Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ науки і культури знає чимало прикладів, коли різні фахи поєднуються в одній особі. Відомо, що наш Тарас Шевченко був неперевершеним майстром поетичного слова і пензля, - він автор сотень чудових картин і малюнків. Шведський лікар Карл Лінней став всесвітньо знаним ботаніком і зоологом-родоначальником так званої бінарної номенклатури тварин і рослин. Особливо багата на такі приклади українська література й освіта. Несть числа майстрам слова, так чи інакше причетним до освіти - вищої чи середньої. Вчителювали Григорій Сковорода, І. Нечуй-Левицький, Борис Грінченко, в нашому часі Максим Рильський, Андрій Малишко, Григір Тютюнник, Анатолій Погрібний, Микола Кравчук, Григорій Храпач, - усіх не перелічити.
 До плеяди різнопрофільних обдарованих діячів освіти і літератури, без сумніву, належить народний учитель і талановитий прозаїк Степан Васильченко (справжнє прізвище - Панасенко). До мене особисто він прийшов і освітив своїми творами у ранній юності. Спершу це були «Чайка», «Оксана», «У бур’янах», згодом «Олив’яний перстень», «Циганка», інші оповідання про тогочасну школу. Враження від прочитаного таке, що й зараз пригадую той чи той сюжет, ту чи ту історію, ним розказану. Пригадую і знову перечитую, щоб милуватись щемливо-людськими характерами, його мовою, його вмінням злагодити речення особливою ритмічною сув’яззю.
 Отже, наша розповідь про нього - про Степана Васильченка.

 «ПАМ’ЯТАЙ БАТЬКА, МАТІР ШАНУЙ...»
 Його життєва й літературна доля досить типова для українського інтелігента й письменника. Проста сім’я шевця з містечка Ічня на Чернігівщині. Виніс із рідного дому не тільки гіркоту нестатків, але й смак до художнього слова, до народної пісні й проніс оте змішане почуття на багнистих житейських дорогах. Батько з синами взимку займався ремеслом, любив книжку, поважав у людях освіченість, заохочував до знань дітей. Тому-то і послав шістнадцятирічного Степана у 1892 році вчитися до Коростишівської вчительської семінарії на Житомирщині. Після місцевої п’ятирічної школи хлопець як її стипендіат упродовж двох років готувався до вступу, саме в цей час прочитавши усе краще з всесвітньої історії і літератури, з природознавства.
 Коростишівська учительська семінарія була тоді популярна в Україні. Тут щороку приймали 10 - 12 юнаків казенними стипендіатами. Лише сюди могла вступати та сільська молодь, яка, як ніхто, рвалася до науки, прагла збагнути навколишній світ. «Це був манісінький вогник для бідних, здібних селянських дітей і виростав у палкій юнацькій уяві до легендарних розмірів. Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь, Поділля щороку надсилали туди найкращий цвіт - щастя випадало небагатьом», - згадував пізніше Васильченко в своїх автобіографічних записках «Мій шлях».
 Семінарія мала свою історію. Заснована 1869 року, вона перебувала спершу в Києві.
В ній витав дух Тараса Шевченка, дух Кирило-Мефодіївського братства, дух таких директорів, як відомий кирило-мефодієвець Іван Якович Посяда. В часи навчання Степана Панасенка директором був продовжувач демократичних засад Посяди - Давидович. Цікавий такий випадок, про який оповідає письменник. Він купив собі шапку. Побачив його в ній директор, «заклав руки за спину, милується: «Чистий тобі Тарас Григорович!» Він знав його особисто».
 В автобіографії досить докладно розповідає, як його виряджали до семінарії. Був вечір. Зійшлися родичі, біля порога м’яли шапки сусідські діти. Степанові давали останні настанови: «Пам’ятай батька, матір шануй», «Бідними не гордуй, бо сам із таких», «Не забувай, з якого коліна вийшов». «Терпляче, з увагою вислуховую, - зізнавався Васильченко. - Це треба! Між моїм родом - батьками, дідами, самими далекими пращурами - я перший іду до культури, світла, перший пробиваю ту стінку, що стоїть нам на шляху до того чарівного, такого принадного і такого мало досяжного для нас, бідних селян, іншого світу. Я посланець! Прощай рідне, тепле, безмежне, таке спокійне народне море!» Невипадково в більшості Васильченкових творів героями стають саме ті бідні, здібні селянські діти, яким він допомагав як учитель вийти в широкий світ. Враження від навчання в семінарії відбилося у згадуваних автобіографічних записках «Мій шлях» та «Записках учителя», в чудовому оповіданні «Оксана».

 «ЛЕТЮЧЕ, НЕСПОКІЙНЕ ВЧИТЕЛЮВАННЯ»
 Швидко пролетіли три роки навчання в семінарії, і почалося з 1898 року, за його словами, «летюче, неспокійне вчителювання». Не раз доводилося входити в конфлікти з місцевими чиновниками й сільськими попами, за непокірну вдачу звільняли з посади, переводили із села в село. За те, що говорив правду у вічі. Чотири роки вчителював у селі Потоки поблизу Миронівки на Київщині, де вчив не тільки дітей, а й їхніх батьків, організував театральний гурток. А потім - школи міста Богуслава та села Драбів і Велика Буромка на Полтавщині (тепер Черкащина). «Мужицький син», ніжний натурою, усміхнений, з ясною душею, але твердий у переконаннях, сіяв у серцях селянських дітлахів зерна любові й науки. Коли не було з ким поділитися своїми болями, мережив бентежні роздуми у щоденнику, в статтях до газет, у віршах (поема «Розбита бандура»). А 1903 року на сторінках «Киевской газеты» з’явилося його російськомовне оповідання «Не устоял» про нелегку долю народного вчителя.
 Урешті «не устоял» і сам автор оповідання. Зацькований сільськими можновладцями, інспекторами, а також бажаючи підвищити освіту, 1904 року вступає до Глухівського вчительського інституту. Лідер за вдачею, він організовує політичний страйк, домагається демократизації навчання у вищий школі. Студенти під звуки «Марсельєзи» вийшли на вулиці провінційного Глухова. Поліція хутко розправилась з бунтівниками. Не закінчивши інститут, їде на Донбас. Там сподівається знайти однодумців у боротьбі проти царизму (це були часи визвольних змагань українського народу). Знайшлася й робота у школі села Щербинівка Бахмутського повіту на Донеччині.
 Невгамовний учитель розповсюджує серед шахтарів нелегальні політичні брошури. Знову сподівання не справдились. Його ув’язнюють в 1906 році на півтора року у Бахмутській тюрмі. Виходить звідти хворим на тиф і після кількох тижнів, проведених у лікарні, повертається в Ічню до старенької матері. На хліб насущний заробляв приватними уроками, сповна віддається літературній творчості, працює в газеті «Рада» аж до її закриття у 1914 році. Тут публікує і художні твори, видає дві книжки прози - «Ескізи» (1911) та «Оповідання» (1915). Та ба! Перша світова війна на три роки забрала від письмового столу. Темі війни присвячує низку оповідань і, зокрема, «Окопний щоденник» - правдивий документ про жахи цієї кривавої бійні. У 1920 році знову покликала школа. Якийсь час завідує одним з київських дитбудинків, а потім учить дітей рідної мови й літератури в школі, де керує драмгуртком, пише для нього п’єси. Вже будучи відомим письменником, постійно жив у злиднях. Пройшовши всі гоніння, тюрму і воєнне лихоліття, не мав часом і шматка хліба, навіть перед смертю мешкав у київському підвалі. «Несприятливі умови життя, - згодом зізнається, - холод, матеріальні злидні, убога кімната, - я не нарікаю на все це, - все це тільки поетизувало, поглиблювало мої радощі, радощі самовідданої захопленої творчої праці». Ніс у душі теплий вогонь і зігрівав ним таких же убогих і скрив-джених, як і сам, знайшовши вічний спочинок у серпні 1932 року на Байковому кладовищі.

 СОНЯЧНИЙ ТАЛАНТ
 Він вважав себе «мужицьким сином», пройшовши тернистий шлях народного вчителя й «мужицького письменника» (теж його визначення), хоча це «мужицький» потребує уточнення: читацькою аудиторією творів був усе-таки не селянин, а інтелігенція селянського походження, оті «діти сільських пролетарів», котрим засвітило сонце просвіти. Для них він і писав свої вишукані, а водночас прості оповідання. Хоча про українського вчителя вже писали І. Франко,
Б. Грінченко, О. Кониський, створивши образ сумлінного, затурканого злиднями, залежного від місцевих «князьків» освітянина, одначе Васильченку вдалося чи не найглибше опрацювати цю тему. За фахом і покликанням педагог, він найкраще знав гірке тогочасне буття сільського вчительства - тих в недалекому минулому селянських хлопців і дівчат.
 Ось перед нами молодий учитель Яків Малинка (оповідання «З самого початку) - «гнучкий широкоплечий хлопець з добродушним, трохи подзюбаним обличчям», у куценьких штанях, позиченому сюртуці. Чулий і делікатний, з гарячими очима, Яків завзято заходився сіяти оте «розумне, добре, вічне»: вечорами в класі «загули співи», у хатах з’явилися книжки, загомоніли під школою селяни. Та не сподобався місцевій поміщиці вчитель, і вона виганяє його зі школи. Вражає оповідання «Вечеря». Кинуті напризволяще в глухе село, вчителі Петльований та Недбай вечеряють на Святвечір знайденими під учнівськими партами цвілими кусочками черствого хліба. І це при тому, що у кожній селянській хаті навіть злидарі стараються приготувати на Різдво щедру вечерю. Вчителі згадують, як зустрічали це свято в щасливі дні дитинства - і картина сумної вечері хвилює до сердечного щему. Про сумління трудівників освітянської ниви і хрестоматійна повість «Талант», в центрі якої дівчина Тетяна, вчителька початкової школи. Селяни полюбили ініціативного педагога, проте переслідувана обмовами та пересудами, Тетяна кінчає життя самогубством.
 Степан Васильченко постійно був зв’язаний із дітьми, любив цих «шибайголів» з ясними головами. В них бажав заронити світлий промінчик людського добра. Тож не дивно, що в його спадщині чимало творів про долю сільської дитини, її шкільне навчання.
 Приміром, в оповіданні «Роман» (1910) змальовано непосидючого семирічного хлопчика. Під шкільним вікном Романко навчився грамоти, ще не будучи учнем, і не раз підправляв тих, хто вже вчився. Та коли сів за парту, ніяк не міг опанувати «премудрості» шкільної програми. Причина не в конфлікті між учителькою і першокласником, а в тому, що він хоче навчатися рідною мовою, а цього не давала зросійщена школа. Про духовне змужніння учнів середніх класів сільської школи розповідає оповідання «Циганка» (1911). До творів про дитинство можна віднести і повість «В бур’янах» - першу частину задуманого, але незавершеного твору в п’яти частинах. Йдеться у повісті, написаній наприкінці 20-х років, про дитячі літа Тараса Шевченка. Здавалося б, відомі факти з життя Кобзаря отеплені отими добрими сонячними промінцями, які умів засвічувати в людських душах тільки по-справжньому добрий і талановитий Степан Васильченко.
 Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
учитель, письменник.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 31.08.2007 > Тема "Українці мої..."