Версiя для друку Обговорити в форумi

ПАМ’ЯТЬ

Дослідника із с. Ароматного Олександра Яневича, автора цього допису, хвилює питання: чому з трьох Героїв Радянського Союзу, мешканців Білогірського району, широко відоме ім’я лише одного - Олексія Мірошниченка, який і прожив у Білогірську все своє життя. А ось про його земляків Олександра Олександровича Вільямсона та Сейтнафе Сейтвелієва знають одиниці. Тому, що Сейтвелієв давно помер у засланні в Таджикистані? Але ж Вільямсон мешкав і працював у Сімферополі, не треба було далеко за пам’яттю ходити. Як не гірко усвідомлювати, але тут спрацював елемент нашої "найсправедливішої" національної політики. Чи може бути Героєм Радянського Союзу людина, що є сином народу, який носить тавро зрадника? Не "личить" бути героєм і німцю Вільямсону - представнику народу, який теж було піддано висланню? Тобто люби Батьківщину як рідну матір, але не забувай, що у неї на тебе свій особливий погляд. Ці злочинні викривлення історії мусимо виправляти, навіть, якщо це вже запізно. Задля нащадків. Задля майбутнього.
І спасибі Вам, пане Олександре, що не на словах, а на ділі Ви облагороджуєте обличчя нашої історії.

ДАВНО закінчилася велика війна. Деякі сьогодні називають її Великою Вітчизняною, інші - Другою світовою. Різниця є, й істотна, але не про це сьогодні мова. А про те, що багато подій тих днів, людей, що героїчно боролися проти фашизму, - або невідомі, або забуті. Може, тому, що пройшло багато часу і пам’ять про них слабіє, відходить безповоротно.
Так, багато десятиріч після війни більшість з нас, жителів Білогірського району знали: Героєм Радянського Союзу, нашим земляком був тільки один - Олексій Денисович Мірошниченко. Він народився і після війни жив в м. Білогірську.
Але це не зовсім так. Героїв Радянського Союзу, що народилися і провели дитинство на Білогірській землі, - 3. Це достеменно і давно встановлено. Але потім про двох з них - забуто. Забуттю цьому на Білогір’ї вже 22 роки і продовжувалося б воно і далі. Чому? Прочитавши нариси про двох забутих Героїв: Вільямсона О. О. і Сейтвелієва С. - зрозумієте. Є люди, кому, очевидно, це потрібно. Вигідно, щоб дещо і декого забували.
Автор цих нарисів про забутих Героїв прискіпливо збирав матеріали. Знайомився з друкованими виданнями, вислуховував старожилів, вів пошуки в установах культури, поки не встановив достовірні факти.
Опублікував матеріал про них в районній газеті "Сельская новь". І перший результат: 9 травня на мітингу в Білогірську вперше за 62 роки після Перемоги було сказано: Героїв Радянського Союзу, наших земляків, було троє, і названі їхні імена.
Робота продовжується. Допомогу став надавати районний комітет із національних відносин. Продовжується збір матеріалів. Досягнута домовленість, що питання про забутих Героїв буде поставлене на сесії райради - про увічнення їхньої пам’яті в районі, готую проект ухвали. Пам’ять про них повинна жити. Вони гідні цього, тому що вони - герої, і не тільки Великої Вітчизняної, але і Другої світової. Коли вони здійснювали подвиги, тоді ніхто не питав їх про національність, так чому деякі по-іншому думають тепер?
Отже...

ОЛЕКСІЙ ДЕНИСОВИЧ МІРОШНИЧЕНКО
Пам’ять про цього героя, нашого земляка виявилася більш стійкою, ніж про двох інших. І може бути, тому, що до кінця свого життя (помер в 1976 році) він жив за місцем свого народження, в м. Білогірську (колишній Карасубазар).
Народився Олексій Денисович в 1915 році. 1937 року був мобілізований в армію. Війну почав з її перших днів матросом на буксирі. Корабель виконував завдання з буксирування плавзасобів. На буксирі для захисту був встановлений зенітний кулемет, моторист Мірошниченко за бойовим розкладом виконував обов’язки стрільця. І ось - перший бій - фашистський літак помітив буксир і почав його обстрілювати. Під час другого обстрілу кулемет Олексія точним вогнем уразив ворога. Фашист звалився в море.
Перша нагорода - медаль "За відвагу". Минали бойові будні: рейси, виконання завдань і майже щоденна битва з ворогом.
Становище на фронтах ускладнилося - окупований Крим, жорстокі бої йдуть на Північному Кавказі і під Сталінградом. Знято і направлено в сухопутні війська багато моряків з кораблів Чорноморського флоту.
Направили в морську піхоту і старшину І статті Олексія Мірошниченка. І знову бій, вже на суші. Після поранення Олексій став помічником командира групи розвідки 384-го окремого десантного батальйону морської піхоти... Бої один за іншим. В одному з них група розвідників підбила 6 танків, декілька автомашин і два літаки.
На грудях Альоші друга нагорода - орден Бойового Червоного Прапора.
Серпень 1943-го. Група розвідників, висадившись біля Маріуполя, оволоділа портом. Фашисти почали інтенсивні дії зі знищення десантників. В групі залишилося семеро, кінчаються патрони, розвідники обороняються гранатами. Убито офіцера, командира групи, командування узяв на себе Мірошниченко. Залишилося троє, з них один - важко поранений. В останні хвилини їх рятує рота морських піхотинців прославленого командира капітана Ольшанського, що підійшла. Як в пісні з кінофільму: "Нас оставалось только трое из восемнадцати ребят".
Йдуть дні за днями, бої змінюються боями. Але настрій морських піхотинців вже інший - ворог відступає, здає позицію за позицією. Перед групою розвідників поставлене завдання - розвідати розташування мінних полів біля с. Стояніслав на Дніпрі. Для цього необхідно спіймати "язика". І він був узятий, але не один - а два. Обидва - з саперної частини. Це зіграло вирішальну роль в успішному розвитку операції наших військ на потрібній ділянці.
Чергова нагорода за це у Олексія - орден Слави III ступеня.
Але найвдаліша операція, за успішне виконання якої старшині I статті морської піхоти Олексію Денисовичу Мірошниченку Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 березня 1945 року присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу, - захоплення міста Сулін. Мала група розвідників під командуванням Олексія Денисовича, проявивши особливий героїзм, мужність і точний розрахунок, захопила у полон гарнізон фашистів і визволила місто. Довелося Олексію двічі доповідати в штаб Чорноморського флоту про успішне виконання цієї операції - перший раз не повірили.
Це тільки декілька епізодів з бойової біографії О. Д. Мірошниченка. Таким був наш Герой - хоробрим, стійким і мужнім. Ніколи не ставив на перший план думки про збереження свого життя. Головним було - виконати завдання. І, пройшовши вогонь і воду, залишився живий. Дуже скромно поводився після війни. Бачивши це, було важко сказати, якої сили духу і стійкості була ця людина в бойовій обстановці. Після війни трудився, проводив виховну роботу серед молоді. Ім’ям його названа вулиця міста, на якій він жив, воно відоме багатьом жителям району. Матеріали, що розповідають про його подвиги, зберігаються в Білогірському музеї загальноосвітньої середньої школи № 1 міста, пам’ять - в серцях людей.

ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ ВІЛЬЯМСОН
Саша народився в німецькій колонії Нейзац (нині с. Красногір’я Білогірського району). Там закінчив початкову школу, а потім і Зуйську семирічку. Свого часу його мама вчителювала в Мазанській школі.
Саша хотів вчитися далі, але довелося з цим почекати. Влаштувався працювати слюсарем-монтажником на керченський завод ім. Войкова. Одночасно вступив до Керченського аероклубу, захопився авіацією. Успішно закінчивши навчання в аероклубі, одержав направлення у відому тоді Качинську авіашколу, яку за випадковим збігом обставин закінчив 22 червня 1941 року, в день початку війни.
Тепер шлях молодого лейтенанта був один - в діючу армію, літати на бойовому літаку, бити ворога.
І почалося... Змінювалися з’єднання, у складі яких воював льотчик, прикриваючи відступ наших військ на Півдні, потім Перший, Другий і Четвертий Українські фронти, бої в небі рідного Криму. В негоду і лютий мороз, на свіжому світанку і в денну спеку піднімав він у повітря свою машину. Саша Вільямсон був і веденим, і ведучим, прикривав товаришів і навпаки. Вів повітряні бої і охороняв бомбардувальників у польоті, атакував наземні і морські цілі, знищуючи живу силу і техніку ворога. Така різноманітна і важка робота, кожного разу результат справи вирішували хвилини або навіть секунди. І так щодня, іноді по декілька вильотів у день. За війну - 382, і всі - пов’язані з ризиком.
(Більш повні дані про бойовий шлях льотчика Вільямсона - на стендах в Сімферопольському будинку офіцерів і Керченській школі-інтернаті № 11).
Закінчив війну знаним асом, льотчиком-винищувачем. Побував на території Німеччини, літав над Рейхстагом. На грудях - ордени Бойового Червоного Прапора, три ордени Вітчизняної війни, орден Червоної зірки, багато медалей. Адже особисто льотчик Вільямсон збив 18 літаків, 6 - в групових боях. А скільки знищено живої сили, техніки і комунікацій ворога...
І ось 9 травня 1945 року - День Перемоги. А 10 травня для льотчика ще одна радість - прославлений командир авіадивізії, тричі Герой Радянського Союзу А. І. Покришкін підписав подання командира 104-го авіаполку, що входив до складу дивізії, в якій воював Вільямсон, про присвоєння йому найвищого звання - Героя Радянського Союзу. І пішов папір гуляти по військових канцеляріях. Спантеличив він деяких високих чинів: з одного боку - прізвище льотчика, а з іншого - підпис самого Покришкіна... Переміг останній аргумент, і 27 липня 1945 року нашому земляку, льотчику-винищувачу, командиру ескадрильї капітану Олександру Олександровичу Вільямсону Указом Президії Верховної Ради СРСР було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Все подальше життя в мирний післявоєнний час Герой жив у Сімферополі, працював в Центральному аеропорту. Мабуть, тут живуть його близькі, родичі, друзі і співробітники, може, вони відгукнуться.

СЕЙТНАФЕ СЕЙТВЕЛІЄВ
Дивної долі людина, що пройшла всю Вітчизняну війну на передовій, проявила при цьому високий патріотизм, витривалість і мужність в найскрутніших умовах боїв - це Герой Радянського Союзу Сейтнафе Сейтвелієв, який народився в селі Кипчак (Тау-Кипчак), колишнього Зуйського району в 1919 році. (Тепер місце, де знаходилося село, поглинуло Баланівське водосховище).
Батько Сейтнафе був вівчарем, сам він в дитинстві допомагав батькові. Після закінчення школи поступив на робфак в м. Сімферополі. В 1939 році був призваний до армії.
Воювати почав з найперших днів Великої Вітчизняної артилеристом 96-й стрілецької дивізії. Перше бойове хрещення прийняв у боях за Одесу. Коли, за наказом Ставки Верховного Головнокомандування, місто залишили наші війська, Сейтвелієв у складі Приморської армії був евакуйований до Криму. Важкі бої на Перекопі. Відхід для оборони Керчі. Евакуація - на Тамань. Тут він змінив військову спеціальність - стає рядовим бригади морської піхоти. Посилено готується до оволодіння новою військовою професією.
З метою відвернути німців від Севастополя, де до цього часу склалася найважча обстановка, наша Ставка віддала наказ підготувати операцію з десантування на східну частину Кримського півострова на південь від Керчі. І ось 26 грудня 1941 року в районі селища Ельтиген (нині Геройське) командування Кавказького фронту почало висадку десанту. Ніч, сильний шторм. Плавзасоби під жорстоким вогнем берегової оборони супротивника не можуть підійти до берега. Десантники стрибають в крижану воду і захоплюють
вузьку смужку суші. Сейтнафе, діставшись берега з групою таких же відчайдушних, ведучи вогонь з автомата, рухається вперед.
Супротивник люто чинить опір, атакує під прикриттям танків. Десантники відбивалися гранатами, підпускаючи ворожі машини якомога ближче. Зазнавши величезних втрат, морські піхотинці відтіснили німців і до ранку зайняли високий берег - лінію оборони німців. А група, в якій знаходився Сейтнафе, проявила особливий героїзм - вони дійшли з боями до Старого Криму, здолавши 180 км. І лише коли за наказом Манштейна з району Севастополя були послані літаки, танки і "самоходки" - десантники були змушені відступити. Пораненому Сейтнафе вдалося повернутися до моря, і з десантниками, що залишилися живими, переправитися на Кубань. Пролежавши в госпіталі декілька місяців, влітку 1942 р. у складі одного з останніх підкріплень він був переправлений до Севастополя. І знову передова. Важкі бої останніх місяців героїчної оборони міста. Кулеметник Сейтвелієв косить лави наступаючих фашистів. Переломний момент у війні ще не настав. Захисники полишають Севастополь. І цього разу, як і під Керчю, пощастило нашому герою. Він не опинився в тій 12-тисячній групі захисників Севастополя, яка, стримуючи натиск фашистів на Херсонеському мисі, не була евакуйована і доля якої склалася трагічно.
На одному з транспортів Сейтвелієв йде в море у напрямку до Кавказького берега. Німецькі літаки безперервно атакували всі плавзасоби, незалежно від їхніх розмірів. Було багато убитих і поранених. Не допомагає і маневрування - одна з фашистських бомб досягає мети - корабель знищено. На якомусь уламку контужений Сейтнафе тримався на воді. Його помітили і врятували наші катерники.
Після короткострокового лікування і відпочинку Сейтнафе відправляють на Урал у військову школу. Але вчитися довелося недовго. На фронті обстановка важка. Не вистачає військових.
З одним із ешелонів, що йдуть зі сходу, відбуває на захід і сержант Сейтвелієв. Кінцева зупинка - Сталінград. Відразу після висадки - передова. Знову один за одним жорстокі бої. Командир мінометного підрозділу Сейтвелієв проводить дні і ночі в героїчному Сталінграді.
Знову поранення, госпіталь в Саратові. Після перебування у складі 350-го полку 96-ї стрілецької дивізії він стає винищувачем танків, командиром "сорокап’ятки" на передовій під Тулою, захищає підступи до Москви. Через короткий час - на Курській дузі, під Орлом в жорстокому бою підрозділ Сейтвелієва знищує 9 ворожих танків. Гинуть бійці, зіпсовано гармату, але її не відправляють в артмайстерню - ремонтують самі.
Далі - бої за визволення Мінська і Варшави. Тут, з 25 червня по 14 липня 1944 року, "за заслуги в прориві оборони супротивника" (так сказано в клопотанні) старшого сержанта Сейтвелієва Сейтнафе представлено до вищої військової нагороди - звання Героя Радянського Союзу. (Більш докладний матеріал про бойовий шлях Героя - в Сімферопольській бібліотеці імені І. Гаспринського).
Проявили себе під час війни і усі чоловіки роду Сейтвелієвих з села Кипчак: воювали батько, брати батька - моряк і льотчик, який бився в авіадивізії Покришкіна.
А далі доля нашого Героя склалася після війни так: служив ще якийсь час в армії, демобілізувався. Сім’ї батька в Криму вже не було, рідного будинку теж - депортація. Опинився в Таджикистані, де і осів, завів сім’ю. Працював слюсарем-механіком на Ленінабадському склотарному заводі. Зустрічався з школярами і молоддю - розповідав про ту війну, про подвиги радянських солдатів.
Позначилися тяготи і страждання фронтового періоду. Помер передчасно, похований на почесному місці Ленінабадського кладовища. Сьогодні пам’ять про Героя не повинна піти в забуття.
Єдине місце в нашому районі, де зберігається пам’ять про нього, - старенький невеликий стенд з портретом і коротенькою анотацією в Зуйському музеї.
Все глибше і глибше тонуть в пучині часу події тієї великої війни. Але пам’ять про Героїв Радянського Союзу: Олексія Денисовича Мірошниченка, Сейтнафе Сейтвелієва, Олександра Олександровича Вільямсона ми недостатньо шануємо. Правда, ім’я О. Д. Мірошниченка відоме багатьом з нас, на його честь названа одна з вулиць Білогірська.
А про О. О. Вільямсона і
С. Сейтвелієва - нічого. Небагатьом в районі відомо, що такі були. А так не повинно бути! Це справа нашої честі і совісті. Це наш борг!
Олександр ЯНЕВИЧ,
історик-краєзнавець.
с. Ароматне, Крим.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 22.06.2007 > Тема ""Білі плями" історії"