Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’яті українського письменника, лікаря і педагога Модеста Пилиповича Левицького

До рідної
вертаємося мови,
Неначе
прокидаємось
зі сну,
Приходимо до пам’яті, немовби
П’ємо напій з нектару й полину.
Так довго нашу пам’ять катували,
Гасили в ній світильники імен,
Щоб людство нас ганьбою
освистало:
"Ви не народ, лиш ратайство німе".
Це хто там сміє кидати:
"Боріться!",
На всю імперію здіймає крик,
Та ще й своєю мовою-наріччям?
Якийсь Шевченко?
Малорос! Мужик!
Якщо когось біда мужича кличе
Й життя його - офіра дня добра,
То ми йому словечко,
мов табличку,
Повісимо на шию:
"Ліберал!"
А за любов святу свою і віру,
За співчуття до українських сліз,
Нам в серце прямо цілилось,
як вирок,
Мов куля, слово
"Націоналіст!"
З могильних плит стираємо помалу
Ядучий порох страху й німоти,
Аби ще й діти нас не освистали
За те, що не зуміли прорости
Із приймаків - до власної садиби,
До нації й народу - з сірих мас,
Із кольорів кривавих -
до правдивих,
Землею й небом створених для нас.
Так довго нам витравлювали
пам’ять
В’язничний дух і різаки цензур,
Але вона яріла, наче павіть,
Уперто пробивалася крізь мур.
Й воскреслими із мертвих іменами
Наш день серпневий
був благословен.
Нектаром і гіркими полинами
Вдихаймо в себе світло цих імен.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2007 > Тема "Душі криниця"