим завданням сьогодні є максимально поширити її, насамперед на сході країни».
 Володимир В’ятрович висловив сподівання, що «саме таким чином, доводячи забуту правду, ми зможемо не тільки відновити історичну справедливість, але й вплинути на сьогодення і майбутнє країни, яка, врешті, стане вартою пам’яті нескорених».
 «УПА. Історія нескорених» є спільним проектом Українського інституту національної пам’яті та Центру досліджень визвольного руху (Львів). Першою частиною даного проекту була однойменна фотовиставка, що презентувалася у Києві навесні.
 Книга містить окремі розділи, присвячені витокам збройного повстанського руху, польсько-українському конфлікту, територіальній та функціональній структурі тощо. Окремий розділ присвячений Роману Шухевичу, людині, що творила повстанську армію та очолювала її протягом семи років – аж до своєї смерті. Примітно, що увага приділена також і немаловажливій ролі жінок у визвольній боротьбі, повстанським святам, нагородам та одностроям.
 «Історія» підготовлена співробітниками Центру досліджень визвольного руху: відповід. ред., упорядник Володимир В’ятрович, Роман Грицьків, Ігор Дерев’яний, Руслан Забілий, Андрій Сова, Петро Содоль. Дизайн виконала Ольга Сало.
 «Історія нескорених» вже успішно презентована у Дніпропетровську та Львові і здобула неабияку популярність на цьогорічному Форумі видавців. Незабаром книга буде представлена у більшості міст України.
 Більше про книгу «УПА. Історія нескорених» можна довідатися: info@upa.in.ua; тел./факс: (044) 2531563, (032) 2994515,
8-063-6286869.
 Повість-есе «Месник Макомацький» повертає із небуття ім`я ще одного славного сина України - легендарного трускавчанина, командира спецбоївки УПА Романа Різняка (Макомацького).
Цю книгу передав до бібліотеки «Кримської світлиці» мешканець м. Трускавця, дослідник повстанського руху Б. І. Гуцило. Наш кореспондент отримав завдання взяти у пана Богдана детальне інтерв`ю про його дослідницьку діяльність - так що слідкуйте за газетою!
 Доля українського народу і боротьба за Самостійну Незалежну Соборну Україну стали основою моєї повісті, - пише у післямові до своєї до «Не вір!» Любов Василів-Базюк. - Мої герої, яким пощастило вижити, є відважними учасниками бою у Гурбах на Волині. Вони пережили переслідування і вперто несли стяг свободи і волі та любов до України протягом всього свого життя. Вони є не уявним прикладами фантастичних чи недійсних подій, а правдивими свідками московсько-совєтського терору, деспотії та геноциду Українського народу.
Пані Любов Василів-Базюк надіслала до редакції «КС» кілька десятків примірників своєї книги, які ми готові передати нашим читачам. Звертайтеся!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 12.10.2007 > Тема ""Білі плями" історії"