АРХ╤╢ПИСКОП АНАТОЛ╤Й (в миру Анатол╕й Дублянський) народився 11 листопада 1912 року в м╕сцевост╕ Перетоки в родин╕ ╕конописця Захар╕я Дублянського ╕ його дружини Неон╕ли, уроджено╖ Швед. Родина Дублянських з 1918 року жила в Луцьку, де майбутн╕й владика в 1930 р. зак╕нчив г╕мназ╕ю. В 1931 - 1933 роках студ╕ював ╕стор╕ю на гуман╕тарному факультет╕ В╕ленського ун╕верситету. П╕сля трир╕чно╖ перерви, спричинено╖ матер╕альними труднощами, продовжував студ╕╖ на такому ж факультет╕ у Варшавському ун╕верситет╕ й зак╕нчив навчання у 1938 роц╕ з титулом маг╕стра ф╕лософ╕╖ в галуз╕ ╕стор╕╖. Оп╕сля працював у Волинському музею в Луцьку, в шк╕льництв╕, а також як журнал╕ст. На ем╕грац╕ю подався в 1944 роц╕. П╕сля короткого перебування в Австр╕╖, весною 1945 р. прибув до Бавар╕╖. В Регенсбурз╕, Амбергу й Гавт╕нгу брав активну участь в параф╕яльному житт╕ Укра╖нсько╖ Автокефально╖ Православно╖ церкви. В 1951 роц╕ одружився з ╢вген╕╓ю Б╕льо. П╕сля в╕дпов╕дно╖ п╕дготовки, 9 грудня 1951 р. в Мюнхен╕ був висвячений Арх╕╓пископом Никанором на священика. З 1952 по 1970 р╕к був настоятелем параф╕╖ УАПЦ в Ляндегут╕, одночасно обслуговуючи параф╕ю в Регенсбурз╕, а з 1972 ще й параф╕ю в ╤нгольштадт╕. У травн╕ 1956 року був п╕днесений у сан прото╕╓рея. В 1970 р. призначений настоятелем параф╕╖ в Новому Ульм╕ та продовжував обслуговувати параф╕ю в ╤нгольштадт╕. З 1956 року був членом Ради Митропол╕╖ УАПЦ. В 1969 на Собор╕ УАПЦ в Оттобрун╕ б╕ля Мюнхена вибраний в члени Вищого Церковного Управл╕ння, в якому був спочатку секретарем, а з 1973 р. п╕сля Собору УАПЦ в Париж╕ став головою цього Управл╕ння й одночасно був п╕днесений до сану протопресв╕тера. В 1978 р. овдов╕в. 24 травня 1981 р. прийняв чернецтво й в нед╕лю, 31 травня 1981 р. був х╕ротон╕зований у Церкв╕-Пам’ятнику в Бавнд Бруку на ╓пископа з титулом ╢пископа Лондонського й Зах╕дно╓вропейського. Ос╕док Владики - в Новому Ульм╕. Владика Анатол╕й - засновник ╕ редактор церковно-рел╕г╕йного журналу "Р╕дна Церква", що виходить у Н╕меччин╕ з вересня 1952 р., як орган УАПЦ. Кр╕м численних статей, в╕н автор к╕лькох праць: "Укра╖нськ╕ свят╕", "Тернистим шляхом. Життя Митрополита Никанора Абрамовича", "Луцьк" (╤сторичний нарис). В 1988 роц╕ владика Анатол╕й одержав титул почесного доктора ф╕лософ╕╖ в Укра╖нському В╕льному Ун╕верситет╕ в Мюнхен╕, а в 1994 роц╕ став членом Наукового товариства ╕м. Т. Г. Шевченка в ╢вроп╕. В╕н ц╕кавився життям незалежно╖ Укра╖ни, прагнув допомогти нам у духовному в╕дродженн╕. Свою б╕бл╕отеку передав для Луцько╖ духовно╖ сем╕нар╕╖ УПЦ КП, а також частку книг - для Волинського державного ун╕верситету ╕м. Л. Укра╖нки, Волинському кра╓знавчому музею та ╕сторико-культурному запов╕днику в Луцьку. Помер Анатол╕й Дублянський 26.Х 1997 року, до останн╕х сво╖х дн╕в живучи в Н╕меччин╕. Ц╕ дан╕ надала нам його плем╕нниця Мар╕я-Зося Ковальова, яка довг╕ роки листувалася з дядечком, хоч ╕ р╕дко зустр╕чалася. Вона зазначила також, що владика не був заможною людиною, швидше, належав до б╕дних. А коли чув голос плем╕нниц╕ по телефону, не м╕г стримати сл╕з. Ось як Анатол╕й Дублянський висловлювався щодо необх╕дност╕ Укра╖н╕ мати свою церкву: - Укра╖н╕ конче необх╕дна нац╕ональна православна церква з╕ сво╖м власним патр╕архом. Ми не проти Московсько╖ патр╕арх╕╖ т╕льки на т╕й п╕дстав╕, що вона московська. Але ми проти, що вона ╓ не т╕льки церквою, а й пол╕тичним ╕нструментом рос╕йського ╕мпер╕ал╕зму. Справд╕, православна церква в Укра╖н╕ потребу╓ п╕дтримки укра╖нського д╕аспорного православ’я, - д╕лився владика думками з кореспондентом В╕тал╕╓м Карпенком ╕з газети "Веч╕рн╕й Ки╖в". А на заперечення газетяра в╕н сказав переконано: - Канон╕чним ╓ те, що в╕дпов╕да╓ правд╕ й життю. А правд╕ й життю в╕дпов╕да╓ те, що Укра╖на ╓ незалежною державою ╕ ма╓ право на незалежну в╕д жодних ╕нших патр╕архат╕в свою Укра╖нську православну церкву. Це було останн╓ ╕нтерв’ю майже з 85-р╕чним Анатол╕╓м Дублянським. А в лист╕, якого владика послав сл╕дом за кореспондентом, в╕н розшифрував деяк╕ думки, яким хот╕лося б надати б╕льшо╖ виразност╕ "...Вважаю за необх╕дне мати право закликати до ╓днання православних укра╖нц╕в в одн╕й, незалежн╕й в╕д Московсько╖ патр╕арх╕╖ Укра╖нськ╕й Православн╕й церкв╕, до чого вони повинн╕ йти через толерантне ставлення одн╕ до других ╕ сп╕льний д╕алог". "Апостольське 34-те правило каже: "╢пископом кожного народу належить знати першого м╕ж ними ╕ визнавати його як голову", а ряд ╕нших канон╕в Православно╖ церкви говорить, що адм╕н╕стративний под╕л м╕ж церквами ма╓ в╕дбуватися зг╕дно з под╕лом державним. А що в╕н зб╕га╓ться ╕ з нац╕ональним, то особливо в Х╤Х стол╕тт╕ постав чи в╕дновив свою д╕яльн╕сть ряд таких автокефальних православних церков, як Елладська, Сербська, Болгарська, Румунська, а в цьому стол╕тт╕ Вселенська патр╕арх╕я як Церква-мат╕р цих Церков. Церквою-мат╕р’ю нашо╖ церкви також ╓ Вселенська церква, в юрисдикц╕╖ яко╖ наша Ки╖вська Митропол╕я перебувала в╕д час╕в хрещення Укра╖ни до 1685 року, коли частина ╖╖ була неканон╕чно в╕дд╕лена в Х╤ стор╕чч╕ в╕д Ки╖всько╖ Митропол╕╖ ╕ стала Московською Митропол╕╓ю. Тому вона не ╓ мат╕р’ю нашо╖ церкви ╕ прохати ╖╖ про надання наш╕й церкв╕ автокефал╕╖ незг╕дне з правдою". "Заклинаю твердо ╕ непохитно стояти на ╜рунт╕ оборони незалежност╕ державно╖ Укра╖ни, незважаючи на пол╕тичн╕, парт╕йн╕ погляди, в╕ровизнання, нац╕ональн╕сть. Непохитно в╕рити, що тепер╕шн╕й перех╕дний час з його труднощами мине, а зд╕йснена тепер державна самост╕йн╕сть нашо╖ Батьк╕вщини - це уреальнення того ╕деалу, за який проливали кров попередн╕ покол╕ння укра╖нц╕в. Тому цю самост╕йн╕сть треба берегти як найдорожчий скарб". З такими словами звертався Анатол╕й Дублянський 10 рок╕в тому до читач╕в "Веч╕рнього Ки╓ва". Що зм╕нилося за цей час? Мирно спить в Новому Ульм╕, неподал╕к в╕д могили Багряного, ця неперес╕чна людина. Наглою смертю загинув його улюблений плем╕нник Аполлон╕й. А ╕нша плем╕нниця, Мар╕я-Зося Ковальова (навмисне пишу ╖╖ повне ╕м’я, в╕д якого вона, полячка, змушена була в╕дмовитись) береже пам’ять, береже дядечков╕ листи ╕ розд╕ля╓ його думки. А ще - береже чолов╕ка-фронтовика, заслужену людину, у якого - близько 20 бойових нагород. Орден Богдана Хмельницького та медаль "Захиснику В╕тчизни" вручав Павлу Олександровичу Президент Кучма (на фото унизу). Та зда╓ вже здоров’я, ╕ пан╕ Мар╕я-Зося заклопотана тим, чи не перебратися на л╕кування до дочки в Польщу. Ось так ╕ залишають нашу державу ╖╖ кращ╕ люди. Анатол╕й Дублянський, рятуючись в╕д репрес╕й, 50 рок╕в прожив на чужин╕. Про ем╕грац╕ю задля порятунку доводиться роздумувати ╕ сумл╕нному захиснику Радянсько╖ держави. Тож перех╕дний пер╕од, як бачимо, не минув. А в пам’ять тих, хто в╕рив в Укра╖ну ╕ працював на не╖, пода╓мо сер╕йну публ╕кац╕ю Анатол╕я Дублянського "Укра╖нськ╕ свят╕" (в наступних номерах газети). Аналогу ц╕й книз╕, зда╓ться, поки що не створено. Таким чином владика Анатол╕й, нав╕ть почиваючи мирним сном, працюватиме на свою улюблену ╕дею, на "уреальнення того ╕деалу". П╕дготувала Тамара СОЛОВЕЙ.