Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія
Саме так називається нова збiрка поезiй Вiталiя КРИКУНЕНКА. Це вже п’ята книга талановитого поета, перекладача й лiтературознавця, члена Нацiональної Спiлки письменникiв України та Спiлки письменникiв Росiї.
I хоч видання, яке побачило світ у Москві, має невеликий наклад, але тим воно вагомiше для справжнiх поцiновувачiв рiдного поетичного слова – насамперед, для українцiв, якi проживають в Росiї.

 ЗЕМЛЯКАМ I ДРУЗЯМ У СВIТАХ ДАЛЕКИХ        
 «Вiчна Атлантида» - це книга-присвята. Перш за все - вона данина пам’ятi О. О. Руденка-Десняка – фундатора Об’єднання українцiв Росiї, а також присвячується усiм «землякам i друзям у свiтах далеких», як визначив сам автор основну тематичну спрямованiсть вмiщених у книзi творiв. До речi, збiрка вийшла в авторськiй редакцiї.
 Видання пронизане символами, починаючи з назви. Вперше описи Атлантиди з’явилися в творах Платона, який, в свою чергу, черпав данi з джерел бiльш давнiх часiв. За Платоном, Атлантида була великим островом, на якому щасливо жили люди-велетнi з чорною i червоною шкiрою. Їхнi царi також були об’єднанi в мирний i дружнiй союз. Але з часом злагода й взаєморозумiння на островi закiнчились i почалися вiйни, якi призвели до загибелi колись квiтучої цивiлiзацiї, а згодом - до зникнення пiд водою й самого материка.
 З тих пiр люди намагаються вiднайти втрачену цивiлiзацiю: хто заради встановлення iсторичної iстини, а когось манять незлiченні багатства, якi нiбито канули в океанськi глибини разом з Атлантидою. Отож, звернення до цiєї легенди – це завжди ностальгiчний екскурс у минуле, аналiз чогось втраченого i, водночас, осмислена надiя на його хоч часткове повернення.
 Атлантида у Вiталiя Крикуненка - символ щастя, спокою, домiвки, якi для багатьох людей канули в Лету або ж трансформувалися у нову сутнiсть i якiсть буття. Разом з тим йдеться про Атлантиду “вічну”, а отже — й незникому, незнищенну. То — найдорожче, що є у нас — батьківщина, сама душа... І як важливо їх зберегти — в собі самому, в інших людях. Саме про це йдеться у вiршi, котрий, власне, i дав назву збiрцi, i яким вона вiдкривається.

 Твiй корабель даленiє.
 I Атлантида лиш мрiє.
 Знов осамотнiли там
 Мати. Домiвка. I храм.
 Ластiвка.
 Хлiб. Виноград.
 
 Берег. Калина. Гора.
 Де ще в заморськiй iмлi
 Знайдеш такої землi?
 ……………………………
 Довго так будеш
 пливти.
 I, досягнувши мети, -
 Iнших, чужих берегiв, -
 Дивних скуштуєш плодiв,
 Тих, що дають забуття
 Навiть i про вiдплиття.
 Матiр, домiвку i храм –
 Все промiняєш на крам...
 Так, переважнiй бiльшостi людей притаманне почуття батькiвського порога, туги за малою батькiвщиною. Врештi-решт у кожного виникає бажання припасти до чистих джерел своєї землi, яку колись полишив… I тут виявляється, що невблаганний жорстокий час залишив свiй вiдбиток на всьому, що було колись рiдним, близьким, дорогим, i що його може спiткати трагічна доля Атлантиди.
 …………………………….
 Вiтер вiтрила вiтрилить,
 Твiй корабель поверта.
 
 А берегiв Атлантиди
 В мороцi моря не видно.
 Лиш постають кругосвiтно
 Вирвою небо й вода.
 У поезiях автора багато лiричного, особистого: колись вiн i сам залишив квiтучу Cумщину, пiшов у свiти далекi – вчився, працював… А тому пам’ять про рiдний край, про домiвку завжди кличе його висловити свої почуття у формi римованого рядка:
 Не запитуй у блудного сина,
 Де межа його мандрiв –
 хто зна?
 Як до краю дiйду – Україна.
 I в розкраянiм серцi – вона.
 I куди б не пiшов манiвцями
 Навпростець iз цiєї землi, -
 На останнiй зупинцi,
 край ями –
 Україна сяйне iз iмли.

 Чiльне мiсце у творчостi поета вiдведено матерi: вірші «Передчуття до мами», «Мова мамина», «Мамо», «Купiль» засвідчують безмежну синiвську любов до найдорожчої в свiтi людини. I тут, безумовно, прослiдковується чiтка паралель: мати – Вiтчизна. Без зайвого пафосу.
 Кожен, хто знає Вiталiя Григоровича, скаже, що це справжнiй патрiот своєї землi. Власною творчiстю, практичними справами культивує вiн серед українцiв, якi проживають в Росiї, рiдне слово - як митець пропагує книгу - як заступник директора Бiблiотеки української лiтератури в Москвi.
А слово, як вiдомо, також є дiло.
I досить суттєве.
 Ось, що сказав з цього приводу мiй молодший товариш, викладач факультету журналiстики Львiвського нацiонального унi-верситету iм. Iвана Франка Мар’ян Житарюк - щоправда, слова цi були адресованi iншiй людинi, але вони винятково влучно характеризують саме Вiталiя Крикуненка. «Вiн зберiг своє українство не серед українцiв i допомагає це робити iншим». Саме тому названi риси поет дуже цiнує i в iнших людях, якi живуть в іншомовному культурному просторi, про що досить виразно сказано у вiршi «Землякам у свiтах далеких»:

 Спасенний буде той, чий дух не гине
 У далинi вiд прадiдiвських нив,
 Хто серце мов окраєць Укрaїни
 В собi не зчерствив i не розкришив…
 
 Пощо ховаєм слово солов’їне?
 Пощо втрачаєм зерня золоте?
 Спасенний буде той, чий дух не гине
 В розсiяннях, в Росiях i будь-де...

 I таких людей чимало. Поет присвячує свої твори Василевi Думi – головi Об’єднання українцiв Росiї, Вiкторiї Скопенко – керiвниковi Української народної хорової капели Москви, Галинi Чернобi – солiстцi Великого театру, Павловi Поповичу – космонавтовi та ще багатьом землякам, якi зберегли свою нацiональну iдентичнiсть – бiльше того: конкретними справами, активною громадською роботою примножують славу України за її межами.

«О, БЕЗДОННА ГОЛГОФО РОЗСТРIЛЬНОЇ ЯМИ!»
 I все ж головним, стрижневим твором нової збiрки є, безперечно, поема «Хрест Сандормоху». Вона присвячена кращим синам України, соловецьким в`язням, котрi загинули вiд рук сталiнських катiв у карельському урочищi Сандормох.
 Восени нинiшнього року виповнюються 70-тi роковини цiєї загальнонацiональної трагедiї. Тема ця досить широка i потребує ще своїх дослiджень. Досить лише сказати, якi люди тут склали свої голови, щоб став зрозумiлим весь масштаб драми 1937 року для українського народу: Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Кулiш, Антон Крушельницький, Григорiй Епiк, Марко Вороний, Сергiй Грушевський (брат Михайла Грушевського) та багато iнших, страчених разом з полiтв’язнями «Соловецького етапу» в кiлькостi 1111 чоловiк.
 Уривок з поеми Віталія Крикуненка був опублiкований у книзi: «Убiєнним синам України. Сандормох», яка вийшла в Петрозаводську ще в 2005 роцi. У виданнi, зокрема, йдеться про те, що в жовтнi 1997 року українською делегацiєю на чолi з поетом Iваном Драчем був привезений i встановлений на мiсцi розстрiлу полiтв’язнiв дубовий хрест. Автор поеми був учасником й одним з організаторів тiєї важливої подiї, ось як вiн пише про неї в своєму творi:

 З України принiс хреста.
 Наче крила тулив до рамен,
 Хресний шлях в Сандормох верстав
 Живий мученик наш Євген.
 
 З ним туди крiзь iмлу й туман
 Йшли, як ходить
 до батька син, —
 i прочанин-пророк Iван,
 i кобзар Микола Литвин…

 «Прочанин-пророк Iван» - звичайно ж, Iван Драч, а «живий мученик Євген» - не хто iнший, як Євген Сверстюк – правозахисник, фiлософ, довголiтнiй в’язень радянських концтаборiв. Саме його слова взятi автором як епiграф до своєї поеми: «Iсторiя вчить, що найбiльшу силу має той, хто бере на плечi найважчий хрест – i бере на плечi долю свого народу. Тодi вiн Антей…»
 Пiзнiше на мiсцi дерев’яного, було встановлено кам’яний козацький хрест з бiлого гранiту. Вiдкриття пам’ятника вiдбулося на початку серпня 2005 року.
 Поема-колаж «Хрест Сандормоху» – влучне дiалектичне поєднання форми i змiсту твору, що можна вважати вдалою авторською знахiдкою. Хрест як релiгiйно-фiлософський символ вiд-повiдальностi людини за свої земнi справи (добро i зло) у Вiталiя Крикуненка набуває нового сти-лiстичного звучання. Вiн - невiд’ємний важливий компонент тексту, який посилює емоцiйне сприйняття поетичного слова.
 Слово Сандормох, повторюване рефреном i графiчно оформлене у виглядi хреста – справдi, сильний авторський хiд. Власне, прийом цей не новий – до створення фiгурних вiршiв зверталися й iншi поети, але саме в даному поетичному контекстi вiн cимволiзує трагiчнiсть зображуваних подiй, викликає у читача почуття скорботи i, водночас, гнiву, ненавистi до катiв та їхніх злочинних дiянь.
 В цiй та двох iнших поемах, якi входять до збiрки, а також у вiршах Вiталiй Крикуненко широко застосовує рiзноманiтнi художнi засоби: епiтет, метафору, гiперболу, порiвняння тощо. Аналiзувати їх не берусь – то справа iнших фахiвцiв: мово- та лiтературознавцiв. Вiдзначу лише один яскравий i могутнiй образ (наведений вище), який особливо привертає увагу: «О, Бездонна Голгофо розстрiльної ями!».
 Тут автор пiдкреслює абсолютну жертовнiсть людей, якi загинули в холоднiй карельськiй ямi, але не зреклися своїх поглядiв, проводячи паралель iз горою Голгофою, де розпинали Христа за подiбнi «злочини» близько двох тисяч рокiв тому. Вiд фiзичної смертi в ямi - до вознесення духом на Голгофу – шлях, гiдний Людини. Це, безперечно, можна вважати лейтмотивом всiєї поеми. I створити подiбний образ мiг лише справжнiй Майстер.
 В зв’язку з виходом у свiт збiрки поезiй «Вiчна Атлантида» варто порадiти як за її автора, так і за читачiв, котрi знайдуть для себе у книзi багато близького, особистого. А це означає, що Вiталiй Крикуненко впродовж багатьох рокiв творив своє поетичне слово не марно.
 Вiктор ГIРЖОВ,
 журналiст.
 Москва.
Фото автора.

 Подзвiн i хрест
 На перехрестi епох
 С
 А
 Н
 Д
 С А Н Д О Р М О Х
 Р
 М
 О
 Х
 Перехрестя,
 з якого
 не зiйти
 як з хреста.
 О,
 Бездонна Голгофо
 р
 о
 з
 с
 т
 р
 i
 л
 ь
 н
 о
 ї
 ями!

 ...І З КИЄВА
Петро ЗАСЕНКО
НА СВЯТО ДО МАМИ

Петляю, мов тать,
між домами,
Знаходжу дорогу, як суть, -
Я нині зібрався до мами,
На серці волошки цвітуть.

Гуляє Дніпро під мостами,
Зоріє зоря світова...
Я їду сьогодні до мами,
І міст піді мною співа.

Сумні забуваються драми
І смуток втекти поспіша, -
В стремлінні до рідної мами
Моя оживає душа.

На трасі машини рядами
Несуться сюди і туди...
Мені ж на схід сонця - до мами,
Як завжди було, як завжди.

За Дарницею, за борами
В автобуснім бачу вікні -
З ласкавістю тихою мами
З’являється сонце мені.

Колись те бувало: з братами -
Утрьох, як орли молоді, -
Злітались ми в хату до мами
Зігрітись в родиннім гнізді.

Самі вже ставали батьками,
Та мов до живої води
Тягло нас додому, до мами,
У край лепехи й лободи.

Брати мої часу морями
Спливли у човнах домовин...
До нашого двору, до мами,
Уже поспішаю один.

Біжать осокори рядами
Обабіч дороги в село,
А сонечко з ласкою мами
Дарує осіннє тепло.

Село задиміло димами -
Повсюди димлять димарі,
У хатах таких, як і в мами,
Пильнують вогонь матері.

Село задиміло димами -
Стовпи піднялися до хмар...
І тільки над хатою мами
Не дихає в небо димар.

Стою в самоті коло брами,
Шукаю очима в вікні
Лице незабутньої мами,
Що бачу так часто вві сні.

На ґаночку брязну ключами,
У двері зайду тихкома...
Повіяло смутком, бо мами
У маминій хаті нема.

Немає її й за полями -
Згубилися в росах сліди...
Я ж їхати буду до мами,
Як завжди було, як завжди.

В леваді верба під вітрами
У мене про неї пита...
І холодно в світі без мами,
Хоч сонце теплом огорта.

Немає її й за горами,
Та думка святиться одна:
Якщо поспішаю до мами,
То, певно, є в світі вона.
* * *
Бузок зацвів - густий
і синій видих -
Земля вві сні зітхнула на межі...
Я дома знов. І знов
душею витих,
Хоч сійте мак у мене у душі.
Дрімає хата.
Ніч мене вже гладить,
І біла втома ллється крізь тини.
Посійте мак, хай вас
душа принадить
Малюнком сну моєї тишини.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 27.07.2007 > Тема "Душі криниця"