Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті
 ШАНОВНА РЕДАКЦІЄ! Знаю, що мати нашої славетної поетеси Лесі Українки Ольга Петрівна Косач мала дівоче прізвище Драгоманова. Читав, що в Лесі Українки був рідний дядько Михайло Драгоманов, якого вона дуже шанувала і який був професором Софійського університету в Болгарії. Там, у Софії він і помер. У Києві є педагогічний держуніверситет ім. Драгоманова. Хотілося б більше дізнатися про цього вченого і літературознавця, твори якого в радянські часи майже не видавалися. І чому він патріот-українець став професором не Київського університету, а Софійського?  
Г. СЛОБОДЕНКО (Бахчисарайський район).

 ІСТОРИК, ПЕДАГОГ, ПОЛІТОЛОГ, ФІЛОСОФ, ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ, ЕТНОГРАФ, ВИДАВЕЦЬ, ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ - НАЙПОМІТНІША ПОСТАТЬ УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧ-НОГО ЖИТТЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ...
 МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ НАВІЧНО ЛИШИВСЯ СПОЧИВАТИ В БОЛГАРІЇ. І БІБЛІОТЕКА МИХАЙЛА ПЕТРОВИЧА ЛИШИЛАСЯ У СОФІЙСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ. 4 350 КНИЖОК - СВІТОВА І ЄВРОПЕЙСЬКА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА,
ФІЛОСОФСЬКА, ІСТОРИЧНА І ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА БАГАТЬМА МОВАМИ - ВАГОМИЙ ВНЕСОК У ДУХОВНЕ ЖИТТЯ БОЛГАРСЬКОГО НАРОДУ - І ЩО ДУЖЕ ВАЖЛИВО! - НА ПЕРШОПОЧАТКАХ ТВОРЕННЯ БОЛГАРСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ТА ЇЇ КУЛЬТУРИ.
ЧОМУ Ж УКРАЇНЕЦЬ, НАЩАДОК КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ, ДВОРЯНИН РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ, ОПИНИВСЯ У ВИМУШЕНІЙ ЕМІГРАЦІЇ?
 
Михайло Драгоманов народився 18 вересня 1841 року у місті Гадячі на Полтавщині - колись, за Гетьманщини - полковому місті. Далекий предок був за перекладача, або, як казали козаки, драгомана у Богдана Хмельницького. Ближчий - рідний дядько Яків був запідозрений у приналежності до декабристів, звільнений з військової служби у Петербурзі; за ним подався у відставку і його брат Петро, Михайлів батько, приїхав до родинного гнізда у Гадячі, зайнявся тут адвокатською практикою. Старшого сина Михайла віддав до Гадяцького повітового училища, а потім до Полтавської гімназії. І тут трапилася перша оказія, дуже промовиста. Якийсь вихователь образив якогось гімназиста, та за нього вступився сімнадцятирічний Михайло, вже тоді маючи загострене відчуття справедливості.
 Подія набула розголосу, директор гімназії викликав батька і запропонував: або Петро Якимович власноруч виб’є різками сина, або того виженуть із гімназії. Батько відповів: йому дуже прикро, що син не скінчить гімназії, але він швидше переживе це лихо, аніж битиме сина: не бито, як був малий, а юнака - і поготів.
 1863 року Драгоманов закінчив історико-філологічний факультет Київського університету і був залишений на кафедрі світової історії, написав праці "Імператор Тіберій", "Державні реформи Діоклетіана і Костянтина Великого", "Історичне значення Римської імперії і Тацит". Як бачимо, почав з давньої історії.
 Майже три роки перебував у закордонному відрядженні. Об’їздив Австро-Угорщину, зокрема Галичину, Німеччину, Італію, Швейцарію, набираючись знань, розуму, досвіду. І вже у першому серйозному політичному трактаті "Східна політика Німеччини і обрусіння" тридцятирічний приват-доцент Київського університету робить далекоглядні прогнози: "...після об’єднання Італії, падіння Наполеона ІІІ, об’єднання Німеччини, наступним історичним моментом має бути падіння Туреччини і абсолютизму в Росії", тобто царського самодержавства. Редактор "Вестника Европы", де надруковано статтю, мав нагінку. Поступово і Драгоманов впадав у немилість. Бо виявляв громадянську активність і величезну працездатність. Брав участь у роботі Київської Громади, в якій зібрався квіт української інтелігенції: Лисенко, Старицький, Житецький, Тадей Рильський, Чубинський, Нечуй-Левицький, Русов, Косач, Антонович, Михальчук, Вовк, Кониський... Редагував газету "Киевский телеграф", активно працював у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства. Аж поки... не звільнили з університету. В доповідній записці таємного радника Юзефовича, який був співавтором Емського указу 1876 року, діяльність Драгоманова названо "вкрай демократичною і протиурядовою".
 Отож звільнений за так званим третім пунктом без права викладання, Драгоманов змушений виїхати за кордон за допомогою київських громадян і в першу чергу Якова Шульгіна, котрий виділив 12 тисяч карбованців зі своєї спадщини на утримання родини Драгоманова і видання ним у Женеві збірників під назвою "Громада". Тут уперше побачили світ деякі поезії Шевченка, "Лихі люди" і "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного, публіцистичні статті Герцена і самого Драгоманова. Швейцарський період - дуже плідний. Багато осмислено, написано, надруковано... Написав французькою мовою брошуру "Українська література, заборонена російським урядом", привіз на всесвітній літературний конгрес у Парижі 1878 року, вручив Гюго, Тургенєву, іншим...
 Брав участь в організації Софійського університету, де і працював професором загальної історії, починаючи з 1889 року до останніх днів - 20 червня 1895-го. Був знаний в усій Європі. Крім офіційної Росії, в якій оголошений персоною non grata без права повернення.
 Спробуймо бодай коротко окреслити коло зацікавлень Михайла Драгоманова, царину його духу.
А вона вельми обширна, бо талант - багатогранний, а освіченість - енциклопедична. Майже в усіх гуманітарних нішах лишив мислитель слід - непересічний, неминущий.
 Історіографія. Власне, з чого починав Драгоманов. Знання всесвітньої історії здалося для осмислення власної. Від Київської Руси і далі.
 Українсько-литовський період викликає симпатію в історика, бо він вважає: то була федерація трьох народів: литовців, білорусів, українців, де кожен зберігав свої права.
 Найкритичніше ставився Драгоманов до українсько-російського періоду історії. "Якщо польські політики прикладали до України з Білоруссю мірку шляхетської республіки і католицької адміністративної нетерпимости, то московські політики застосували аршин боярської монархії і нетерпимости православно-обрядової..."
 "Петровське "вікно в Європу" не таке вже цінне для України, бо й до того, без дубинки Петра І наш Петро Могила вчився в Парижі, посилав у Європу вчитись молодих людей... За сорок років до Петра І був у Голландії наш Немирич і кріпив там свої федеральні і вільні думки, з котрими написано Гадяцькі комісії 1658 року, та і сам Петро мусив брати до Петербурга нашого Прокоповича, котрий і без нього бував у Європі..."
 "Козацькі республіки старої України були набагато ближче до ідеального політичного устрою, ніж та Російська імперія, в котрій благоденствує Україна сьогочасна. Ці республіки мали свої недоліки в минулому, але вони були республіки, наприклад, Запоріжжя представляло цілком демократичну общину, і не виключно військову чи навіть розбійницьку, як стверджують історики польські (Шуйський), московські (Соловйов) та чомусь прихильний до їхніх ідей пан Куліш, а все ж таки в Гетьманщині сотня була в принципі самоуправною волостю, полк самоуправним повітом, а вся Гетьманщина - такою самою областю, в котрій поступово вироблялися форми загальнонародного представництва".
 ...А загалом "мусимо зложити правдивий суд над усіма ваганнями сил і почастно над нашим козацтвом - над його вартістю і хибами, над причинами його смерти (осередніми, як і побічними) і над тим, що воно лишило по собі цінного в нашому народі, котре може ще дати свій плід, а що в ньому є такого, котре треба просто здати в архів..."
 ...Національне питання. Одна з праць на цю тему називається "Чудацькі думки про українську національну справу". Чому така назва? Бо тодішній київський жандармський полковник Новицький обзивав український рух "чудацьким"... У такій назві виявилась схильність Драгоманова до парадоксів і дотепів.
 Своє кредо Драгоманов висловив дуже стисло у праці "Австро-руські спомини": "Радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть недодумавшийся радикал, так само як і українофіл, котрий не додумався до радикалізму - тільки плохий українофіл".
 "Ми не хочемо панування одної народности над другою. Ми прихильники широкої федерації і переконані, що кожен народ може розвиватись успішно тільки на основі самостійного життя і повної свободи".
 "Сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі і правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім національностям".
 Драгоманов усе життя цікавився літературними новинками, був оточений письменниками, музиками, фольклористами ще в Київській Громаді і сам лишив багато праць з літературо- і народознавства. Ставився з повагою до всіх літератур, зокрема і російської. Цінував Гоголя, Достоєвського, Толстого, Салтикова-Щедріна.
 По Емському актові 1876 року про заборону українського слова Драгоманов зазначав:
 "Від XV по XVIIІ століття можна вже простежити вельми яскраву історію української мови, яка за кількістю пам’яток історії не поступається російській. Незважаючи на те, що всіляке варварство - національне, релігійне, напівучене і невчене, починаючи із XVII століття, навмисне нищило і нехтувало цими пам’ятками, все таки їх лишилося доволі, аби стверджувати, що стара українська мова (яка звалася тоді руською), була органом і церковного життя (православного, уніатського і навіть протестантського), і державного і судового і літературно-наукового, яке воно тоді було на Україні. Цією мовою існують, крім богословських трактатів, полеміки, учительні настанови, переклад "Пісні пісень", "Страстей", усього Євангелія. Наприклад, "Пересопницьке Євангеліє", зроблене для православних та уніатів - визначна пам’ятка, ще і досі не видана і запроторена до Полтавської духовної семінарії... Цією мовою перекладали популярні тоді у всій Європі астрологічні трактати, лікарські посібники, бестіарії, повісті на кшталт "Олександріади" і "Римських діянь". Українською творили оригінальні політичні вірші, додані до історичної монографії "Богдан Хмельницький" Миколи Костомарова, драми, не лише церковні, а і політичні, наприклад "Милость Божа, Україну свободившая", комедії, цілком реалістичні, як у Довгалевського; багата література козацьких літописів і щоденників XVII і XVIII століть (Літописи Самовидця, Грабянки, Величка та інших). Цією мовою проповідували і викладали, зокрема у вищих школах Києва і Харкова до другої половини XVIII століття".
 Разом з Володимиром Антоновичем Драгоманов зібрав і видав у Києві 1874 - 1875 років "Історичні пісні українського народу" в 2-х томах, а у Болгарії, природно, болгарською мовою: "Слов’янські оповідання про пожертвування власної дитини", "Слов’янські оповідання про народження Костянтина Великого", "Слов’янські варіанти одної євангельської легенди", "Зауваження про слов’янські релігійні і етичні легенди", "Слов’янські приладки до Едіпової історії".
 Звернімося до політично-правових поглядів Драгоманова. Стисло їх можна сформулювати за автором:
 "Перше. Права людини і громадянина: недоторканість тіла для ганебних покарань і смертної кари; недортоканість особи і житла для поліції без судової постанови; недоторканість листів і телеграм. Свобода місця проживання і занять. Свобода совісті (віри і невіри). Свобода слова, друку, театру і навчання. Свобода зборів, прохань і заяв (малюнків, прапорів, процесій) без порушення порядку і безпеки в населених пунктах. Право громадянського і карного позову проти посадових осіб і установ. Загальна рівність у громадських правах і обов’язках.
 Друге. Самоуправління: Громадське (міське і сільське), волостне, повітове, обласне і державне, виражене відповідними виборними зборами і вибраною адміністрацією, яке постійно знаходиться під контролем цих зборів і особистою критикою.
 У цьому єдиний порятунок країни від розкладу і спустошення". У статтях "Тероризм і свобода", "Тирановбивство в Росії і поведінка Західної Європи", "Привабливість енергії", віддаючи належне мужності Андрія Желябова і народовольців, Драгоманов водночас застерігає від захоплення їхніми методами, щоб політична боротьба не перекинулася на "помсту над лихими особами, замість боротьби проти лихих порядків". Натомість пропонує виступ з відкритим заборолом, "напад словом і дією з боку правильно організованих політичних товариств, згуртованих з людей цивільних і військових по всіх областях імперії, серед усіх її народів", але безумовно чистими засобами. Крилатий вислів "Чиста справа потребує чистих рук" - був морально-етичним і політичним переконанням Михайла Драгоманова.
 Ім’я Драгоманова відоме усьому культурному світові. Він мав великий вплив свого часу на ідеологічний поступ людства. Його працями захоплювалися одні, ганили - другі. Народовольцям була не до шмиги критика тероризму, такого живучого і нині. Марксисти сварили, бо Драгоманов відкидав марксизм як помилкову і невідповідну до українських потреб теорію. Ленін обізвав його пізніше "національним міщанином", а Донцов, аналізуючи книгу Драгоманова "Шевченко, українофіли і соціалізм", книжку справді суперечливу і суб’єктивну, назвав Драгоманова "підбрехувачем чужої правди, підбрехувачем російського лібералізму, народництва і соціялізму - ось чим був Драгоманов у своїй критиці Шевченка". Закид явно суб’єктивний уже з боку Донцова...
 Драгоманівцями ж називали себе його сестра, письменниця Олена Пчілка, небога Леся Українка ("Я хочу бути Вашою ученицею і заслужити собі право зватись так"), її брат Михайло Косач, велике коло української інтелігенції як на Наддніпрянщині, так і в Галичині. Володимир Левинський писав 1914 року, за двадцять років по Драгоманову: "Коли українство в Галичині виросло в поважну політичну силу, - а се могло наступити тільки з пробудженням мас народу, - коли воно виглядає нині хоч трохи по-європейськи, то тут в першій мірі заслуга Драгоманова, як того, що перший почав учити галичан політики, що перший кинув в атмосферу "рутенщини", вирослої в традиціях рабства і політичного бездумства, кличі європейської демократії".
 Поділяли погляди Драгоманова Іван Франко і Михайло Павлик, які під упливом учителя заснували радикальну партію Галичини, до певного часу - Михайло Грушевський.
 Хочу закінчити цитатою з Драгоманова.
 "Нова наука природня мусить перевчити письменних людей у їхніх думках про зміни порядків громадських (...) скорими переворотами і повстаннями, і привчити пам’ятати, що всі порядки в людських громадах ростуть, а не робляться одразу, і що державні чи протидержавні заходи і повстання - тільки частина тих приводів, якими посуваються зміни в людському житті, але далеко не все".
 Юрій ХОРУНЖИЙ,
 письменник.
 "Урядовий кур’єр".

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 15.06.2007 > Тема "Українці мої..."