Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОСТАТІ

 Ще кілька років тому мало хто знав про Олену Телігу, навіть сьогодні не всі пригадують її ім’я (хоча поезії цієї усміхненої жінки з дивовижною долею є обов’язковими для шкільної програми). Вона народилася 21 липня 1906 р. в Підмосков’ї (а не в Санкт-Петербурзі, як часто пишуть - це місто вона побачила в п’ять років) в російськомовній родині, а української мови не знала взагалі. Її батько, інженер Іван Опанасович Шовгенів (Шолґєнов), був родом з Куп’янщини (Харківська губернія), і до переїзду мав прізвище Шовгеня. Улюблена донька (крім неї, було ще два старші брати) вивчала німецьку й французьку мови, а української не знала взагалі й не відчувала себе українкою. Пізніше Олена дорікатиме своїм батькам за те, що не виплекали в неї національної самосвідомості. Рідну мову юна Леночка опанувала в еміграції під час громадянської війни. Чеське місто Подєбради, в якому оселилася 15-річна Олена Шовгенова (таке було дівоче прізвище поетеси), стало осередком української інтелігенції. Після інциденту під час розмови з шовіністично налаштованими емігрантами майбутня поетеса зрозуміла, що російська культура їй чужа. "З того часу я почала, як Ілля Муромець, що 33 роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії".
 У 1926 р. Олена Шовгенівна обвінчалася з кубанським козаком Михайлом Телігою, який дав їй не просто усвідомлення українського роду, але й літературне ім’я. Олена, яка любила вбиратися в національний костюм і виступати в аматорському гуртку, відчула в собі іскру Божу. Ще в 1925 р. з’явилися перші поезії, але поетеса вважала їх надто слабкими. Після шлюбу вона, незважаючи на матеріальні нестатки, удосконалювала знання мови. Університетська оцінка в О. Шовгенової з предмету "Українська мова" була "4", а ми, читачі, не поставимо поетесі нижче ніж "відмінно".
 Сьогодні неможливо уявити всього обсяг літературної спадщини О. Теліги, бо значна частина віршів і статей згоріла в гестапо, знищені й архіви, звідки й плутанина в деяких датах і деталях.
 О. Теліга спілкується з Є. Маланюком, Д. Донцовим, Н. Лівицькою-Холодною, У. Самчуком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем, І. Ірлявським та ін. - тобто з усіма письменниками празької школи. Зберігся датований 1935 р. лист О. Теліги до геніального поета, "вільного літератора" Богдана-Ігоря Антонича (1909 - 1937). Олена (уже не "Леночка" - з проросійською родиною вона розійшлася, М. Теліга став їй єдиним довірником) високо цінувала талант сучасників у своїх статтях, давала на розгляд власні поезії. Завдяки порадам Д. Донцова поетеса звернула увагу на різноманітність ритміки й художніх засобів. В еміграції О. Теліга співпрацювала з такими виданнями, як "Вістник", "Ми", "Сурма" та ін., уславилась як рецензент і критик (відгук на збірку Є. Маланюка "Перстень Полікрата", 1939).
 Про саму О. Телігу сучасники говорили як про відверту, життєрадісну (а в неї вдома були жахливі умови, численні переїзди й поневіряння відбирали останню копійку!), вірну в дружбі, стійку та мудру. Інших жінок поетеса порівнювала з білими магноліями та дикими орхідеями, а її саму друзі звали "фіялкою". Девізом О. Теліги можна назвати рядки з її вірша:

 Хай назустріч ідуть до мене люде!
 Хай цілує непроханий вітер!
 Все, що пише він, згадано буде
 До останніх малесеньких літер.

 Поворотом у долі О. Теліги стала її праця в Культурній референтурі Проводу ОУН. В умовах жорстокого окупаційного режиму поетеса жила в Києві, де очолила тижневик "Літаври", стала головою Спілки Українських Письменників, клопоталася про становище бібліотек.
Н. Миронець у "Психопортреті" напише про "фіялку": "Завжди підтягнута й елегантна, незважаючи на голод і холод у Києві, бадьора і готова підтримати інших". Гестапо дізналося про діяльність ОУН. Гітлеру, чию політику палко викривала О. Теліга, не була потрібна жодна культура "недолюдків" у "східних губернаторствах" (до яких фюрер зараховував і Україну), німецькі окупанти й чути не хотіли про самостійну Україну, навіть до таких "дрібниць", як
розрізнення українців і росіян, не вдавалися.
О. Телізі пропонували втечу з Києва, але смілива поетеса відмовилася. Її з чоловіком та іншими діячами ОУН заарештувало гестапо. Потім один із катів згадає, що в житті не бачив такої мужньої людини, як ця тендітна жінка, що не сказала жодного слова й зневажала поневолювачів. 21.02.1942 р. Олена Іванівна Теліга була розстріляна німцями в Бабиному Яру. Поетесі не було й 36 років.
 У 1946 р. була видана перша збірка поезій О. Теліги "Душа на сторожі", у 1947 р. з’явилися Академія вшанування пам’яті О. Теліги в Корігені (Німеччина), видання біографії "Прапори духа. Життя і творчість О. Теліги" (видавництво "Сурма", на чужині), згодом - повне зібрання творів "Полум’яні межі" (Балтимор - Торонто). Поезії О. Теліги перекладаються іншими мовами: "Розцвітають кущі ясмину..." - англійською, "Не треба слів. Хай буде тільки діло" ("Сучасникам") - французькою, "Не любов, не примха й не пригода..." ("Без назви") - польською, "Відповідь" - білоруською, "Мужчинам" - грузинською. Нацисти не розуміли, що вбивши поетесу, вони прирекли себе на загибель від власної бездуховності. Незважаючи на страшний терор, українці чинили спротив і надихалися прикладом горіння О. Теліги.
21.02.1992 р. в Києві ОУН установила дерев’яний хрест в Бабиному Яру. Сьогодні іменем О. Теліги названі Всеукраїнське жіноче товариство, Міжнародна літературно-мистецька премія, київська та феодосійська школи, музей у Києві. І ми чуємо голос нашої поетеси, яка виборювала для нащадків право бути собою.

Олена ТЕЛІГА

ЖИТТЯ
Василеві К.

Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки,
І жах ночей, що покривають плач.
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.

Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Заквітли квіти? Зараз чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім’ята,
Сліпа, безкрила, сунеться на дно...

А ти її лови! Тримай! Тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним: "Живи!"

Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, як нитка провідна,
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити!
Його пізнавши глибоко, до дна!
(Вірш присвячений другу М. Теліги Василю Куриленку, який страждав від тяжкої легеневої хвороби й поховав наречену)

МУЖЧИНАМ

Не зірвуться слова гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис,
Бо ми - лише жінки. У нас душа - криниця,
З якої ви п’єте. - Змагайся і кріпись!
І ми їх даємо не у залізнім гімні, -
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць,
Бо швидко прийде день,
і по дорозі димній
Ви зникнете від нас,
мов зграя вільних птиць...
Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя, іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
Гойдайте ж кличний дзвін!
Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

ПОВОРОТ

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість,
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини - гострі і щасливі!
Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо - до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря - тепле та іскристе!
Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове... І до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти...
Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі - зимні чи ворожі.
І всі глибокі поміж ними межі.
І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.
Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде - чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти - дорогою одною.
Заметемо вогнем любови межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.

КОЗАЧОК

Кожний крок - сліпуча блискавиця,
А душа - польовий, буйний вітер,
Розгораються уста і лиця
Неспокійним, пурпуровим квітом.

Не піймаєш: я - вогонь, я - вихор!
А вони спинятися не звикли!
Але раптом... усміхнуся тихо
І в очах моїх заграє виклик.

А душа, розбещеністю п’яна,
Вип’є туги золоту отруту.
О злови мене, злови, коханий,
Я так хочу біля тебе бути!

Бачиш, стіни зникли, мов примари,
Трави лізуть нам під закаблуки,
А над нами - рожевіють хмари,
Перед нами - зеленіють луки!

Тільки зловиш - радісно і в’юнко
Закручу тебе поривним рухом,
А з оркестри бризне поцілунків
Весняна, бурхлива завірюха!

* * *

Усе - лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки - мов нероздмухані вогні,
Бажання - в запорошених оковах.

Якогось вітру б, сміху чи злоби,
Щоб рвались душі крізь замерзлі ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби
І варто буде - жити і вмирати!

Не бійся днів, заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице - добром і злом!
Хай палять серце - найдрібніші ранки, -

Ти в тінь не йди! Тривай в промінній грі,
В сипуче сяйво не лякайсь дивиться:
Лише по спеці вдарить жданий грім
І з хмар сковзне - багнетом блискавиця.

Тому зривай, а не стискай вузли,
Дай в повнім сонці тріпотати крилам.
Ні, сірі дні не родять бур і злив,
А кожну іскру засипають пилом.

* * *

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може, в цьому й є моя сміливість:
Палити серце - в хуртовині сніжній,
Купати душу - у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
 Публікацію підготувала Ольга СМОЛЬНИЦЬКА.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 20.07.2007 > Тема "Українці мої..."