Версiя для друку Обговорити в форумi

ПРО КОРИСТЬ АКТИВНИХ ДІЙ
 Під лежачий камінь, як відомо, вода не тече. Цю прописну істину завжди враховує українська активістка з Севастополя Богдана Процак.
 Тож і не сидиться людині на місці. Ось і цього разу пані Богдану покликала дорога. У Дрогобичі «Союз українок» відзначав ювілей Мілени Рудницької. Треба їхати! Адже це нагода і свої кримсько-українські «батарейки» підзарядити, і галичанок провідати, підтримати, поінформувати.
 А дорога на Дрогобич пролягає через Львів. Місто Лева «союзянку» з Севастополя чекало давно. На вокзалі її зустрічали доктор фізико-математичних наук Роман Пляцко (щирий друг і передплатник «Кримської світлиці») і власкор цієї ж газети - автор цих рядків.
 Йшли ми утрьох містом, розмовляли, ділилися планами на майбутнє, аж поки не дійшли до будинку, у якому живе родина Іванишиних. Саме її і збиралася провідати пані Богдана.
 А ось тут: «Тримайтеся за стілець!» - як сказав би Михайло Задорнов. Виявилося, що передплатники «Кримської світлиці» Володимир і Оксана Іванишини живуть... у тому ж самому дворику, де знаходиться і квартира Романа Михайловича Пляцка.
 Ця обставина нас усіх неабияк звеселила. Ще б пак! Такою щільністю передплатників «Кримської світлиці», мабуть, і Сімферополь не може похвалитися...
 Отже, красень-Львів, древнє і мудре місто, виявляється, і цього разу не стоїть осторонь, коли йдеться про справи кримських українців!
 Нехай це лише маленька деталь його буття, але на таких «деталях» тримається і вся українська справа.
 До речі, родина Іванишиних - неабияке поповнення «світличанської» родини. Володимир Степанович - головний геолог «Укрнафтогазінвесту» - родом з села Новосілки Мостиського району. Тобто близький земляк Ольги Грицини - нашої активістки, подвижниці, яка, почувши по радіо передачу про відчайдушну боротьбу кримського українства за свої права, загітувала добрий десяток передплатників «КС». Причому в різних регіонах України, а не лише в Галичині. Його дружина, пані Оксана, походить з роду Купчинських.
 Може, не всі кримчани про це знають, то я нагадаю: Роман Купчинський є автором багатьох пісень про Січове стрілецтво. Це, перш за все: «Ми йдемо в бій», «Ой, чого ж ти зажурився», «Пише стара мати», «Ой, шумить, шумить та дібровонька», «Човен хитається», «Не сміє бути в нас страху», «Зажурились галичанки» та багато інших.
 Знаєте, приємно було зайвий раз переконатися, що газету нашу передплачують як не самі повстанці, то їхні прямі нащадки. Це і Михайло Зеленчук з Івано-Франківська, який припинив збройну боротьбу лише у 1955 році, і донька Петра Чучупаки - начальника штабу полку гайдамаків, що діяв у Холодноярських лісах, й історик Ярослав Дашкевич, син «головного артилериста» армії УНР, і Анна Ґошко-Кіт - донька, сестра і дружина патріотів, що стали на прю з імперією. І, нарешті, нащадки «солов’я» і співця Січового стрілецтва.
 Ми їх не шукаємо, вони самі «Світлицю» знаходять... А це означає, що ми на вірному шляху.
 До речі, під час теплої бесіди у помешканні Іванишиних ми заторкнули проблему передплати «КС», її популяризації у нашому регіоні.
 Володимир Степанович пообіцяв посприяти, аби газету краще знали у Івано-Франківську. Є перевірений спосіб: сам заповнюєш декілька передплатних квитанцій, роздаєш їх друзям, а вони йдуть на пошту і платять. Ніби й невеличка «організаційна допомога» вічно зайнятим нашим сучасникам, але, знаєте - діє! Люди так роблять, а потім не шкодують, бо газета цікава.
 Обговорювали ми й деякі «світличанські» публікації, робили прогнози стосовно майбутніх виборів, думали і про українське шкільництво в кримській автономії. Безпосередньо впливати на процеси ніби й не можемо, але... у Львові і древні мури допомагають, і навіть бруківка.
 Кожна така зустріч - це маленький поштовх, маленький крок уперед. Добре, що є в Україні Галичина, але добре й те, що кримські українці сюди навідуються.
 Парадокс? Та ні. Погляд «збоку» дозволяє виявити невикористані резерви.
А вони є, особливо коли порівняти з Кримом. Хоч самі галичани вважають, що народ у нас вже заспокоївся, «почив на лаврах», і його нинішню активність не можна порівняти з тією, що була на початку 90-х, але часом і сірника буває достатньо, маленької іскри, щоб ті часи, ті настрої і та енергетика поступу знову повернулися. Богдана Процак і була тією «іскрою». Мало того, що познайомила сусідів-«світ-личан», а ще започаткувала збір коштів на пам’ятник Валькові Кравченку у Севастополі.
 А тепер кілька слів про механізми «активізації». Йшли ми з пані Богданою і Романом Пляцком центром Львова, а я ледь встигав фіксувати знайомі обличчя. Ось юна дівчина, яка займається бойовим гопаком (Боже, як виросла за той час, що її не бачив!), ось далекосхідний українець, який на початку 90-х жив у наметі прямо в центрі Львова. Якщо не помиляюся, він син політв’язня; на той момент уже залишився без батьків, але, почувши про незалежність України, переїхав з двома малими дітьми на землю батьків і якось закріпився на ній.
 А ось учасник морського походу на козацькій «чайці»... А он далі - активіст «Пори»...
 Люди поспішають у своїх справах; зі «своїм» (тобто львів’янином) навряд чи й говорити довго будуть, а ось з кримчанами - інша річ! Був би у нас час - кожного можна було б зупинити і зав’язати розмову.
 До кримчан-українців ставлення тут тепле; таке, як в роки війни було у працівників глибокого тилу до фронтовиків, які щойно повернулися з передової. Більшовицькі комісари були непоганими психологами і цю обставину завжди використовували в інтересах своєї ідеології.
 А для нас, нинішніх українців, Севастополь ще довгі роки буде своєрідним «Сталінградом». Тому візити «фронтовиків» до древнього Львова повинні мати системний характер.
 Поки що пані Богдана їздить за покликом душі і серця. Держава цих поїздок не фінансує. Але бачите: навіть ця остання поїздка дала результат - трішки зміцнила нашу галицьку «світличанську» родину. Причому, цілком випадково.
 Навіть несистемні дії - набагато краще, ніж бездіяльність. А коли запрацює система (регулярні візити; причому з участю молоді), то культурне життя як кримського, так і галицького українства, отримає новий поштовх.
 Сергій ЛАЩЕНКО.
 м. Львів.
 
УРОК ПАТРІОТИЗМУ,
АБО ЧОМУ УКРАЇНА ПАСЕ ЗАДНІХ

 Тридцять років тому, у березні 1977-го я мав нагоду познайомитися із Латвією, її столицею, латишами, зокрема із подружжям художників-рижан, у яких зупинився на декілька днів.
 8 березня вручив привітній господині букет квітів. Вона подякувала, усміхнулась і зауважила: «У нас святкують День матері, а окупантських свят не признаємо».
 - А День Перемоги? - запитую.
 - А хто переміг? Латиші? Чи українці? Ми зазнали поразки і опинилися під окупантським личаком. Чи м’якший московський личак від німецького чобота? Окупант є окупант. Усі вони гидкі й потворні. Але є деяка відмінність. Дехто прикриває свою потворність маскою брехні.
 Звичайно, совіти
 гірші фашистів -
 тут нема що гадати:
 Німак правду казав,
 Що загарбувать йде;
 Москаль підло брехав,
 Що йде визволяти.
 І визволили. Село від господаря, селянина від землі, Білорусію і половину України від рідної мови, Центральну Європу (якби ж то тільки) від демократії, а усіх від Церкви. Маскою брехні прикривалися все життя і далі безбожно брешуть. Найгірше, що в цю брутальну брехню багато хто вірить.
 Один загарбник переміг іншого. То що нам святкувати? Це День пам’яті тих, хто загинув; кого силою погнали у цю криваву бійню загарбувати чужі землі, і в першу чергу, тих, хто захищав рідну. Це день пам’яті і день молитви за них і за мир.
 Мені було соромно за мій, за наш «патріотизм». Ця латиська патріотка дала мені добрий урок виховання задовго до того, як я зміг познайомитися із різними точками зору на історію Другої світової війни і ХХ століття в цілому.
 На жаль, українці не мали тих двадцяти літ незалежності, що мали прибалти.
 Не полишають мою пам’ять слова поета-декабриста В. Кюхельбекера: «Тяжелее всех судьба казнит Россию...». І буде «казнить», допоки вона не вилікується від шовінізму. Поки керуватимуть нею захланні ненажери, яким півсвіту замало, і допомагатиме їм «собирать земли» «п’ята колона» у незалежних державах, що ще недавно були у імперських обіймах «єдіной і нєдєлімой». Поки зневажатиме основний закон життя: живи і дай жити іншим. Бідна Росія, а з нею і її сусіди. Але, як кажуть галичани: «Все так не буде».
 Шановна «Світлице»! Щойно закінчив читати «Бочку и обручи...» Марка Солоніна, уривками з якої Ти мене познайомила на своїх сторінках. Дякую! За це надсилаю свій «Урок патріотизму». Чекаю на публікацію!
 Завжди твій -
 Василь СІХОВЕЦЬ.
 м. Соснівка
 Львівської області.

 Добрий день, любі друзі!
 Десять років тому, я перевезла своїх батьків з Кіровоградщини у м. Саки. У селі залишилась одна сусідка Олександра Давидівна Польова, з якою мої батьки прожили майже 50 років. У неї два сини, які живуть у Новосибірську. Так склалось, що зараз часто не наїздишся до матері. Чоловік п’ять років як помер. І вона тепер зовсім одна. Я по можливості провідую її, листи пишу. Вона в минулому - вчителька молодших класів. І ось вона мені прислала листа і свого вірша. Я його прочитала і так на душі тяжко, тяжко стало. Вона ж не одна така.
 14 травня їй буде 80 років. Якщо вірш достойний того, щоб надрукувати у вашій газеті, то будьте такі ласкаві, надрукуйте. Щоб молоді люди, які мають батьків, не забували, хто їм дав життя і поставив на ноги.
 Ол. БОНДАРЕНКО.
 Чоботарська школа-інтернат, м. Саки.

БІЛЬ ДУШІ
 Маю синів у Сибіру
 Та рідко їх бачу.
 Сиджу одна у хатині
 Та без кінця плачу.
 Плачте очі старесенькі,
 Така ваша доля,
 Були діти малесенькі,
 Не знала і горя.
 Важко жити мені одній
 У своїй хатині,
 Колись думала, що буду
 При котрийсь дитині.
 Давлять стіни з усіх боків
 Стеля налягає,
 Боже ти мій, що робиться
 Й повітря немає.
 Колись жили із дідусем
 І горя не знали.
 Ми і радість, ми і сум
 На двох розділяли.
 А тепер живу одна,
 Дідуся згадаю,
 Помолюся «Отче наш»
 Та й спати лягаю.
 Діти ж мої, дорогенькі,
 Нащо вас родити,
 Якщо жити одній в хаті,
 І душею тліти.
 Олександра Давидівна
 ПОЛЬОВА.
с. Спасове Новгородківського р-ну Кіровоградської обл.

СТЕРЕЖІТЬСЯ ПРОВОКАТОРІВ!
 Сьогодні в будь-якій області України можна зустріти не тільки українців, а й представників інших етносів. Це й не дивно, адже Україна - центр Європи, і всі дороги ведуть до Києва.
 Хто вони, ті представники національних меншин, в якості кого прийшли вони на цю землю: туристами, гостями, громадянами нашої держави чи її ворогами? Це важливо усвідомити і нам, і їм. Бо в причинно-наслідковому світі не буває «всьо равно». Там діє жорстка закономірність: які зерна посієш, такий врожай і збереш.
 Якщо вони прийшли сюди нашими духовними братами і сестрами, прийшли сюди будівниками нашої спільної держави України, прийшли з турботою, щоб тут було красиво, щасливо, розумно - це одне.
І в такому разі вони можуть розраховувати на нашу любов, турботу і допомогу.
 І зовсім інша річ, якщо вони прийшли сюди любителями лову в каламутній воді, прийшли, щоб торгувати Україною, перекривати нам кисень духовного відродження, зневажати нашу мову, нищити нашу культуру, сіяти ненависть, аморальність, підступність.
 Я не думаю, що національні меншини свідомо бажають нам зла. Більше того, в повсякденному житті ми бачимо їх нашими друзями, співгромадянами. Але насторожує той факт, що періодично з’являються на нашій гостинній землі вовки в овечій шкурі і, прикриваючись демагогічними гаслами, просовують в суспільство україноненависницькі «ізми», а частина громадян піддається на ті провокації.
 Ось уже 16 років всілякі агенти й резиденти чужих імперій невпинно нав’язують нам хибну думку про відмінність українців сходу і заходу, спекулюючи на духовній обікраденості українців певних областей, позбавлених можливості знати рідну мову; намагаються поділити єдиний європейський народ на частини чи то за географічною, мовною чи конфесійною ознакою.
 Ледь не кожні півроку спливає з глибин шовіністичного намулу просякнуте нафталіном антиукраїнське гасло про другу державну мову.
 Уболіваючи за «рівноправність» (це коли російська мова і в Росії, і в Україні, і в будь-якій іншій частині світу, а українській місця на землі нема), провокатори намагаються позбавити нас рідної мови не тільки фактично (бо де вона, та перша державна мова: в Криму, на Донбасі, в Києві... чи, може, у Верховній Раді?..), а й юридично, проштовхуючи в Конституцію закон про другу державну (а по суті першу, тільки не рідну українцям, а чужу).
 Вже сьогодні, коли державною записана українська, коли народ знаходиться в становищі осіб без громадянства. В своїй державі він не має ні шкіл, щоб вчити дітей рідною мовою, ні магазинів, ні перукарень, ні кінотеатрів, де б звучала рідна українська мова. А де ті ВНЗ
з українською мовою навчання, де ті церкви, в яких українець міг би відчути себе українцем?
 Їх нема або ж якщо й є, то в такій мізерній кількості, що не можуть задовольнити потреби великого народу. То ж чи з’являться вони тоді, коли в Конституції державною мовою визнають російську? Звичайно ж ні. Зате такий закон закріпить безправність українців.
 Чи усвідомлюють всі ті, хто так бездумно намагається накинути на шию волелюбному народові двомовний зашморг беззаконня, що вони коять злочин, людиноненависницький злочин?
 Чи усвідомлюють ті, хто так безвідповідально ставить свій підпис під вироком духовному відродженню українців, що цим самим записують себе в ранг ворогів українського народу?
 Чи усвідомлюють вони, що незнання чи не бажання знати про злочинність своїх дітей не знімає з них відповідальності?
 Українці не хочуть, щоб в їхньому домі жили їхні вороги. Думаю, що і національні меншини не хочуть, щоб до них ставилися з ненавистю. І не бажають такого майбутнього ні собі, ні своїм дітям. Конфронтація не потрібна жодному громадянину України, якої б національності він не був. Громадянину, а не агенту та одуреним ним його прихвосням.
 Тож будьмо громадянами, а не підступним знаряддям провокаторів. Остерігаймося їхніх улесливих слів. Не допомагаймо їм сіяти зло навіть в найпривабливіших обгортках, уникаймо вовків в овечих шкурах, які розпалюють вогонь міжнаціональної ненависті.
 Українці не забороняють нікому розмовляти своєї рідною мовою! Але й нікому не дозволять позбавити себе права спілкуватися українською.
 Не може знущання над народом тривати вічно, не може вічно панувати загроза розчленування України та ще й безкарно, не буває вічного терпіння. І коли в народу урветься терпець (а при такому нахабстві й безкарності чужоземних заброд це може статися дуже і дуже скоро), тоді пізно буде нарікати на свою необізнаність чи задурманеність отими підступними паліями-піклувальниками.
 Палії втечуть до своїх хазяїв на свої «історічєскіє родіни», а громадянам України доведеться пожинати плоди їхнього підпалу. Будьмо пильні. Пам’ятаймо:
 - хто з найвищих державних трибун звертається до народу мовою чужої держави, не любить цей народ і служить не йому, а його ворогам;
 - хто повторює і поширює провокаційні гасла (хай навіть і не свої), є співучасником злочину;
 - хто «боротьбу за права нацменшин» уявляє як спосіб знищення державотворчої нації, є не друг нацменшин, а провокатор і готує їм не світле майбутнє, а темне небуття.
 Бережімо наш спільний дім - Україну. Адже наше майбутнє в наших руках.

 Павло СУЩЕНКО.
с. Олександрівка Красногвардійського району в АРК.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 11.05.2007 > Тема "З потоку життя"