|
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 03.08.2007 > Тема ""Білі плями" історії"
#31 за 03.08.2007
БУВ ДУЖЕ ДОБРОДУШНИМ "ХОХЛОМ"
СЛ╤Д В ╤СТОР╤╥
Олекс╕й РОЗУМОВСЬКИЙ. Людина-легенда. Об’╓кт несамовитих заздрощ╕в к╕лькох покол╕нь укра╖нських гречкос╕╖в та свинопас╕в. Олекс╕й був сином козака Григор╕я, який любив заглядати в чарку, а заглядаючи, хрестився та приказував: "Прощай розуме, завтра зустр╕немось". Дотепне козацтво прозвало Григор╕я Розумом, а в╕дтак ╕ всю його родину. Нев╕домо, де Григор╕й Розум наклав головою, чи на пол╕ бою, чи в гнилому Петербурз╕ на канальних роботах. Вдова Розумиха лишилася з трьома синами ╕ трьома дочками. Старший син Данило помер у молодих л╕тах, а Олекс╕ю та Кирилу судилася незвичайна доля: перший став коханцем, а згодом ╕ чолов╕ком рос╕йсько╖ цариц╕ (╢лизавета п╕д к╕нець свого розпутного життя оформила з ним так званий морганатичний шлюб, тобто шлюб, який не передбачав р╕вного права на престолонасл╕дування), другий - гетьманом Л╕вобережно╖ Укра╖ни.
В який спос╕б син звичайного козака (нав╕ть не сотника!) полонив серце молодшо╖ доньки Петра ╤? Зг╕дно з переказом, 1732 року в сел╕ Лемеш╕ (тепер Козелецького району Черн╕г╕всько╖ област╕) зупинився, щоб перекувати коней, петербурзький полковник Вишневський ╕, почувши в церкв╕ п╕д час Служби Божо╖ ангельський тенор Олекси Розума, "забрав з собою до далеко╖ столиц╕ сп╕вучого козелецького козака. Причепурений та добре вбраний Олекса Розум почав сп╕вати в палацов╕й церкв╕, ╕ на нього звернула увагу цар╕вна Лизавета. Н╕жний тенор, козача врода (╕ бандура. - М. Л.) скорили серце весело╖ Петрово╖ доньки, ╕ вона закохалась у сп╕вака". (╢вген Онацький. Мала укра╖нська енциклопед╕я. Буенос-Айрес, 1964).
Можливо, було саме так, але чомусь ╕сторики обминають той факт, що якраз на ту пору служив у якост╕ придворного бандуриста й коханця ще один козелецький козак, Григор╕й Любисток. В╕н потрапив до двору ран╕ше Олекси Розума, в 1730 роц╕, а в 1731-му вт╕к зв╕дти на Вкра╖ну ╕ цар╕вна ╢лизавета через ╕мператрицю Анну ╤оанн╕вну над╕слала указ до вс╕х духовних та св╕тських установ, щоб взяли вт╕кача п╕д караул й привезли до столиц╕. Любисток сп╕вом, грою на бандур╕ та чолов╕чою силою так зачарував цар╕вну ╢лизавету, що вона навздог╕н першому послала другого указа, ще гр╕зн╕шого. Любистка вп╕ймали, привезли до Петербурга, кинули в об╕йми цариц╕, й в╕н б╕льше на Вкра╖ну не вт╕кав. А через р╕к у царському двор╕ з’явля╓ться його красень-земляк, також бандурист ╕ сп╕вак, ста╓ коханцем, а згодом ╕ чолов╕ком цариц╕ ╢лизавети. Випадков╕сть? Анал╕зуючи щоденники Миколи Ханенка ╕ Якова Маркевича, доходиш до висновку: н╕, не випадков╕сть. Олекса Розум все життя був вдячний Любистков╕ за те, що той "протоптав" йому стежку до спальн╕ цариц╕, й обдаровував Любистка руками т╕╓╖ ж цариц╕ високими чинами, селами, хуторами й закр╕паченими укра╖нськими козаками.
Чому ж пом╕няв Олекса Розум свого козацького жупана на оксамитове вбрання "д╕йсного обер-камергера"? Чому з Розума перевт╕лився в Розумовського, а з Олекси в Олекс╕я? Чому так швидко забув сво╓ перше кохання, зламав слово, ╕ наречена його з горя п╕шла в монастир? Чому жодного разу не гострив батьково╖ шабл╕, не заладував порохом та кулею батькового мушкета? Чому впродовж усього "столичного" життя в╕дв╕дав р╕дний край лишень один-╓диний раз, та й то у свит╕ сво╓╖ вельможно╖ коханки? Це за його прикладом йшли козацьк╕ сини шукати слави не в чистому пол╕, не в лицарських герцях з ляхом, московином чи татарином, а в прогнил╕й, духовно розкладен╕й, змурован╕й на козацьких к╕стках столиц╕ обер-ката укра╖нського народу Петра. Полковниченки та сотниченки, вс╕ от╕ безбородьки, скоропадськ╕, завадовськ╕ правдами й неправдами шукали в столиц╕ пестунчика дол╕, лемеш╕вського чабана Олексу Розума ╕, глибоко в душ╕ ненавидячи його й зневажаючи, давали йому шален╕, зароблен╕ полтавськими, черн╕г╕вськими чи ки╖вськими кр╕паками грош╕, щоб зробив ╖м протекц╕ю. Щоб ╕ вони пон╕жились у перинах якщо не з царицею, то бодай з пов╕ями-фрейл╕нами. ╤ Олекс╕й Розумовський робив землякам протекц╕ю. Придворн╕ великороси скрегот╕ли зубами в╕д безсило╖ лют╕, бо ж не ╖хньо╖ великорос╕йсько╖ породи ╕ дух╕вник у цариц╕ ╢лизавети, ╕ секретар, ╕ камердинер-слуга. Та й у придворному хор╕ - жодного великороса! Та х╕ба т╕льки царицина челядь комплектувалася вих╕дцями з Укра╖ни? Кожен рос╕йський чи польський пом╕щик вважав за честь мати свого власного укра╖нського бандуриста, св╕й власний укра╖нський хор та оркестр, сво╖х дивовижно╖ вроди укра╖нок-наложниць. Дико, по-московськи вим╕талось з Укра╖ни все мисляче, духовно й ф╕зично здорове ╕ наповнювало собою пом╕щицьк╕ палаци й палацики, спальн╕ та кухн╕.
А що ж козацтво? Бралося за шаблю чи мушкета? Н╕, воно посилало до Петербурга депутац╕ю за депутац╕╓ю й просило Олексу-Олекс╕я Розума-Розумовського (знову ж таки за шален╕ грош╕), щоб влаштував ╖м зустр╕ч з царицею, умовив-ублагав ╖╖ поновити Гетьманщину, в╕ддати Запорозьк╕й С╕ч╕ ╖╖ прав╕чн╕ земл╕ "на правому боц╕ Дн╕пра до ╢лизаветградсько╖ пров╕нц╕╖, а на л╕вому - до Донщини" (М. Уманець. "Ант╕н Головатий, запорозький депутат ╕ кобзар". Льв╕в, 1891). Депутати низько схиливши чубат╕ голови, а то й стоячи на кол╕нах, показували цариц╕ (н╕би вона його н╕коли не бачила) ун╕версал Богдана Хмельницького 1655 року, виписи з Б╕лоцерк╕всько╖ угоди Рос╕╖ з Польщею 1667 року, текст конституц╕╖, прийнятий польським сеймом 1717 року, складали до ╖╖ н╕г коштовн╕ подарунки. Цариця, загадково усм╕хаючись, приймала подарунки й наказувала чекати на ╖╖ в╕дпов╕дь. Козацьк╕ депутати, чекаючи на ту в╕дпов╕дь, сид╕ли в столиц╕ роками (Ант╕н Головатий просид╕в аж п’ять л╕т!), про╖дали та пропивали громадськ╕ грош╕, а тим часом царизм "то мечем, то калачем" донищував рештки автоном╕╖ Укра╖ни, виснажував козацьку нац╕ю постоями свого ненажерливого в╕йська та непосильними податками, винищував буйну козацьку силу в безглуздо-бездарних в╕йнах та на канальних роботах.
Так, Олекса Розум ублагав царицю в╕дновити гетьманат, але за умови, що на гетьмана, знехтувавши козацьким звича╓м, вона "посадить" впень змосковщеного та зн╕меченого брата Кирила. На фарс гетьманських вибор╕в до Глухова при╖хав з Петербурга якийсь н╕кому не в╕домий граф Бедриков, бо Кирило Розум-Розумовський на таку, надзвичайно важливу для подальшо╖ дол╕ його народу, под╕ю при╖хати не зм╕г, в╕н якраз з╕ сво╓ю молодою дружиною, близькою родичкою цариц╕ Катериною Наришк╕ною, вирушив у багатом╕сячну вес╕льну мандр╕вку до ╢вропи.
Та й ставши гетьманом, Кирило Розумовський при╖хав на Вкра╖ну лишень через р╕к й в╕дразу заходився мурувати розк╕шн╕, на кшталт петербурзьких палаци в Почеп╕ на Покровському (б╕ля Москви), в Батурин╕, Полтав╕, Глухов╕, церкви - в Козельц╕, Лемешах, Батурин╕. Боже, чим в╕н т╕льки не займався! Розводив шовкопряда в Яготин╕, виписуючи дорог╕ машини з-за кордону, будував млини, пол╕пшував виробництво сукна й св╕чок у Батурин╕, висаджував довкола сво╖х палац╕в тополю, тод╕ ще диковинне для укра╖нського пейзажу дерево. Нин╕ мало хто зна╓, що в╕н був одним з кращих к╕ннозаводчик╕в Рос╕╖, стояв на першому м╕сц╕ ╕ серед тих пом╕щик╕в, як╕ займалися плеканням худоби. Для Батуринського палацу виписував сад╕вник╕в, а для к╕нного заводу породистих жеребц╕в з В╕дня, карети йому привозили з Бельг╕╖ та Англ╕╖, собак - з Неаполя. Мав свою к╕нну лейб-гвард╕ю, св╕й оркестр, ц╕лий корпус мисливц╕в, драматичний та оперний театри. Лише до державотворення руки в нього не доходили. Кермо козацько╖ держави з перших дн╕в свого гетьманування в╕н передав захланн╕й старшин╕: генеральному обозному Семену Кочубею, генеральному п╕дскарб╕ю Михайлу Скоропадському, генеральному писарю Андр╕ю Безбородьку, генеральному осавулу Петру Валькевичу, генеральному хорунжому Микол╕ Ханенку.
Шотландський, акредитований в Петербурз╕ дипломат Дуглас 16. II. 1756 року писав: "...населення в Укра╖н╕ дуже пригн╕чене, хоча не так, як за попередн╕х рок╕в. Дух незалежност╕, що так довго панував у козацьк╕й нац╕╖, живе дос╕ в Укра╖н╕". Хто ж очолить цю, наснажену незалежницьким духом козацьку нац╕ю, поведе ╖╖ в б╕й за волю? Звичайно ж, гетьман. ╤ Дуглас знайомиться з Кирилом Розумовським. Але знайомство з гетьманом його розчарову╓. "Це людина симпатична, - занотову╓ сво╖ враження Дуглас, - з нахилом до доброго життя, за нього в╕н в╕ддасть усе. До великих справ ця людина нездатна".
Дав належну оц╕нку К. Розумовському й ╕нший шотландський дипломат Деон де Бомон: "Гетьманський уряд м╕г би мати дуже велик╕ пол╕тичн╕ насл╕дки, якби його пос╕дала амб╕тна людина. Гетьман бо - се вождь козак╕в, численно╖ нац╕╖, що за час╕в яко╖сь кризи може зробитися страшною. Петро Великий, хоч який був деспот, проте не зм╕г уникнути козацького повстання. На щастя Рос╕╖, тепер╕шн╕й гетьман - людина лаг╕дна ╕, як опов╕дають, не ма╓ ст╕льки розуму, щоб задумати, реал╕зувати й п╕дтримати якийсь пол╕тичний проект".
Наче у воду дивився Деон де Бомон! Чи ж зна╓ш, читачу, що Кирило Розумовський у перш╕ роки свого гетьманування мав б╕льше можливостей в╕д╕рвати Укра╖ну в╕д Рос╕╖ нав╕ть за ╤вана Мазепу! Адже справами Укра╖ни (знову як ╕ за Хмельницького) оп╕кувався не сенат, а м╕н╕стерство (воно називалось колег╕╓ю) закордонних справ. Ки╖в ╕ Запорозька С╕ч п╕дпорядковувались не Петербургу, а гетьману. Йому н╕хто не перешкоджав реформувати арм╕ю, дотягувати ╖╖ до ╓вропейських зразк╕в. Рос╕я майже повн╕стю вивела сво╖ в╕йська з Гетьманщини (залишилась т╕льки залога Ки╖всько╖ фортец╕ та особиста охорона "дов╕реного дорадника" гетьмана Григор╕я Теплова). Л╕кв╕довувались р╕зноман╕тн╕ ком╕с╕╖, "вища або м╕н╕стерська канцеляр╕я", сутт╓во знижувались деяк╕ податки. Цариця ╢лизавета дозволила в╕дновити ╕ Ки╖вську митропол╕ю. Службу Божу в наших церквах священики стали в╕дправляти по требниках ки╖вських, а не московських, а хори сп╕вати по ╓рмолою лаврському.
╤ що ж гетьман, вождь нац╕╖? Використав таку слушну нагоду, щоб скинути ненависне московське ярмо? Н╕. Зам╕сть, як це зробив свого часу Хмельницький, записати в козацький стан усе селянство, в╕н, у догоду сво╓му "дов╕реному дораднику", вида╓ 20 лютого 1760 року ун╕версал, зг╕дно з яким "селяни, покидаючи пана, мусили залишати в нього все сво╓ майно, а самий перех╕д м╕г в╕дбуватися т╕льки за писаним дозволом державця" (Д. Дорошенко. "Як виникла кр╕пацька неволя на козацьк╕й Укра╖н╕". "Хл╕боробський шлях", Льв╕в, 1993).
Кого в╕н хот╕в задобрити? Теплова? Того Теплова, який згодом стане автором "записки" "Непорядки в Малорос╕╖", в як╕й голосл╕вно доводитиме, що "укра╖нц╕ - так╕ ж "рос╕яни", як ╕ великороси, т╕льки "через недбальство ки╖вських княз╕в в╕докремилися" ╕ ╖х можна без особливих церемон╕й об’╓днати в усьому з великоросами". Це з намови "радника" Теплова гетьман просив сенат, щоб в╕н знову прийняв п╕д свою руку "Малорос╕ю", в╕дмовився, на користь Москви, в╕д Ки╓ва та Запорозько╖ С╕ч╕. А в нагороду за сво╓ в╕дступництво просив дозволу на в╕дкриття в Батурин╕ ун╕верситету. Кирило Розумовський не в╕дгукнувся на заклики графа Григора Орлика, сина гетьмана Пилипа Орлика, автора найдемократичн╕шо╖ на той час Конституц╕╖ майбутньо╖ укра╖нсько╖ держави, розпочинати сп╕льно святу справу визволення Укра╖ни ╕з загребущо╖ московсько╖ жмен╕. Не допом╕г в╕н, бодай та╓мно, ╕ повсталим правобережним братам, як╕ спливали кров’ю в нер╕вн╕й боротьб╕ з регулярними рос╕йськими та польськими в╕йськами. Натом╕сть гетьман влаштовував гучн╕ бали, витанцьовував менуети, грав у такий любий його серцю б╕льярд. Аж поки цариця Катерина, як╕й брати Розумовськ╕ допомогли неправдою "с╕сти" на трон, за щор╕чну пенс╕ю у 60.000 рубл╕в запропонувала "добров╕льно" зректися гетьмансько╖ булави. В╕н слухняно зр╕кся ╕ в казкових розкошах прожив ще 39 рок╕в, розводячи породистих коней, овець, собак, влаштовуючи гучн╕ бали й прийоми. На його очах царизм знищував Запорозьку С╕ч, скасовував полковництва, Малорос╕йську колег╕ю, под╕ляв Гетьманщину на нам╕сництва, а згодом на губерн╕╖. Це за його життя Москва наказала правити Службу Божу знову за московськими синодальними требниками, нищила священн╕ книги, друкован╕ в Ки╖вськ╕й лавр╕, закривала монастир╕, при яких були школи та шпитал╕. Старих запорожц╕в, що доживали в╕ку при цих монастирях, вигнала на вулицю вмирати поп╕дтинню з холоду ╕ голоду...
Гетьман Розумовський не заслужив нав╕ть проклять в╕д свого народу, але на сво╖й могил╕ запов╕в викарбувати еп╕таф╕ю:
Пост╕й, козаче, не б╕жи,
Читай, чия могила.
Це гетьмана останнього, Кирила.
Присядь же, брате, потужи.
Т. Шевченко був у Батурин╕, читав цю еп╕таф╕ю. Вона його обурила до глибини душ╕. А з цього святого обурення народились безсмертн╕ рядки:
Кирило з старшинами
Пудром обсипались.
╤ в цариц╕, мов собаки,
Патинки лизали.
А як склалася подальша доля Олекс╕я Розумовського? В╕н, коли ще була жива ╢лизавета, у м╕жчасс╕ м╕ж орг╕ями, допомагав старшин╕ козацьк╕й вилизувати ╖╖ патинки. А коли ╢лизавети не стало, а для Катерини як коханець уже був застарий, то т╕льки тим запам’ятався великоросам, що був "дуже добродушним "хохлом" ╕ без пам’ят╕ любив свою чудову батьк╕вщину" (А. Васильчиков). А ще "...╖в галушки, грав на бандур╕ й сп╕вав вивчен╕ за молодих рок╕в п╕сн╕ та думи" (В. М╕хневич).
Микола ЛИТВИН,
кобзар.
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 03.08.2007 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4997
|
СТО ╤СТОР╤Й ВИЗВОЛЬНО╥ В╤ЙНИ
«ТРИП╤ЛЛЯ. СПОЧАТКУ БУЛА ГЛИНА»
ПЕЧАТКИ НАШО╥ ДЕРЖАВНОСТ╤
РУСЬ – СПАДОК УКРА╥НИ
