Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

queenofgyaur@hotmail.de
27.05.2007 20:04
google vidkriv meni vashu knigu vidgukiv, hocha ja schukala liriku tarasa schewchenka, proshu u nastupnomu nomeri nadrukuvati dekilka virshiv iz jogo liriki, tut u nimeckomu kraju sabuvaesh povoli perlini ukrajinskoj spadshini. ich danke ihnen voraus, eure ab jetzt leserin.
ivanka iz zakarpattya. 26. 05. 2007. dortmund5

Ось такого електронного листа виявили ми нещодавно в книзі відгуків «Кримської світлиці» на нашій інтернет-сторінці. Пані Іванка із Закарпаття, яку доля занесла до Німеччини, якщо не помиляємося, у Дортмунд, просить надрукувати в газеті ліричні вірші Тараса Шевченка. Із задоволенням виконуємо це прохання, але просимо пані Іванку хоч коротенько розповісти, як їй живеться у Німеччині, чи багато там нашого українського квіту? Чекаємо відповіді - тільки, бажано, кирилицею, бо з цими німецькими буквами - один клопіт!

ДУМКА
Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молодії,
Веселі, дівочі?
Літа мої молодії
Марно пропадають,
Очі плачуть, чорні брови
Од вітру линяють;
Серце в’яне, співаючи,
Мов пташка без волі...
Нащо ж мені краса моя,
Коли нема долі?..
Тяжко мені сиротою
На сім світі жити;
Свої люде - мов чужії,
Ні з ким говорити;
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очі;
Нема кому розказати,
Чого серце хоче,
Чого серце, мов голубка,
День і ніч воркує;
Ніхто його не питає,
Не знає, не чує.
Чужі люде не питають -
Та й нащо питати?
Нехай плаче сиротина,
Нехай літа тратить...
Плач же, серце, плачте, очі,
Поки не заснули,
Голосніше, жалібніше,
Щоб вітри почули,
Щоб понесли буйнесенькі
За синєє море
Чорнявому зрадливому
На лютеє горе.
 [1838, С.-Петербург]

Г. З.
Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою,
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за.....

І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодії,
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люде веселі.
І ті люде, і село те,
Де колись, мов брата,
Привітали мене. Мати!
Старесенька мати!
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од світу до світу?
А ви, мої молодії
Чорнявії діти,
Веселії дівчаточка,
І досі в старої
Танцюєте? А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно похожаєш?
І тими очима,
Аж чорними - голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще й досі
Дивуються всує
На стан гнучий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Діточки-дівчата
Й защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може, й мене ненароком
Діточки згадають.
Може, яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив...
Та й більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся Богу.
 [Кінець вересня - грудень 1848, Косарал]
* * *
Якби зострілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: снилося дурній.
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!
 [Кінець вересня - грудень 1848, Косарал]
* * *
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і додому.
Веселеє колись село
Чомусь тепер мені, старому,
Здавалось темним і німим,
Таким, як я тепер, старим.
І бачиться, в селі убогім,
Мені так бачиться, нічого
Не виросло і не згнило,
Таке собі, як і було.
І яр, і поле, і тополі,
І над криницею верба.
Нагнулася, як та журба
Далеко в самотній неволі.
Ставок, гребелька, і вітряк
З-за гаю крилами махає.
І дуб зелений, мов козак
Із гаю вийшов та й гуляє
Попід горою. По горі
Садочок темний, а в садочку
Лежать собі у холодочку,
Мов у раю, мої старі.
Хрести дубові посхилялись,
Слова дощем позамивались...
І не дощем, і не слова
Гладесенько Сатурн стирає...
Нехай з святими спочивають
Мої старії... - Чи жива
Ота Оксаночка? - питаю
У брата тихо я. - Яка?
- Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
- Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була,
Так так що краля! І невбога,
Та талану Господь не дав... -
А може, й дав, та хтось украв,
І одурив святого Бога.
 [Січень - квітень 1849, Раїм]

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 01.06.2007 > Тема "Душі криниця"