Версiя для друку Обговорити в форумi

Не поет, хто забуває...
Колись один наш читач так розгнівався на "Кримську світлицю" за "протичинівську", як йому здалося, публікацію ("чого ви на того компартійного пристосуванця газетну площу тратите?"), що... аж відмовився від газети. Ось так категорично та однозначно. Шкода, що йому раніше не трапилися на очі ось ці роздуми про долю поета...

ДОЛЯ ПОЕТА
 В пласкій банальності буття затираються відтінки, губляться різниці і втрачаються величини. Задля збереження величин створено таку форму упорядкування - ряд. Є першорядні, є другорядні, є третьорядні...
 Лукавий часто плутає ті розумні впорядкування. Примітивний чоловік не розрізняє і піддається обманові. Але розум в собі має силу Логосу. Він очищує бруд і впорядковує досвід, і все ставить на свої місця. Большевицький режим поглумився над людиною. А над талантом особливо.
 Павло Тичина замолоду вирізнився як першорядний талант. Уже на початку 20-х академік Єфремов виділяє йому місце в своїй "Історії українського письменства". І вже тоді голос доби гукає до нього приятельським тоном:
 Я комуністка, ходжу в чужому.
 Обрізала косу.
 - І вам не соромно співати
 В цей час про сонце, про красу?
 За природою свого таланту він прислухався до всього і до всіх. Але передусім до свого внутрішнього голосу. Тому на глибині він завжди багатозначний. Тому дівка, що обрізала косу, схвалювала зовнішні потакування поета, який приховував іронію, а часом і правду юродивого:
 Ленін! Одне тільки слово,
 А ми вже як буря:
 Готово!
 Напружим в один бік,
 направим в другий -
 І крешем, і кришим,
 і крушим як стій.
 За цією "бурею" вчувається Шевченкове: "Цу-цу, дурні, схаменіться!".
А коли вчитатися в дальші слова, то ленінізм - то деструктивна сліпа руїнна сила, яка "напружується" наче в потрібний бік, а направляється на те, щоб ламати - крушити...
 Але сліпа сила слів поетових не розрізняла, аби - "за"... Ще хтось повинен написати дослідження, коли за тим "за" аж кричить приховане "проти".
 А тим часом плаский примітивізм нашого споживацького світу реагує на ім’я поета так само банально, як совєтський ужитково-філософський матеріалізм.

 * * *

 - За що того Тичину так звеличують? - сказала якось мені колишня вчителька.
 - А хто його звеличує? - відказую. - Він займає своє місце, як видатний поет. Саме тому його хотіли у нас забрати.
 - Та хто його хотів забрати? Жив у достатках, мешкав у добрій квартирі в центрі Києва...
 - Я теж мешкав в центрі Києва, - кажу
 - Ви???
 - Авжеж я. На Володимирській 33, навпроти Софійського собору. Там я прожив півтора року.
 - В тюрмі? Під наглядом! І то ви називаєте жив?
 - Тичина теж під наглядом. І теж нікуди не міг втекти.
 - Він писав, друкувався...
 - І я писав, але не друкувався. Тільки ж у мене була надія, що це колись будуть читати. А в нього і надії не було. Він же знав той фольклор про себе:
 А Тичина пише вірші
 Та все гірші, та все гірші.
 І всі - як один.
 І всі - як один.
 - Бо то ж таки правда, - каже вона.
 - В тім-то біда, що правда. Хоча, будьмо справедливими, не всі "як один". Не вся правда. Тому його тюрма була гіршою, бо там і пікнути не можна було.
 - Але конвой, обшуки, наглядачі - що тут порівнювати?
 - Добре, що ми визнали хоч можливість порівнювати. А взагалі легше жити, коли ворога називаєш ворогом, брехню - брехнею, а тюрму - тюрмою. Уявіть-но собі, що ворога він мусив називати другом, брехню - правдою, а тюрму - своєю квартирою в центрі столиці.
 - То думаєте, що в тім немає його вини?
 - О, то вже інше питання, яке буде стояти на останньому суді. А між нами, мені пригадується розповідь Лідії Євгенівни Вовчик-Блакитної, коли вона в 50-ті роки повернулася з концтаборів і мала зустріч з Лідією Папарук, дружиною Павла Тичини.
 "Вам було легше: ви вже були там. А тут щодня чекаєш. Бувало, цілу ніч Павло Григорович і не роздягався..."
 І це була правда. Тільки Лідія Євгенівна гірко посміхнулася на ту правду.
 А тим часом Поет сам не свій ходив по нашій не своїй землі і побоювався, що большевики підуть на революційний крок і скасують Закон Земного Тяжіння.
 Що задумаєм, те й зробим,
 Ото й пісня уся.
(П. Тичина).
 Євген СВЕРСТЮК.
"Літературна Україна",
№ 7, 2007 р.

ПАВЛО ТИЧИНА
* * *
Загупало в двері прикладом,
заграло, зашкрябало в шибку.
- Ану одчиняй, молодице,
чого ти там криєшся в хаті? -
Застукало в серці, різнуло:
ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати -
іще ж не вварився синочок...
Біжить, одмикає сінешні,
гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить -
сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату;
один з них писати сідає,
два інших стають коло печі,
а два при рушницях на дверях.
- Ну як же живеш, молодице?
Показуй, що вариш - готуєш?
Стоїть молодиця - ні з місця -
і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі,
в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця - ні з місця -
і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги,
реберця, намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом,
що вже почала протухати.
Стоїть молодиця - ні з місця -
і тільки всміхається страшно.
- Ну як же живеш, молодице?
Чого ти мовчиш, не говориш?
- Отак і живу я... - та й змовкла.
Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий.
- Та так і живу, - проспівала.
Хіба ж то йому я не мати?
Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? - сідайте.
Між вами і я молодая.
Повірите, люде, їй-богу:
отак тільки тут полоснула -
затіпалось зразу і стихло.
Повірите, люде, їй-богу...
Отак і живу, - проспівала.
Отак, удова молодая,
і раптом уся затрусилась,
мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті
і кинулась вся до синочка.
Голівку вона йому гладить
і ротика стулює міцно,
заплакала б тяжко - не може,
лиш б’ється об піл головою:
- Синочку, дитя моє любе!
Ой що ж я з тобою зробила! -
Солдати підводять нещасну,
її освіжають водою.
А писар все пише, все пише -
та сльози писать заважають.
(1921)
(поза збірками)
Вперше надруковано у виданні: П. Тичина. Зібр. творів у 12 т. Т.12, с.113.

ПОЕТИЧНА МІСТИФІКАЦІЯ СТОЛІТТЯ

 Я єсть народ, якого
 Правди сила
 ніким звойована ще не була.
 Яка біда мене,
 яка чума косила! -
 а сила знову розцвіла.
 Щоб жить - ні в кого права
 не питаюсь.
 Щоб жить - я всі
 кайдани розірву.
 Я стверджуюсь,
 я утверждаюсь,
 бо я живу.
 Павло ТИЧИНА

 Не так уже й давно - десь наприкінці XVIII століття в одному з численних німецьких князівств був узвичаєний ритуал: коли проїжджала Вельможна карета, усі піддані вдячно падали перед нею ниць. Якоїсь сльотавої осені серед цих підданих опинився й сивоголовий міністр Його Величності. Не роздумуючи, він теж укляк перед каретою князя. Ім’я тамтешнього князя десь загубилося в анналах історії, а того міністра і досі знає весь світ. Це ставав на коліна чи не найволелюбніший поет Європи - Ґете.
 Споконвіку, за всіх правителів, у кожному суспільстві був свій ритуал, якого мусили дотримуватись і генії. Інша річ - хто і як бив поклони перед владою. Одні - запопадливо та самовіддано, інші - лукаво чи й іронічно, а то й відверто блазнюючи.
 Не є тут винятком і Україна. Початок її минулого століття, який називають Українським Відродженням, справді розцвів якщо не геніями (Павло Тичина, Тодось Осьмачка, Олександр Олесь...), то, принаймні, талантами непересічними. Не кожна європейська держава могла тоді похвалитися таким розквітом художнього слова найвищої проби. Але більшовицько-російська імперія, що сховалася за псевдонімом СРСР, злякалась тоді національно-творчого вибуху України. Бо ж, спровокована позірно "українізацією пролетаріату", Україна, мов весняна левада, навдивовиж забуяла самобутніми талантами. Крім таких поетів, як Тичина, Зеров, Рильський, Свідзінський, Бажан, Сосюра, в літературу прийшла омолоджена проза Винниченка, Косинки, Головка, Панча, Гжицького, Яновського - всіх уже не назвати! Навіть росіянин Фітільов, що став нараз Миколою Хвильовим, почав писати по-українськи та закликати: "Геть від Москви!.." А вже розпукали паростки й української драматургії: Кочерга, Мамонтов, Ірчан, Куліш, Микитенко, Корнійчук.
 Як відомо, це бурхливе Відродження стало "Розстріляним". Авжеж, хто зумів, той завбачливо втік, переважно на Захід. Серед тих емігрантів опинився і чи не найбільший лірик з-серед українських поетів, заборонений для Вітчизни ледве не півстоліття, Олександр Олесь. Хіба що лунала інколи, як "народна пісня", його "Сміються, плачуть солов’ї..." Та якось натрапляю в нотатках ще одного видатного українця й поета на еміграції, Дмитра Нитченка, на страшний, болючий і справедливо-несправедливий вірш Олександра Олеся, з якого криком кричить уся наша національна трагедія:

ПАВЛОВІ ТИЧИНІ
І ти продався їм, Тичино,
І ти пішов до москаля?
О, бідна мати, Україно,
В журбі головонька твоя.
В кривавім морі по коліна
Стоїть без сорому в очах
Поет, колишній наш Тичина,
І прославляє смерть і жах.
Прилюдно б’є катам поклони,
Катів виспівує в піснях.
А з-під землі ідуть прокльони
Борців, розп’ятих на хрестах.
Іудо, ти шляхетний жиде,
Пішов, повісивсь в самоті.
Павло Тичина... цей не піде -
Він сам розіпне на хресті.
11.5.28 р.

 Гірко, навіть страшно читати такі рядки!.. Не знаю, чи був цей вірш відомий Павлу Григоровичу. Мабуть, доброзичливці (принаймні, з НКВС!) показали його йому, як і нагадували не раз, що поет виступав на Подолі проти червоного терору, а тому має спокутувати свою провину. І поет (таки геніальний!) написав їм свою... іронічну, нарочито банальну, навіть зневажливо-насмішкувату, зіткану з примітивно-недоладних фраз (прочитайте ж цей вірш сьогодні!)... "Партія веде". Хоч на мить уявімо собі, як би цей вінегрет із шаблонних більшовицьких гасел зазвучав, скажімо, в устах Сови чи Паламаренка!.. Та це ж кричить відверте безглуздя: "Всіх панів до д’ної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить!.." Вслухайтесь, яка ж лукаво-вульгарна, задовго до Леся Подерв’янського, напрошується і резонує тут приховано-внутрішня рима до тих буржуїв!.. Чим же злиденні комуністи тих років могли бити їх, як не тією римою, що просто сама біжить за буржуями?.. А рима "Марні - друкарні"! Та ще в МТС, які, власне, не для того ж призначені. Чи не підказує вона (нехай і для підсвідомості читача!), що марними виявляться і всі ті заклики, котрі множитимуть оті друкарні?.. І так - що не рядок, як з-під нього випорскує прихований, протилежний зміст, насичений то грайливою, то гіркою іронією.
 Якогось року, зустрівши мене біля Спілки письменників, незабутній Дмитро Косарик попросив, щоб я допоміг йому занести кудись важкуватий портфель. Куди ми прийшли, я збагнув лише тоді, коли ми переступали поріг квартири... Павла Тичини. Упродовж тих дивовижних гостин я був шокований тим, що прийшов непрошений, та ще й до кого! Але господар ледь не обнімав мене та, здавалося, не знав, де посадити. І щиро подивувався, коли я, відповідаючи на якесь його запитання, сказав, що ще з 10-го класу найбільше люблю його "Похорон друга"... А на вулиці, підігрітий чудодійним трунком із самих поетових Пісків на Чернігівщині, Дмитро Косарик поплескав мене по плечі: "Ти ще колись мені подякуєш за те, що побував у генія!.. Їх же у нас всього троє. Сковорода, Шевченко і він... Ах, як же все-таки геніально він написав у цій своїй пародії: "Всіх - у ями! Всіх - у ями!.. Буржуїв за буржуями!.." Але і його відредагували..."
 Тільки значно пізніше я збагнув, що Павло Тичина міг бути не лише неповторно-музичним, а й іронічно-сатиричним, аж до знущального сарказму. І це підтверджує вже й його рання творчість. Адже ще з 1917 року, з газети "Рада", Павло Тичина досить часто вдавався до сатири та гумору. Зацитую (на жаль, скорочено!) хоч би його "Плач Антонія" (21.4.1917 р.), спрямований проти архієпископа Антонія Храповицького, котрий затято виступав за категоричну заборону автокефалії української церкви, заборонив читати навіть Великодню Євангелію українською мовою:
 Прикарпатський Боже наш
 Отець Марлікійський,
 Чи ви тямите хоч що
 "По-малоросійськи"?
 Преподобнії ченці,
 Страстотерпці, мучні,
 Вам співають мужики -
 Українці штучні.
 Як ви можете те чуть,
 Щоб якісь там "гепи"
 Прославлять посміли вас
 мовою Мазепи?
 (..............................................)
 Прикарпатський Боже наш,
 Зроби мені ласку:
 Хай усохнуть тим хахлам
 Язики на Паску.

 На щастя, за сталінщини ніхто не прочитав (чи побоявся прочитати!) вірш "Партія веде" з пародійними інтонаціями. Інакше не мали б ми і досі ще гідно не оціненого "Похорону друга" (до речі, похорону - за тодішнього тріумфу сталінських переможців!), ні блискучої поетичної публіцистики Павла Тичини періоду війни, вершиною якої залишається й неперевершений ніким "Я єсть народ...". Та й поему "Скорботна мати" фахівці підносять до рівня всесвітньовідомої "Пісні про Роланда". Власне, феномен цього поета ще доведеться розгадувати. Просто ще не народилися критики його літературного рівня.
 Звичайно, сьогодні важко повірити в те, що ніхто ще за життя поета не відчував іронічності у вірші "Партія веде", але ж заявити про це, поставити під сумнів твір, який першою надрукувала "Правда", - це означало те саме, що підписати собі смертний вирок. Навіть серед найбільших ненависників поета та України ніхто не зважився на це... Однак "містифікованість" партійної поезії Павла Тичини, здається, першим відчув саме його найбільший критик (чи й заздрісник?) - Тодось Осьмачка. Певно, з висоти такого ж неперевершеного таланту власного. В недавно опублікованому романі Михайла Слабошпицького "Поет із пекла" Тодось Осьмачка згадує:
"...Одного разу він сказав нам із Косинкою, що ми, мовляв, супроти все більшого тиску й недовіри до нас більшовицької влади мусимо бути розумні й хитрі, як змії. Влада дивиться на нас вовком, а ми повинні довести, переконати її, що ми не просто лояльні, а ідейно переконані творці нового життя. Тільки тоді ми зможемо написати те, що хочемо і як хочемо. Інакше нас роздушать, як хробаків...
 Костюк згадує, що коли він почув цю розповідь, то "подумав: невже Тичина вже тоді сповідував "Кетман", цей, сказати б, кодекс тактики і стратегії інакодумців доби всепанування Ісламу Близького Сходу XVIII - XIX сторіч? Цілком ймовірно, бо Тичина вже тоді знав перську мову (фарсі), читав Авіценну, знав про боротьбу сект ісламу. І, можливо, впало йому на думку цю методу інакодумців давнього Ісламу спробувати практикувати в умовах модерної абсолютної диктатури. Бо як же інакше пояснити його проповідь розуму й хитрощів?.."
 А оце читаю (на жаль, із запізненням!) у "Нещоденному щоденнику" Романа Іваничука, що його університетський студент Богдан Тихолаз "трактував Тичину інакше, ніж я - пояснював колаборантські вправи поета не душевним зламом, а вважав їх свідомо продуманою сатирою на радянську систему, глузуванням над помпезністю фальшивої комуністичної пропаганди, й можна, мовляв, тільки дивуватися, як то цензура не розкусила підступного вчинку Павла Тичини. Проте, з іншого боку, сатира, якої не розуміли власть імущі, стала хрестоматійною, набрала згодом позитивного звучання і зрештою вдарила ганьбою по самому авторові", - зауважує вже від себе Роман Іваничук.
 Що ж, недарма кажуть, що слушні ідеї витають у повітрі. І вже
нове - ні, не "озиме", а яре, весняно-національне покоління нашого народу, сповите в свободі та виплекане в непохитній національній Державності України, по-
справжньому прочитає та гідно оцінить наших геніїв, котрі вижили, здається, всупереч самій українській долі.
 У нас не пустка за плечима, не лише покручі, каліки та жертви. За нами велика культура, яка сягає глибини тисячоліть і яка й зробила та вберегла нас не найгіршим народом Європи. Згадаймо ж уже банальне: спочатку було Слово! Божественне, тобто творче. Воно й врятувало і далі рятує наш народ та його геніїв.
 Леонід ПАСТУШЕНКО.
"Літературна Україна",
червень 2007 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 20.07.2007 > Тема "Душі криниця"