Версiя для друку Обговорити в форумi

 Цього тижня українство Севастополя за ініціативою Союзу українок вшановувало пам’ять Миколи Кічмара – патріота, борця за демократію та права людини. Вірний син України, севастополець, він загинув 9 травня 1992 року, допомагаючи вірменському народу.
 Автобус, у якому перебували правозахисники з різних країн, серед них і М. Кічмар, був розстріляний азербайджанськими бойовиками з установки “Град” поблизу Степанакерта. Тяжко пораненого, гелікоптером, лікарі доставили його до Єревана, але прооперувати не встигли... ”Якщо загину, поховайте мене на вірменській землі”, - сказав він незадовго до трагедії. Поховали Миколу Кічмара з почестями 13 травня 1992 року в Єревані, на цвинтарі федаїнів –захисників вірменського народу.
 Він народився 27 січня 1952 року на Вінниччині, у селі Качківка, Ямпільського району. До Криму прибув для проходження строкової військової служби, але після її закінчення, зачарований землею Херсонеса, залишається у Севастополі. Працюючи на заводі “Муссон”, він активно займається громадською діяльністю: був одним з перших засновників місцевого товариства “Просвіта”. Відкритий наступ шовіністичних кіл на українство Криму спонукав Миколу Кічмара до політичної діяльності: він виходить з комсомольської організації заводу й вступає до місцевого осередку Народного Руху України.
 На початку 1990 року, коли народ Литви оголосив про незалежність своєї держави, Микола Кічмар звернувся з відкритою телеграмою (збереглася копія) до литовського народу, у якій висловлював підтримку його прагненню до свободи й незалежності, сподіваючись, що й Україна невдовзі стане незалежною: “...Ваш приклад вселяє надію на відродження і моєї Батьківщини – України. “Борітеся – поборете...”, - цитує він у листі Тараса Шевченка.
 Збереглася ще копія його листа до Михайла Горбачова, у якому він звинувачує Москву у спробах задушити демократичні процеси у республіках СРСР, зокрема у Литві, нагадуючи генсеку про минулі втручання Радянського Союзу у справи інших держав: Угорщини – 1956 р., Чехословаччини – 1968 р. та Афганістану – 1979 р., а також про пізніші ганебні події - розстріл демонстрантів у Новочеркаську, погром у єреванському аеропорту “Звартноц” й автоматні черги “доблесного” радянського війська в бік жінок та дітей у Тбілісі.
 Діяльність Миколи Кічмара стала відомою за кордоном. Він отримує пропозицію стати незалежним спостерігачем від Організації Об’єднаних Націй у Нагірному Карабаху й сумлінно, не шкодуючи сил, виконує свою місію.
 Кічмар “захворів” долею вірменського народу ще під час землетрусу у Спітаку та Степанакерті. Робота у комісії з прав людини тільки підсилила цю “хворобу”. Він організовував продовольчу допомогу вірменським дітям-сиротам, возив до Карабаха підручники та іншу літературу. До Севастополя навідувався ненадовго, знову й знову поспішаючи до Вірменії, де проливалася кров. Відчайдушний за вдачею, він все-таки боявся повторення карабахської трагедії у Криму й часто говорив про це. Кічмара поважали друзі-однодумці. “В його грудях б’ється серце Данко”, - казали про нього близькі.
 Але доля інколи буває жорстокою: він загинув у 40 років, у розквіті сил і можливостей. Вірменія втратила сумлінного правозахисника, незалежна Україна - одного з найкращих своїх синів, втрати родини оцінювати тяжче за все. 9 травня виповнилося 15 років, як з нами немає Миколи Кічмара.
 Шануймо пам’ять своїх героїв. 
 м. Севастополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 11.05.2007 > Тема "Українці мої..."