Версiя для друку Обговорити в форумi

...Душа в рубцях, як букова кора,
Де і сліди від куль, і хрест, і тризуб...
Б. Стельмах.

 Спочатку навіть важко було повірити у таке журналістське везіння: збираючись писати статтю до Дня незалежності України, я цілком випадково вийшов на... живого свідка проголошення у Львові Акта незалежності 30 червня 1941 року! Втім, не так уже й випадково. Познайомитись із колишнім вояком УПА Остапом Лунем (на фото) давно й постійно радив мені наш читач із Сакського району Богдан Григорович Лунь. Земляк і близький родич повстанця. Підганяла і сама дата. Адже цьогорічне свято Незалежності України збігається з 85-літнім ювілеєм Остапа Остаповича!
 Зате тепер є що згадувати, є із чим порівнювати. До зустрічі ми підготувалися ґрунтовно: пан Остап перечитав чимало запропонованих мною матеріалів про Холодний Яр, махновщину, Чернігівську Січ (було таке збройне формування в 1941 році; складалося зі свідомих українців-оточенців), також статтю Олександра Польченка про колишнього енкаведиста, покинутого дітьми і обігрітого в Криму родиною поселенців із Західної України. Прочитав Остап Остапович і останнє інтерв’ю відомого білоруського письменника Василя Бикова, який всі свої твори присвятив війні, партизанському рухові. Та і я багато літератури "перелопатив".
 Це все для того, щоб була зачіпка для філософської розмови. Витрачати дорогоцінний час на уточнення якихось незначних деталей повстанського побуту було, дійсно, шкода. Основний капітал Остапа Луня - мудрість, уміння аналізувати.
 Розмова, дійсно, вийшла філософською - прочитана література тримала нас в певному руслі. Я з подивом дізнався, що непримиренний боєць із більшовизмом Остап Лунь добре ставиться до... комуністичної ідеї. Вважає, що вона несе в собі дух раннього християнства.
 І ще. Колишній повстанець дуже тепло ставиться до комуніста з багатолітнім стажем Бориса Олійника. Хоча й вітає припинення ним членства в КПУ.
 Але думаю, що краще передати зміст нашої розмови дослівно, від самого початку.
- Пане Остапе, якою була причина того, що ви особисто стали на шлях збройної боротьби? Що саме стало поштовхом?
- Головною причиною було те, що на українську землю прийшов озброєний ворог, а ми були практично беззахисні. Це правда, що перших "совітів" ми вітали як рідних братів у 1939 році. Але згодом, дуже скоро, вони показали своє справжнє обличчя.
В 1941 році і німців сприймали як визволителів. Бо стало відомо про сотні, тисячі розстріляних, закатованих людей в тюрмах НКВС. А німці, звичайно, всіляко підтримували ці антирадянські настрої, висвітлювали і тиражували цю правду, оскільки на той момент вона була їм вигідною. Але вже тоді були люди, які не вірили нікому: ані полякам, ані "совітам", ані Гітлеру. Розуміли, що треба творити свою українську збройну силу. Патріотична молодь розуміла це в першу чергу. А я був одним із цих молодих.
Коли в 1941 році у Львів разом з німцями увійшли два українські батальйони "Роланд" і "Нахтігаль", то відразу ж 30 червня проголосили утворення Української Самостійної Соборної Держави.
- А ви тоді знали про цю подію?
- Не лише знав, а й був там! Не одного мене ця подія зробила свідомим українцем, готовим життя покласти на олтар свободи! І я знав, що не один такий, що патріотичне піднесення в Галичині є масовим.
- Але ж УПА утворилася не тоді, а значно пізніше?
- Пізніше. Але відразу ж утворився своєрідний український штаб опору на розі вулиць Руської і Підвальної. Зараз це поліклініка, а тоді там, як бджоли у вулику, юрмився український патріотичний люд. Було задіяно багато студентів, які скеровували приїжджих із сіл до цього штабу. Патріоти відразу ж бралися до роботи: хтось зголошувався до "похідних груп", аби працювати на Східній Україні, хтось вступав до місцевих структур. Згодом всі зрозуміли, що німці не визнають Акта від 30 червня, не вітають проголошення незалежності України. Почалися масові арешти, а головне - саме у той час відбувся розкол між прихильниками Бандери Мельника.
- Мельник сподівався, що з німцями ще якось можна буде домовитись?
- Так, мельниківці були більш терплячими, а може, краще розуміли реальне співвідношення сил. А бандерівці відразу стали на шлях безкомпромісної боротьби з німцями, почали творити підпільні структури.
- І все ж, пане Остапе, спробуймо перенестися думкою у ті часи. У нас за спиною не було навіть того двадцятилітнього досвіду державотворення, що його мали естонці, латиші та литовці. До того ж, дуже ослаблена репресіями, Східна Україна могла і не підтримати братів-галичан... Гітлер, все-таки, сприяв утворенню маріонеткових держав, таких, як Словаччина, Хорватія. Може, Мельник у чомусь був правий? У той час утворити навіть у рамках Галичини якесь невеличке, квазідержавне утворення було б кращим варіантом, аніж надзвичайно важка і малоперспективна боротьба армії без держави?
- Я дуже болісно сприймав розкол національного руху, та все ж був на стороні Бандери і його прихильників. Ми ж тепер знаємо, як вчинили німці зі своїми союзниками-італійцями. Взяли і розстріляли тих, хто передумав воювати з Червоною Армією на Східному фронті і вирішив захищати інтереси італійців у самій Італії. І з угорцями не дуже добре вчинили... Тим паче, Гітлер не церемонився б з українцями! Тоді, у 1941 році, він вірив у блискавичну перемогу над більшовицькою Росією. Створювати собі зайвий клопіт з Україною, навіть пронімецькою, він не хотів.
Так що рішення Бандери було виправданим; прикро лише те, що доходило часом навіть до збройного протистояння між його прихильниками і мельниківцями. А треба було більше переконувати. Наше невміння домовлятися одне з одним шкодило Україні не раз...
- А що у цей час робили ви у Львові?
- Ми творили бойові, антинімецькі структури. Я з кількома студентами увійшов до складу спеціальної диверсійної групи. Треба сказати, що на той час у Львові активно діяла і польська розвідка. Часом вони підкидали в гестапо інформацію про національно свідомих українців. Щось вони дізналися і про нашу групу. Одного дня, попереджені поляками, німці хотіли "накрити" нас усіх. Якби це сталося, то, звичайно, розстріляли б усіх без зайвих розмов. Ми ж були диверсантами, терористами... Добре, що нас своєчасно попередили - адже й наша українська розвідка не дрімала. Довелося мені на деякий час покинути Львів. Так я опинився у своєму рідному селі Туркотині. Там була дуже сильна оунівська організація. Надрайонним провідником був дядько відомого нині львівського поета Богдана Стельмаха. Мене прилаштували секретарем у кооперативі в містечку Перемишляни, адже, навчаючись у торговельній гімназії, я вивчав етнографію, умів друкувати на машинці, знав німецьку мову.
- Ви могли бути цінним джерелом інформації для організації?
- Саме цього від мене і вимагали. Якщо я давав на пошті якусь телеграму, то копія її повинна була лягти на стіл надрайонного провідника. Якщо залізницею відправляли якийсь вагон зі збіжжям або м’ясом, то я повинен був знати - де саме його збираються розвантажувати. В голові доводилося тримати багато адрес, прізвищ, цифр. Я повинен був знати: коли в банку найбільше грошей, скільки одягу (і якого) є в магазинах, які ліки є в аптеках...
- По суті, це була агентурно-розвідувальна робота? Такий собі Штірліц, що працював на УПА, на українську розвідку...
- Так воно й було. Я теж мав свою агентуру, люди охоче ділилися зі мною цінною інформацією, знали куди вона йде, розуміли, чим ризикують. Але національне піднесення тоді було дуже велике, на українця завжди можна було розраховувати; не в останню чергу завдяки отому "збуренню", яке відбулося 30 червня 1941 року під час проголошення Акта незалежності. Так що неправі ті, хто стверджує, що практичної користі від цієї політичної події не було ніякої. Була, ще й яка! Народ пробудився, діяв злагоджено, а це головне. Проголошення незалежності у 1991 році такого впливу на людей, на жаль, не мало...
- Зрозуміло, чому. Територія величезна, у кожному регіоні свої настрої (не те, що в маленькій Галичині, затиснутій ворогами, у 1941 році!), кожен бачив оцю незалежність по-своєму, тому й настало таке розчарування... Зате тепер ми спокійно можемо говорити на цю тему, а раніше не змогли б. Та повернемося до тих подій. Була якась користь від вашої розвідувальної роботи?
- Звичайно. Наприкінці 1943 року повстанці масово почали переходити на територію Івано-Франківської області, в район так званого "Чорного лісу". Зрозуміло, що потрібен був транспорт, багато одягу, харчів, медикаментів. Отоді й стала в пригоді зібрана мною інформація. Я, до речі, передав її Проводу напередодні свята Святого Миколая. Пам’ятаю, як до нас, в кооператив, зайшли троє озброєних повстанців і попросили нікуди не виходити. В тому ж самому будинку був і банк. Директором був пан Близнюк. Його попросили віддати всю готівку, а взамін дали документи: мовляв, все реквізує УПА. В цей же час інші повстанці набрали шість підвід харчів, ще хтось зібрав одяг, хтось - медикаменти. Вся операція тривали лише три години, і було це під носом у німців (як-не-як - прифронтова зона!), військових і жандармерії було повно. Не пролунало жодного пострілу. Це говорить про ефективність роботи оунівських структур, про уміння працювати злагоджено й швидко.
- Як ви, підпільники і повстанці, ставилися до дивізії "СС Галичина"?
- Очевидно, була якась домовленість між оунівським керівництвом: якась частина людей іде до лісу, а хтось отримує вишкіл під керівництвом німців. Нам потрібні були військові кадри і зброя. Після розгрому дивізії під Бродами до нас приходили ці хлопці, і командири представляли їх як наших братів, однодумців. Можливо, їх і перевіряла Служба Безпеки, але ми про це не знали. Ставилися до цих хлопців цілком нормально.
До речі, не лише українці, але й німці прибивалися до нас. У нашому відділі "Сіроманці" була ціла німецька рота. У них на озброєнні були фаустпатрони і крупнокаліберні кулемети. Їх завжди виставляли на танконебезпечних напрямках.
- Вони підкорялися командуванню УПА?
- Так, хоча й мали своїх командирів. Очевидно, у них не було іншого виходу; адже лінія фронту просунулася далеко на захід. Як би вони вижили? А так, принаймні, їх і годували українські селяни, і лікували при потребі. А в УПА було багато євреїв-лікарів, чимало "східняків". Командиром відділу "Сіроманці" був колишній майор Червоної Армії, сам родом з Полтавщини. Прізвища його не пам’ятаю, а псевдо мав "Яструб". Був він дуже відважним і фаховим воєначальником.
- "Сіроманці"... Чув про такий відділ. Скільки ж їх було усього?
- Вважалося, що чотири сотні, але насправді людей було значно більше: 600, а може, й 700 чоловік. Адже був ще цілий табір підвід - возили боєприпаси, амуніцію. Ще й череду худоби гнали за собою на певній віддалі...
- Знаю, що в той час на озброєнні УПА були гармати, міномети, кулемети; писали десь і про зенітну зброю, і про один чи два літаки. Але у радянських фільмах цього ніколи не показували. Лише німецькі "шмайсери"...
- Гармати і міномети були тоді, коли з’єднання були великими. Потім довелося розбитися на невеликі загони... Колись наші мінометники завдавали ворогові суттєвих втрат, але й ворог був добре озброєним! Від більшовицької міни майже на моїх очах загинув побратим Михайло Стельмах, з яким я дружив ще з дитинства. Пряме попадання ворожої міни...
- Це також родич поета Богдана Стельмаха?
- Так, родич. Це була дуже патріотична родина! Петро Стельмах, як я говорив, був надрайонним провідником; Олекса Стельмах хотів навчатися у будівельному технікумі, але на вступних іспитах був викритий як борець за волю і затриманий НКВС. Будучи фізично підготовленим і дуже відважним хлопцем, Олекса знешкодив конвоїра і вирвався на волю. Пішов у підпілля, працював у СБ. Виконував багато небезпечних доручень, пов’язаних головно з ворожою розвідкою. Загинув у березні 1946 року. Василь Стельмах (псевдо "Чорний") був командиром боївки, його життя також обірвалося в 1946 році. Так була практично винищена споконвічна родина села Туркотина - родина Стельмахів. Поет Богдан Стельмах у своїх віршах згадує дядьків: Івана, Петра, Василя та братів: Михайла, Олексу:
Вони були красиві, як вогні,
І молоді, як грабчуки узлісні.
Вони донині світяться в мені,
Як п’ять уступів
упівської пісні...
- Ви кажете, що родину Стельмахів винищили. А звідки ж узявся Богдан?
- Він тоді був ще зовсім малим... До речі, його батька, Михайла Стельмаха, репресії не торкнулися, хоч він і багато зробив для української справи. Помер він років 15 тому. Якось радянська влада йому довіряла...
 Та й мені вдалося вдало "легалізуватися" після того, як значна частина відділів УПА отримала наказ припинити збройну боротьбу.
- А як вдалося легалізуватися?
- Допомогла рідня, документи отримав надійні. Тоді лікарні багатьом давали довідку: мовляв, лежав, лікувався стільки-то місяців. Інколи допомагали свідомі люди, а траплялося й таке, що військові медики видавали довідку за великого "хабара". Багато з них жило за принципом: "Кому война, а кому мать родна".
- Ви вижили, виховали синів-патріотів. Богдан Стельмах
став чудовим поетом. Може, тому і вивчився, що батька не репресували? Чи не забагато людей ми втратили у збройній боротьбі? Ви ніколи не задумувалися: чому розгромлена Сталіним Німеччина не чинила опору? Чому там не було партизанського, антикомуністичного руху? Адже в лісах Баварії могли б існувати величезні партизанські з’єднання з фаховими командирами. Були ж у достатній кількості колишні гестапівці, агенти СД, абверу, десантники, диверсанти, пропагандисти... Очевидно, тому, що нація прийшла до своєрідного консенсусу: втілювати в життя те, що реально втілити. Як не можна перемогти більшовизм, відроджувати освіту, науку, культуру. Будувати справжню демократію, врахувавши помилки минулого. І хіба не демократичною є нинішня Німеччина? Хіба не процвітаючою? Це вони, німці, великодушно надали притулок білоруському письменнику Василю Бикову, який і воював з ними, і писав про них як про ворогів. До речі, багато його творів вони переклали на німецьку мову, читають, цінують чесного автора. А на Батьківщині для нього не знайшлося місця...
Щось негаразд у нашому східнослов’янському світі: маємо таких героїв, як Нестор Махно, полковник Болбочан, герої-холодноярці, генерал Чупринка... А на заробітки їздимо до бідної колись Португалії. Або до ще біднішої Ірландії. А чому "простоюють" наші казкові чорноземи?
- Я й сам неодноразово думав над цим, пане Сергію. Може, якби частина повстанців переселилася до Києва, Черкас, Харкова, або подалася на шахти Донбасу, якби утворили там родини, виховували дітей-патріотів, то користі було б набагато більше. Але зрозумійте, що не озброюватися, не воювати нам не можна було! Хоча б тому, що боївки польської Армії Крайової мали наказ свого лондонського уряду: знищувати українське населення Холмщини, Галичини, Волині... На Холмщині це вдалося.
А на Волині отримали збройний опір УПА, і самі були вимушені покидати ці терени. Може, тому Україна й існує у нинішніх кордонах, бо існувала УПА.
- Я згоден із вами. Але й стосунки з поляками у нас зіпсувалися на довгі десятиліття...
- Це була війна! До речі, дружина мого брата була чистокровною полькою, її батьки й слова не могли сказати українською мовою. Але ж допомагала українським повстанцям: годувала, лікувала, переховувала... Ніхто її й пальцем не зачепив! Тому й прожила на гостинній українській землі 86 років. Її поховали чотири роки тому.
- Її знали, тому й довіряли... Як бачимо, національність тут стоїть не на першому плані, а на другому. На першому - довіра. Нещодавно у "Кримській світлиці" була надрукована стаття "Френсіс Фукуяма і кримський інформаційний простір". У ній ішлося про книгу американського філософа японського походження під короткою і влучною назвою - "Довіра". Процитую деякі рядки з цієї статті: "Посіяти недовіру і підозру до ближнього - це найкоротший шлях зупинити прогрес...". Або: "Війни починаються перш за все в головах людей, які втратили довіру один до одного..."
І взагалі, Френсіс Фукуяма за основу суспільного розвитку бере не гроші, не рівень освіти, не науку навіть, а лише.... довіру. Саме довіра, на його думку, дозволяє людям за будь-яких умов знаходити шляхи до співпраці.
У нас, на жаль, не було довіри між Петлюрою і Махном, між Винниченком і Коновальцем, між Шухевичем і Ковпаком. Пишалися своєю ідеологічною стійкістю... А вижити нації у цьому світі без національної єдності стає все важче. Треба шукати доріжку до сердець опонентів, чи не так?
- В часи збройної боротьби УПА про це й мови не могло бути. Зараз, звичайно, інша справа. Якщо раніше слова "комуніст", "комуна" були символом якого сатанинства, абсолютного зла, то тепер про це можна поговорити й спокійно. Комуністи багато ідей запозичили у християнства. А хіба не надихаюче звучать слова Володимира Маяковського:
Коммунизм -
это молодость мира,
И его возводить молодым!
Ми цю "молодость" відчули на своїй шкурі, і нам це не сподобалося; але ж десь, може, було і по-іншому. До речі, поет Маяковський дуже подобається мені своїм ставленням до України, української мови. Він закликав росіян вивчати її, а це ще й досі актуально, особливо в Криму.
- Ставлення до мови - це своєрідний "лакмусовий папірець", перевірка на демократичність, гуманізм. Мова розділяє державу на Захід і Схід, як це не прикро. Для когось ворогами є "східняки", для когось "западенці". Чи відновимо ми колись довіру між регіонами?
- Можна вибачити незнання мови, але... Людина все-таки повинна любити Україну, своїх земляків. Ось Іван Дзюба, наприклад. Походить з Донбасу, з російськомовної родини. Але як багато він зробив для української справи! Правда зробила з нього українця! Його "Інтернаціоналізм чи русифікацію" ми читали підпільно, це було страшенно ризиковано, але ми читали.
Здається, у 1972 році у нас проводили обшук. Мій Юрко тоді ще був студентом. І ось, цілком випадково, знайшли цей заборонений твір Івана Дзюби. Врятував один міліціонер, тихо сказавши Юркові: "Передай батькові, нехай краще ховає..."
- Пощастило. Може, й сам він читав, раз відразу зорієнтувався?
- Цілком можливо. Тоді багато людей намагалося якось розмножити цей твір, ознайомити з ним усіх надійних людей.
- Іван Дзюба був цілком радянською людиною, а ним зачитувалася вічно опозиційна, антикомуністична і націоналістична Галичина... Виходить, "ключовим моментом" є саме любов до України?
- Звичайно! Можна багато говорити про переваги радянського ладу, про комунізм як продукт християнської ідеї, але мені, селянину - діда-прадіда, був набагато ближчим аристократ Вільгельм фон Габсбург, аніж ті "рабочіє парні" у формі НКВС, які його закатували! Ви знаєте, хто такий Вільгельм фон Габсбург?
- Знаю. Це український поет Василь Вишиваний. Великий патріот України, хоч і австрієць за походженням. Про нього, до речі, "Кримська світлиця" нещодавно помістила цікавий матеріал - спогади кримчанина Романа Новосада.
- Як могли більшовики убити таку людину? За що? За любов до України? Так Україна ж входила до складу СРСР! То що, любити цю землю комуністи вважали гріхом?
- Виходить, що так. Думаю, якби можна було любити Україну, Литву, Грузію, Естонію, то й Союз не розпався б...
- А якби всі політики, депутати усіх рівнів любили Україну, а не свій інтерес, то вона не була б такою розколотою... Бо навіть різна партійність, участь у різних організаціях не зробить людей ворогами, якщо вони люблять Україну.
На своєму віку я побачив багато. Були і священики-стукачі, а були й комуністи з християнською "закваскою". Важлива суть людини, а не її посада. Як приклад можу назвати Бориса Олійника. Тепер я з чистою совістю міг би рекомендувати його на посаду Президента України...
- Дивно чути це від вас, націоналіста!
- Колись і мене дратувало те, з якою наполегливістю Борис Олійник голосував за шостий пункт Конституції СРСР...
- Про керівну і спрямовуючу роль КПРС?
- Так. Не знаю, які міркування у нього були тоді, чим він керувався... Але думаю, що любов до України у нього переважувала, він не був комуністичним фанатиком, готовим переступити через свій народ. Поет Олійник добре розумів і людей інших національностей. Недаремно ж Михайло Горбачов посилав його в усі "гарячі точки" Радянського Союзу: то в Литву, то в Нагірний Карабах, то в Придністров’я... Він умів аналізувати, бачити ситуацію, переконувати людей.
Саме Олійник добився, щоб перший пам’ятник Голокосту було споруджено на його рідній Полтавщині ще задовго до офіційного визнання цієї трагедії Верховною Радою!
А скількох письменників він свого часу врятував, саме тих свідомих письменників, над якими висів "Дамоклів меч" виключення зі Спілки і навіть арешту... Ні, Борис Олійник таки довів, що він українець "з крові і кості". Саме такі люди могли б утворити Комуну в ідеалі, яка базувалася б на християнських цінностях, а не трималася б на більшовицьких багнетах!
І все ж добре, що він покинув КПУ, бо це злочинна організація, орієнтована на Москву. Тепер я, колишній повстанець, міг би обняти Бориса Ілліча і розцілувати його як рідного брата...
- На цій оптимістичній ноті я й хочу завершити нашу бесіду. Звичайно, така солідарність українців мене радує. Були б усі "праві" такі як ви, а усі "ліві" такі, як поет Олійник, то ніяка зовнішня сила не змогла б розколоти Україну. Дозвольте привітати вас, а у вашій особі усіх колишніх повстанців, з Днем незалежності!
А ще зичу вам усього доброго з нагоди 85-ліття!
- Я радий, що ці два свята співпали. Як на мене, це досить символічно.
Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.
Р. S. Користуючись нагодою, Остап Лунь через газету вітає з Днем незалежності Бориса Олійника і усіх "лівих" з українською душею!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 24.08.2007 > Тема "Українці мої..."