Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела
 З ПАВЛОМ Дмитровичем Семененком мене познайомила щорська вчителька-пенсіонерка. Корінна чернігівчанка, поліщучка, вона після закінчення війни поїхала в Західну Україну, аби нести місцевому населенню сталінську правду.
 Не знаю, яким був коефіцієнт корисної дії у юної Ніни Кунавіної; боюся, що не надто високим, бо там, на Львівщині, вона переконалася, що і ОУН-УПА мала якусь рацію, а ось "сталінська правда" на повірку частенько виявлялася брехнею.
 Тому й повернулася вона до рідного Щорса маже свідомою українкою. Коли почалася так звана "Перебудова", вона допомагала місцевим рухівцям, знайомила між собою свідомих українців. Так і я дізнався про родину Семененків - маленький острівець українства у зросійщеному Щорсі.

СПЕЦИФІКА ЧЕРНІГІВЩИНИ

 Це тільки тут, напевно, може бути таке: ідейний комуніст і свідомий українець. Взагалі-то, людей цієї породи винищили ще в 30-ті роки. Важко уявити існування людей подібного зразка в Донецькому регіоні, а тим паче в Криму. Малоймовірним було б таке поєднання (партійності і національного патріотизму) у містах і селах Галичини. І на південному сході, і на заході треба було визначатися, вибирати щось одне: або комуніст, або щирий українець. Та, видно, наша ненька-Україна була досить розмаїтою і недостатньо зрусифікованою, і були в ній маленькі заповіднички (переважно у провінційних містечках центру України та на Поліссі), де подібне "поєднання непоєднуваного" було, все-таки, можливим.
 Говорю про це зі знанням справи, бо й батько з цих країв, та й сам я щоліта намагався (та що там намагався - летів на крилах!) пошвидше потрапити на береги чарівної річки Снов. Тож специфіку цього краю трохи знаю.
 Збереглися такі люди - і слава Богу. Прикро тільки, що довідався я про них надто пізно - вже коли незалежна Україна постала. А то б ми, об’єднавшись, неодмінно наблизили день омріяної Свободи! А так - воювали поодинці. І сумно, і неефективно.

 ЧЕРЕЗ ДЕСНУ У ПІДВІСНІЙ ЛЮЛЬЦІ
 Якась Божа іскра була у кожного з цієї родини. Людям від цього добре, а ось самі Семененки страждали. Павло Дмитрович рано залишився без батька. Той був доброю людиною; стояв гордо над грішним світом, ніби прибулець з іншої планети. Всі молилися на Сталіна, а він плював на той режим. Так і згинув у таборах, а дехто каже, що розстріляли його.
 Не вистачало Павлові батькового тепла, але сам виріс таким же - не пішов хибною стежкою. Недаремно кажуть - гени.
 Одна щорсівчанка сказала про нього: "Він весь на правді стоїть!" Це висока оцінка з вуст земляків, неупереджених людей.
 А були й такі, що "побивали камінням". Один партократ колись хвалився: "Я, очолюючи меліорацію, скільки корисних справ зробив! А що доброго у своєму житті зробив Семененко?"
 Не знаю, як щодо меліорації (у мене оті зарослі очеретом канави, де вже і жаби не хочуть жити, викликають не найкращі емоції - річки були значно кращими), а ось результати семененкової праці пам’ятаю ще з дитинства.
 Застав я ще й гасові лампи, тому й пригадую, що електрифікація поліських сіл і хуторів була майже революцією у тих краях. Власне, електрифікацією і займався Семененко, працював на совість.
 Розповідають, що коли треба було вести лінію електропередач через широку і повноводну Десну, то робітники категорично відмовилися перебиратися через ріку у підвісних люльках. Не викликав довіри цей вид "транспорту"... А Павло Дмитрович ризикнув і власним прикладом заохотив інших монтерів до роботи. Був раціоналізатором на всі сто: і на виробництві, і в громадському житті. Завжди думав, аналізував: а чи не можна оцю справу виконати краще?
 ПОЛІСЬКИЙ ДОН КІХОТ
 В КПРС вступив замолоду, бо щиро вірив: комунізм побудувати можна! Але віра ця похитнулася, коли запросили працювати у райком партії.
 Одного разу Павло Дмитрович запротестував, коли якісне вугілля хотіли залишити для опалення самого райкому, а гірше - віддати на опалення дитячих садків.
 Комуніст відстоює справедливість? Це тільки в кіно так можна було робити, а в житті - Боже збав! Якби головний герой відомого фільму "Комуніст" (його зіграв Урбанський) запропонував щось подібне в Щорсі, то і його, напевно, "з’їли" б.
 Партфункціонери кіно з життям не плутали. А наївний романтик Павло Семененко їм заважав. Тож згодом його відправили з райкому. Та ще й чутку пустили: "хворий на голову". Хоч партія і була тоді "розумом, честю і совістю", але й чорною пропагандою не гребувала, коли була така необхідність.
 Такої роздвоєності Павло Дмитрович не розумів. Ідеологія подвійних стандартів була не для нього. Завжди говорив правду, а свою точку зору підкріплював ленінськими цитатами, чим ставив у незручне становище партноменклатурників. Вони ж бо Леніна читали мало і неохоче.
 Під час обміну партквитків Семененко запропонував виключити з партії п’яниць і аморальних типів, посилаючись на ленінські слова про те, що дискредитувати комунізм не зможе ніхто, окрім самих комуністів.
 Писав і партійному ідеологу Суслову про дійсний стан речей. Тоді ж писали листи в ЦК і найавторитетніші вчені з пропозиціями розпочинати кардинальні зміни в суспільстві. Якби ж вони тоді розпочалися, ми могли б нині прогресувати швидко, як Китай. Та ні, швидше, бо стартові умови у нас були значно кращими!
 Та не слухав тоді ніхто ні вчених, ні партійного Дон Кіхота з Чернігівського Полісся. Можливості реформування КПРС були втрачені. Настав час Народного Руху України.

 УКРАЇНСЬКОГО РУХІВЦЯ ЗАХИЩАЄ... БІЛОРУСКА
 На І з’їзд Руху зібралося 300 справжніх чоловіків з усієї України. Кар’єристами в цій організації тоді ще й не пахло. Били людей на місцях дуже сильно, от організація й очищалася. Залишалися найкращі, найсильніші, найжертовніші.
 У Щорсі Семененка "травили" по повній програмі. Дехто навіть радив: "Цього Семененка треба повісити на одній мотузці поряд з Чорноволом!"
 У родині Павла Дмитровича розуміли. Удар тримали всі разом, всім було несолодко. З їхньою родиною тоді ніхто не контактував. Навіть не дзвонили, знаючи, що телефон, скоріш за все, прослуховується.
 Найгірше було те, що в цей момент тяжко хворіла донька. Діабет, який почав відбирати сили у Оленки ще в дитинстві, тепер розігрався не на жарт.
 Як було не зламатися? А ламали ж професійно, "на совість"... Психіатрія у радянські часи використовувалась, як відомо, і з каральною метою. Міг би й Павло Дмитрович постраждати (адже жодної іншої "зачіпки", як і у випадку з генералом Петром Григоренком, у влади не було); тому і ярлик "хворий на голову" навішували з певним розрахунком. Знали, що за офіційним діагнозом діло не стане.
 Але прорахувалися. Районний невролог Володимир Недядько навідріз відмовився "топити" порядного земляка. Казав своїм друзям: "Семененко нагадує мене в молодості!" Недядько теж був комуністом; якби їх, недядьків і семененків, було тоді більше, Україна, безумовно, пішла б шляхом динамічного Китаю - майбутньої світової потуги. Але, в цілому, партія була "не на висоті", що й вирішило її долю.
 Тоді за Павла Дмитровича заступилася білоруська письменниця Лідія Вакуловська. Народилася вона в Щорсі, про Семененка знала від знайомих, тому й направила свого відкритого листа секретарю Щорського райкому партії Шаповалу: "В Щорсе исключают из партии Павла Семененко, единственного здесь руховца, обливают его грязью в районной газете. Что же он натворил ужасного? Проворовался? Убил кого-то? Ограбил, взятки брал, к террору призывал?
 Приехал со съезда Руха в Киеве, высказывал какие-то вольнолюбивые мысли. И по одному этому руховцу ударили из всех дальнобойных аппаратных орудий..."
 Як бачимо, люди доброї волі, незалежно від місця проживання, діяльність Павла Дмитровича оцінювали добре.
 
"ТИХИЙ АНГЕЛ НАД НАМИ ЛЕТАЛ..."

 Мав Павло Дмитрович вірну дружину - Ніну Дмитрівну і двох доньок: Оленку і Віру. Мав, можна сказати, надійний тил, якби ж не одна сумна обставина: старша донька Оленка вже багато років боролася з тяжкою недугою - цукровим діабетом.
 Страждала невимовно; якось прохопилася, що Лесі Українці було легше - поетеса, принаймні, добре бачила. А Оленка повністю осліпла, ледве встигнувши закінчити школу.
 Дивно, але навіть у такому стані їй вдалося себе реалізувати у житті. Не скажу, що найкращим чином (її можливості були значно вищими), та все ж люди про неї заговорили. А це також показник. Про Оленку і говорили, і писали. Можу навести рядки журналістки Елли Давиденко зі столичної "Независимости": "Сначала мне и в голову не могло прийти, что этот весёлый серебряный голосок принадлежит глубоко несчастному (с нашей точки зрения) человеку, смертельно больному, дни которого сочтены, и который об этом не может не знать. Однажды, после какой-то очередной моей публикации в "Независимости" прозвенел в редакции звонок, и доброжелательная молодая читательница из города Щорс, что на Черниговщине, расхваливала меня за написанное, наверное, гораздо больше, чем я того заслуживала..."
 Так Оленка була саме такою. Завжди намагалася підтримати паростки добра, незалежно від того - хто до цього добра був причетний.
 Журналістка "Независимости" і Оленка потоваришували. Допомагав телефон. І не було жодної справи, за яку бралася газета, до якої Оленка поставилася б байдуже.
 І все ж підступна хвороба зробила свою чорну справу. Щорс втратив Олену Семененко - цю юну місцеву Лесю Українку. Втратила Чернігівщина і вся Україна. Особливо сумували ті, хто близько знав цю дівчину. Ось як передала свої почуття Елла Давиденко: "Всё чаще посещает меня мысль: в её образе к нам на землю прилетал ангел. Правда мы, люди, оказались не готовы его понять и принять. Нас больше занимало другое - политика, деньги, Чернобыль... И ангел тихо улетел обратно на своё небо. Теперь нам до него не добраться. И не потому, что время встречи ещё не пришло. А потому, что мы в суете своей не заслужили того света, в котором теперь обитает, который в отличие от нас, слепых и равнодушных, ясно видит она..." ("Независимость" 13.20.1998).
 Гарно сказала журналістка, і перебільшення тут немає; однокласниці Оленки Семененко такої ж думки. Сусіди, родичі, друзі - теж.
 Постає лише запитання: які ж умови необхідні для того, щоб у сім’ї виросло, виховалося янголятко? З цим запитанням краще звернутися до батьків.

 ДУХОВНИЙ ВИНАХІД СЕМЕНЕНКА
 Павло Дмитрович у дива не вірить; знає, що за кожним успіхом повинна стояти праця. Та все ж він охоче поділиться саме своїм рецептом виховання гармонійної особистості. І неодмінно дістане зі стелажа з книгами своє "наочне приладдя", яке я охрестив "свічкою життя". Авторові винаходу ця назва сподобалася.
 Так ось, виготовлена з дерева свічка, розфарбована у різні кольори. Кожен колір щось символізує. У основі "свічки життя" - золотиста напівкуля. Символізує вона Сонце - основу всього живого на землі. Далі йде зелений колір - це планета Земля, весь її зелений світ: ліси, гаї, поля і луки. Ще вище - синьо-жовтий колір. Означає він Україну, найдорожчу нашу Вітчизну. У коротенькій "Пам’ятці українцю" Павло Дмитрович коментує кожну смугу, кожен колір. Стосовно останньої смуги коментар такий: "За суверенне існування України, за її самобутній розвиток, чистоту і силу ти відповідаєш перед собою, своїми нащадками, перед самим Богом!
 Тому оберігай, дбайливо використовуй її (свою) державність, землю, надра, воду, рослинність, тваринний світ, господарство, історію, мову, культуру, духовність! Поважай людей інших національностей, їхні Вітчизни!"
 В останній фразі відображено позитив українського менталітету. Хіба можна сказати краще, благородніше, гуманістичніше? Від рідних я дізнався, що найдорожчим святом Павла Дмитровича є День Незалежності України. А ви, панове, багато таких людей знаєте? Щоб ось так: не Новий рік, не
1 Травня, не День Перемоги, а саме - Незалежності? Таких людей і в Галичині мало... А ось Семененко такий! Гордий і мудрий оберіг Чернігівщини, славний син України.
 Проте, не будемо відволікатися. Бо далі йдуть не менш важливі речі. Рожевий колір означає родину, батьківську сім’ю: "Люби батьків, як вони люблять тебе! Знай своїх предків, продовжуй їхні кращі родові традиції. Шануй старших за тебе віком".
 Написав оце і задумався. А яка краща родова традиція Семененків? Пасічництво? Любов до книги? Хазяйновитість? Ні! Людинолюбство... Дай, Боже, щоб ця традиція продовжувалася. Нам же всім від неї краще. Тож побажаймо здоров’я і щастя всім нащадкам Павла Семененка.
 Вишневий колір - означає здоров’я. І тут Павло Дмитрович не був би собою, якби не подбав про гармонію: "Зміцнюй здоров’я, щоденно піклуйся про нього. Не шкодь здоров’ю інших!"
 Білий колір - свобода, честь, духовність як основа порядності людини.
 Далі йде помаранчевий колір. За Семененком це: "Загальні й професійні знання, навички - твоє нематеріальне багатство, твоя сила".
 Своєрідним "третім розділом" свічки життя є три вертикальні смужки, які завершуються вершиною конусу, символічним полум’ям, яке означає фазу вічності, тобто кінець земного життя. Смужки ці голубого кольору (осередки територіальної громади), жовтого (трудовий колектив) і рожевого - (духовно-любовний шлюб).
 Як бачимо, враховані всі періоди життя людини, передбачено і умови її розвитку. Якщо стосовно духовного шлюбу, заснованого на любові, всім і все зрозуміло, бо про це говорять багато, то важливість участі у роботі трудового колективу та зміцнення територіальної громади - це вже маленький "секрет" Павла Дмитровича, саме його бачення нашого виходу з духовної кризи. Хоча, який там секрет? І в радянські роки багато говорилося про роль трудового колективу у житті людини, і тепер говорять. Тільки де ті колективи? Менше їх стало. А людей наших по закордонах - більше. Але якби територіальні громади існували реально, то країна, певен, рухалася б у потрібному напрямку. Менше було б злодіїв і наркоманів. Про чистоту наших міст і сіл я навіть не говорю. Хто ж у своєму домі буде смітити? У тому то й штука, що активно діючі осередки територіальних громад впливали б на вироблення саме такої психології у дітей та молоді. Під’їзд - мій дім. Вулиця - теж. Мікрорайон? Безумовно! До речі, саме так сприймала навколишній світ Оленка Семененко. Наша сучасниця, наша маленька Леся Українка... Люди добрі, та треба вже щось робити у цьому напрямку! У Європу ж ідемо!
ВБОЛІВАЮЧИ
ЗА КРИМСЬКЕ УКРАЇНСТВО
 Зрозуміло, що Павло Дмитрович і сам живе за тими ж принципами, які рекламує за допомогою своєї "свічки життя". Як там у нього сказано: "За суверенне існування України, за її самобутній розвиток (...) відповідаєш перед собою, своїми нащадками, перед самим Богом...". Тому коли Семененки трохи більше дізналися про стан кримського українства, то одноголосно вирішили підтримати єдине україномовне видання в АРК - газету "Кримська світлиця".
 Прочитують її від першої до останньої сторінки. Любить Павло Дмитрович і "Джерельце" погортати. Адже майбутні гармонійні особистості Криму (а без української мови яка ж гармонія?) повинні якось заявити про себе у цьому дитячому додатку. "Засвітитися" одним словом.
 Фанатичні ж поборники "великого и могучего", його поширювачі (за рахунок інших мов і народів), з точки зору Павла Дмитровича, цю гармонію порушують.
І це при тому, що російську мову і культуру у родині поважають, і Оленка Семененко була двомовною поетесою. Все добре в міру, коли не порушується гармонія.
 До речі, ставлення Павла Дмитровича до кримськотатарської мови - найтолерантніше. Недаремно ж сам і писав: "Поважай людей інших національностей, їхні Вітчизни". Тому вважає, що і цю мову з часом повинні вивчити всі кримські діти.
 Як бачимо, підтримка нашого видання мешканцями Чернігівської області продиктована і голосом розуму, і покликом серця.
 Павло Дмитрович любить бджіл. А пасічники, за окремими винятками, поганими людьми не бувають. Як самих бджіл нерідко називають божественними створіннями, так і спілкування з ними - це все одно, що спілкуватися з Богом. І своєрідний "лакмусовий папірець" на гармонійність душі.
 Семененки - гармонійні. У їхній родині всі так ладненько припасовані, підігнані одне під одного, що можна тільки заздрити. А ще - пишатися тим, що ідеальні сім’ї в Україні все-таки існують.
 Теща Павла Дмитровича - Надія Микитівна, незважаючи на свої 92 роки, все ще працелюбна як бджілка. А добра - хоч до рани прикладай!
 Але основна цінність родини - четверо онуків від доньки Віри. Мабуть, діти з такими генами і таким вихованням будуть цінними не лише для старшого покоління Семененків (як нащадки), але й для всього нашого суспільства.
 Принаймні, я в це дуже хочу вірити. 

На фото: Павло Семененко і його "Свічка життя".

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 15.06.2007 > Тема "Українці мої..."