Версiя для друку Обговорити в форумi

ДОЛЯ КРИМСЬКИХ ОСТАРБАЙТЕРІВ

НАВЧАЮЧИСЬ в 10-му класі, я дізналася про Всеукраїнський науково-творчий конкурс для учнів старших класів загальноосвітніх навчальних закладів на тему «Доля громадян України, постраждалих від нацистських переслідувань», організований українським національним фондом «Взаєморозуміння й примирення» при Кабінеті Міністрів України.
 Вирішила неодмінно взяти в ньому участь, бо тема остарбайтерів видалася мені надзвичайно цікавою. Мені вдалося поспілкуватися з дванадцятьма літніми людьми, які в далекі воєнні роки були силоміць вивезені на примусові роботи до Німеччини. Спілкуватися з колишніми остарбайтерами було важко, бо ці добрі привітні люди іноді ставали замкнутими, мовчали, часто на їхні очі наверталися сльози, а мені було ніяково від того, що ворушу їхні незагоєні рани. Слід зазначити, що розповіді багатьох людей мали багато спільного.
 Написавши дослідницьку роботу, відправила її в Київ. Усього було надіслано 609 робіт з різних куточків України, але на очний тур викликали лише 16 учасників у травні 2006 року. Кожний мав захистити перед досвідченим журі свою роботу. Це був надзвичайно цікавий конкурс, бо до складу журі увійшли провідні фахівці історії Другої світової війни, літературознавці, письменники і навіть представники громадських спілок колишніх жертв нацизму, які аналізували роботи, ставили запитання виступаючим.
 У конкурсі я посіла ІV місце. На цьому я вирішила не зупинятися, бо пройде ще декілька років і спитати вже буде ні в кого. Хто ж, як не ми, молоде покоління, повинні дізнатися правду про далекі роки Великої Вітчизняної?! І тому я продовжила роботу з цієї теми.
 Пропоную уривок зі своєї роботи.
 Ольга СТАДНИК,
учениця 11-го «б» класу Красноперекопського НВК «Школа-ліцей» № 2.

 Понад 60 років тому закінчилася найстрашніша й найкривавіша за всю історію людства Друга світова війна. Вона увійшла в кожну сім’ю, скалічила не одну людську долю. Вона була скрізь, від неї неможливо було сховатися. Страждання, які пережив український народ в роки війни, й сьогодні відлунюють болем у серцях наших співвітчизників.
 У своїй роботі я вирішила торкнутися однієї з мало відомих трагічних сторінок Другої світової війни: розповісти про життя «східних робітників», людей, котрі були силоміць вивезені в Німеччину.
 Варто сказати, що на 1 січня 2006 року на території Красноперекопського регіону проживало 458 остарбайтерів: у м. Красноперекопську - 201 особа, у м. Армянську - 71 особа, у Красноперекопському районі - 186 осіб.
 З історичної літератури дізналася, що нацистські злодії заздалегідь розробили план поневолення українського народу і в 1942 році почали виконувати його. Відповідальним було призначено запеклого нациста
Ф. Заукеля. Спочатку було оголошено добровільне вербування. Пропонували гарні заробітки, хороше харчування, навіть підвищення кваліфікації. Добровільне вербування мирного населення не набуло масовості. Тоді було оголошено справжнє «полювання» на рабів. Як приклад, розповім лише про невимовно важкі поневіряння, які випали на долю однієї людини - мешканки Криму Кулеби Зінаїди Сергіївни, 1927 року народження. У ті часи їй було усього 15 років.
 Вона розповіла, що в їхньому селі Ішуні Перекопського району поліцаї зібрали біля клубу молодь й офіцер виступив із промовою про велич арійської раси, про її могутність і непохитність. У кінці він закликав молодь записуватися на роботу до Німеччини, обіцяв, що добровольці будуть забезпечені їжею, одягом, їм гарантуватиметься життя.
З усього села записалося двоє - хлопець і дівчина. Розлючені, німці пройшли по хатах, погрожуючи смертю всій сім’ї, якщо на збірний пункт не явиться призначена для відправлення до Німеччини людина. Поліцаєм було проведено перепис працездатного населення.
 Тривало справжнє «полювання» на людей, особливо молодого віку. Батьки переховували своїх дітей на горищах, у погребах. Німці влаштовували облави на вулицях, базарах, у полі. Населення охопила паніка. Люди вже зрозуміли, що німці не збираються чекати на добровольців. Серед депортованих до Німеччини було досить багато жінок та дітей віком 12 - 18 років. До того ж Гітлер наказав спішно доставити до Німеччини 400 - 500 тис. українок віком від 15 до 35 років і використати їх у веденні господарства, аби звільнити німецьких жінок від тої роботи. Це завдання Гітлер вимагав виконати за три місяці, наділивши Ф. Заукеля для цієї мети диктаторськими правами.
 Зінаїда Сергіївна розповідала: «Того страшного дня (21 серпня 1942 року (ІІ набір)) до дому старости ніхто не прийшов. Тоді розлючені німці їздили по дворах підводою й забирали силоміць, лаючись і б’ючи нас, підлітків. Тікати - ніхто не тікав, бо чули, як в сусідньому селі німці розправилися із сім’єю, де втекла дівчина. На станції Воїнка вже стояли вагони, готові до відправки. Головний офіцер дуже кричав на поліцаїв, що привезли нас із запізненням. Нас, 18 хлопців та дівчат, розштовхали по двоє-троє у вагони, забивши двері.
 - Зінаїдо Сергіївно, скажіть, чи годували вас у дорозі?
 - Три доби німці до нас не обзивалися. Ми їли те, що прихопили з дому. На станції Шепетівка ешелон зупинився. Керченці, які їхали з нами у вагоні, почали грюкати, щоб нагодували, бо вони з дому нічого не брали. Через кілька годин відбили дошки, почали виводити під дулами автоматів усіх з нашого вагона (38 душ). У супроводі охорони з собаками повели на польову кухню. Над бочкою з кашею з черпаком стояв товстий рудий німець у шортах, з якого лився піт. Він кричав: «Русіш швайн есен!» Які голодні були ми, та переважна більшість не підійшла до кухаря, так і повернувшись у вагон голодними. Принизливе ставлення всі добре відчули. Забили вагони, ешелон рушив далі.
 - Зінаїдо Сергіївно, розкажіть, будь ласка, про ваше життя в Німеччині. Де Вам довелося працювати?
 - Привезли нас потягом до м. Зоммерда. Місто не дуже велике, та в ньому було кілька заводів, і всі працювали для фронту. Я потрапила з дівчатами-землячками на військовий державний завод «Райметал». По вул. Спортивній стояли два дерев’яні бараки: 6 кімнат у кожному, а в кімнаті по 20 душ. Видали нам подушки з рогожі й матрац. Три роки працювали ми за баланду й 200 грамів хліба. Годували один раз на добу - ввечері. Погнали нас по 20 душ на прохідну заводу у відділ робітничого контролю: сфотографували, видали перепустку і кожному номер на клаптику тканини, щоб пришили собі на лівий рукав. На цьому клаптику великими буквами було написано «ОСТ». Ми пояснювали це так: «останні соки тягнуть».
 - Що виробляли на цьому заводі? Які були умови?
 - Не хочеться й згадувати. Потрапила я у «двадцятку», де було нас троє з с. Ішуні і 17 - із сусідньої Новоіванівки. Привели вперше в цех: верстати так гули на всіх трьох поверхах, що не тільки стіни й підлога, а й душа трусилася. Німець підвів мене до верстата й почав показувати, як я повинна в деталі дірочки робити. Тоді штурляє, щоб я пробувала. Я ухопила такий, мовби руль, та й давлю з усієї сили, - свердло й зламалося. Німець лаяв по-німецькому, а наглядач мене по спині автоматом вдарив. Вівчарка гавкає, я злякалася від того усього й заплакала. Коли це привели полоненого поляка, він почав мені показувати, промовляючи «помалу, помалу», а я за слізьми світа не бачу. Німець все лаявся та під бік бив автоматом, щоб я швидше вчилася, називав «маленький комуніст», а я кажу: «Я - піонер».
 - Не зрозуміло, як німці могли примушувати дітей виконувати таку важку роботу?
 - Вони не дивилися, дитина перед ними чи доросла людина. Їм потрібна була робоча сила. Довго наді мною стояли німці та били під боки. Не один десяток свердел я їм зламала, поки навчилася. А кожне зламане потрібно було здати й тоді видавали нове. Не один день поверталася в барак ледь живою від побоїв та виснаження. Дуже важко було. Поверталися в кімнату під конвоєм, і в кожного було одне бажання - поїсти й відпочити. Ми пухли від голоду й виснажень, та на це ніхто не звертав уваги. Працювати й працювати. Якщо провинився, могли не дати їсти, але на роботу й з температурою ганяли.
 Ми ще не знали, що в протилежному кінці м. Зоммерда англійські військовополонені будували великий об’єднаний табір «ОСТ», приблизно на п’ять тисяч осіб. Через два місяці табір добудували й нас перевели жити туди. Умови проживання стали набагато гіршими.
 Табір був огороджений рівними рядами колючого дроту, з вишками для вартових. У ньому було всього 25 бараків: 23 - для росіян та українців, 2 - для французів. Нари стояли в два яруси. Стіни дерев’яні, двері великі, як у конюшні. (На фото працівники у святковий день біля барака. Там і я стою в центрі: в 1-му ряду біля ніг цяточка ручкою.) Взимку німці ставили по три буржуйки на один барак. Коли було холодно, то ми лягали на одні нари утрьох, щоб вкритися трьома одіялами.
 - Чи видавали вам взимку взуття чи одяг?
 - Видали нам восени халати з грубої тканини сірого кольору, рукав три чверті. Зі споду той одяг, що з дому був взятий. Мерзли, але хворіли мало, до холоду звикли. На ноги видавали нам «гуші» - черевики, видовбані з дерева. Ні панчіх, ні онуч не було. Скільки я там була, стільки кров’яні мозолі мала. На роботу водили етапом у супроводі німців з собаками по 150 - 200 душ. Вранці заходив офіцер і кричав по-німецьки, що вже п’ята ранку. Ми швидко схоплювалися, вмивалися й ставали в колону по четверо. З «ОСТу» йти до заводу було кілометрів зо три. О 6-й годині ставали до роботи. Скільки працювали - ніколи не бачила свою змінницю. Працювали до 18-ї години - по 12 годин. Одне бажання було: поїсти й заснути. Тиждень наш барак працював уночі, тиждень - удень.
 - Чи був у вас вихідний?
 - Неділя - вихідний день. Спали та латали одяг тим ганчір’ям, що видавали на заводі відтирати руки від мазуту. Украдемо ті ганчірки, то й раді, якщо вистачить пошити хусточки.
 - Зінаїдо Сергіївно, а чи дозволяли писати листи?
 - Так. В Україну дозволяли писати раз на рік, а по Німеччині - раз на місяць. Звісно, що в листах заборонялося писати про головне: про жорстокість табірної охорони, про хвороби, голод, про антисанітарні умови життя, про бомбардування, про ставлення місцевого населення до невільників. Тобто заборонялося писати про те, про що найбільше хотілося писати, що й було головними «новинами» безрадісного табірного життя. Німці застерігали: будете писати про заборонене - лист не дійде. До речі, листи відправляли у вигляді листівки (відкритими). У листі додому я писала, що у мене все добре, щоб не переживали.
 «Одеться пока есть у меня и у Фроси, так что не беспокойтесь за нас. Может, Бог даст, что еще хоть один разочек увидимся и поговорим обо всем увиденном на свете». Писати правду не було сенсу. Хіба б рідним стало легше від того, що я написала б правду про наше життя? А так хоч листи отримували та дізнавалися, що живі.
 9 квітня 1945 року була Пасха. Німці - народ віруючий, тому в релігійні свята ніхто не працював. У цей день нам видали талони на їжу на два дні, але серед остарбайтерів пройшла чутка, що їжа отруєна, то ніхто не пішов їсти.
 З кімнати, де проживала Зінаїда Сергіївна (у січні 1945 року їх, 15 дівчат, перевели жити на третій поверх будівлі, схожої на горище), було видно концтабір Бухенвальд.
 «У день Пасхи ми почули сильну стрілянину зі сторони Бухенвальда, а ввечері й освітлювальні ракети зависали. Вже часто бомбардувальники налітали на залізничну станцію; гестапо та наш табір обминали. У квітні 1945 р. в місті з’явилися американські «Вілліси», в яких приїхало багато військових американців, серед яких переважно негри. Отам я вперше їх побачила. Виходити на дорогу полоненим не дозволяли, зі свого горища спостерігали й раділи визволителям. Американці звільнили табір «ОСТ». Ті німці, які відчували за собою гріх (знущалися з полонених), вночі зникли. Залишився шеф, якого звали Отто (він був антифашистом) й ще кілька. Його забрали в інше місто, та днів через три повернули. Він продовжував роботу в таборі. Американці видали людям одяг, гарно харчували (макарони, тушонка). Чекаючи на організоване вивезення, ми прожили в таборі місяців зо два. Посадили нас у «Вілліси» й повезли у
м. Лейпциг, нагодували й далі - до р. Ельби. Передали у м. Ризі на територію, зайняту радянськими військами.
 Війна - це завжди смерть, поневіряння, біль. Перебування в неволі подвоюють страждання. Скільки разів ми згадували домівку, рідних, друзів і мріяли про повернення. Ми опинилися між молотом і наковальнею, вирвавшись із полону, потрапили в пастку до «своїх».
 Перш ніж відправити «східних робітників» на батьківщину, радянська військова влада заставляла проходити болючу процедуру перевірки органами НКВС в особливих «фільтраційних» таборах. Тут катували й мучили, вимагали зізнатися у співпраці з ворогом.
 Сама назва «фільтраційний табір» говорить: влада продовжує думати, що вона має право сортувати людей, визначати, хто з них потрібен, а хто - ні, хто вартий життя, а хто - ні. І не важливо, чим керується вона, виявляючи критерії для фільтрації: расовими, класовими чи суто матеріальними міркуваннями. Ті, хто пройшов через «фільтраційний» табір, одержували посвідчення.
 Із болем у серці розповіла про своє повернення: «З яким нетерпінням ми чекали на визволення, на те, щоб повернутися на Батьківщину, побачити рідних; нарешті відчули себе людьми - саме так ставилися до нас визволителі-американці, на противагу радянським військовим. Два дні ми великою колоною йшли (90 км) до
м. Лаугамер. Сподівалися, що на збірному пункті нам організують відправлення додому, що, потрапивши до радянських воїнів, ми опинимося в повній безпеці. Та сподівання були марними: розбивши на групи по 50 чоловік, у таборі з нас почали щоденно знущатися. Ми нічого не могли зрозуміти. Чому до нас таке ставлення? Чи по своїй волі ми потрапили туди, терпіли знущання? То був не просто табір, а «фільтраційний». Знедолених у цьому таборі було кілька тисяч. Заставляли бігати колонами, повзати, годинами співати пісні. Проводили політзаняття. Нас, молодих дівчат, неодноразово ображали, називаючи «німецькими підстилками».
А ми ж у тому пеклі, як могли, намагалися вберегти свою честь. Кому вдавалося, кому ні, бо ми не були
людьми - ми були рабами. Не хочу усього пригадувати, та тільки скажу, що в Німеччині було легше вберегтися від насильника, ніж на радянському боці. Харчування було гіршим, ніж у Німеччині. Коли наш загін відмовився співати шосту годину поспіль, то нас загнали в підвал й закрили на дві доби: присісти було ніде, ми стояли по коліна в холодній воді. (Отам я знайшла ревматизм, що мучить усе життя). Так радянська влада розраховувалася із молоддю, якій з самого початку життя випала така доля. На цьому наші поневіряння не скінчилися. У листопаді 1945 року бортовими машинами нас, напівроздягнених (вже пролітав сніг), повезли у
м. Володимир-Волинський. Там, у траншеях і землянках, прожили ми до грудня. Добиратися додому самостійно не було грошей. Нас не харчували, про нас ніхто не дбав. Зустрівши у траншеях земляків, ми стали об’єднуватися в групи. Щотижня ходили на залізничну станцію й просилися в начальника станції, щоб допоміг посадити в потяг на Крим. Та начальник виявився гадом, бо пропонував ґвалтування. Більше ми до нього не підходили. Виїхати було майже неможливо. Потяги йшли переповнені, бо вже почали повертатися з фронту солдати. Та все ж таки один начальник потяга пожалів нас, чотирьох худющих й обдертих дівчат, і погодився взяти. Діставшись Джанкоя й дізнавшись, що потяг у нашу сторону буде через дві доби, ми пішки в грудні дісталися до рідних домівок».
 Статистика занадто сумна: «У кінці літа 1945 року на батьківщину почали повертатися остарбайтери. До
1 листопада 1945 року в Крим прибуло 20 018 репатріантів: 5 763 чоловіки, 12 525 жінок, 1 730 дітей».
 Відповідно до рішення Оргбюро ЦК ВКП(б) і постанови Кримського обкому ВКП(б) від 27 вересня 1945 року «Про організацію політико-виховної роботи з репатрійованими радянськими громадянами» проводилася робота агітаторами з числа партійного, радянського, комсомольського активу, інтелігенції на робочих місцях й за місцем проживання репатріантів. На лекціях й бесідах їх знайомили з тими змінами, які відбулися в країні за часи їхнього перебування у фашистській неволі.
 Однак більшість райкомів ВКП(б) не проводили масово-політичну роботу з репатрійованими, які працювали в колгоспах і радгоспах. Нерідко керівники дорікали радянським громадянам перебуванням у Німеччині. За найменшу погрішність у роботі залякували їх органами НКВС.
 Чим більше спілкувалася із знедоленими, тим краще розуміла, які страшні моральні й фізичні страждання принесла війна людству. Звісно, що остарбайтери - ще одна сторінка, не відома не тільки молодому поколінню, а й тим, хто пережив війну. До середини п’ятдесятих років більшість із остарбайтерів перебувала під наглядом органів держбезпеки. Багато людей через те не змогли отримати бажаної освіти, гарної роботи, зробити кар’єру. Дехто серйозно підірвав здоров’я. Фактично «східні робітники» стали жертвами двох диктатур тоталітарних режимів - комуністичного й націонал-соціалістичного.
 Вивчаючи історію України 30-х років, часів жорстоких репресій і рабської праці в СРСР, порівнюючи з підневільною працею в Німеччині, мимоволі доходжу висновку: будь-який тоталітарний режим є трагедією для мільйонів і мільйонів невинних жертв. Особливістю остарбайтерів було те, що вони опинилися під ударом як німецької, так і радянської репресивних машин.
 Ми, українська молодь ХХІ століття, повинні знати, пам’ятати й не допустити повторення цього в майбутньому. Спільними зусиллями влади держав, громадяни яких вивозилися на примусові роботи в Німеччину, вдалося домогтися певної компенсації колишнім остарбайтерам. Але вони потребують постійної уваги й регулярної допомоги з боку держави. На жаль, така допомога не здійснюється. Більше того, про цих людей лише дещо говориться в підручниках з історії; про них, практично, мовчать засоби масової інформації. Ця тема тривалий час була забороненою.
 Сьогодні важливо, щоб сучасне покоління не забувало про Велику Вітчизняну війну, коли цілий народ було кинуто напризволяще, без засобів на існування. І на нього, як на тварин, оголошували лови й вивозили в рабство. Воістину, пройти крізь те пекло й залишитися людиною - чи не подвиг? Головне в житті - не загубити душу, не перетворитися в Іванів, що не пам’ятають роду свого. Тоді життя має сенс у найтяжчі хвилини.
 Сучасній молоді необхідно не тільки пам’ятати про них, але й допомагати тим, хто залишився в живих.
 Ольга СТАДНИК,
 учениця 11-го «б» класу
 Красноперекопського НВК «Школа-ліцей» № 2.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 11.05.2007 > Тема ""Білі плями" історії"