Версiя для друку Обговорити в форумi

(До "Березневих статей" 1654 року)

За радянського режиму свідомо поширювалася теза про так зване "возз'єднання" України з Росією. Причому нав'язливо акцентувалася благодійна роль Росії в цьому щодо України. Особливої ж інтенсивності це набуло з 1954 року, коли нарочито буйно відзначили 300-річчя "ощасливлення" України. І що показово, ці "урочини" відбувалися саме в Україні - за вказівкою з Москви. Сама ж "первопрестольная" немовби вважала: "Мы вас приняли под свое крыло, вот и празднуйте!.." Отаке історичне спотворення акції "возз'єднання" свідомо вживлялося тогочасною владою ще з школи, ба навіть з дитячих садків. Так виховувалося почуття власної неповноцінності в свідомості українців, котрих буцімто "захистили" і "врятували" від поглинення іншими сусідніми народами московити. Так вбивалася наша національна гідність, віра в свою державоспроможність. Це була підступніша політика, аніж за часів Російської імперії, - тоді хоч відверто "глаголили" підручники з історії: "Присоединение Малороссии к Великой России", "Покорение Сибири", "Покорение Казанского царства", "Покорение Бухарского, Хивинского, Кокандского эмиратов", "Покорение (або "усмирение"!) Кавказа". Звідси й назви створених там міст-фортець: Грозний, Владикавказ, Вірний (Алма-Ата), Владивосток...
Уточнимо правомірність імперських визначень "Малороссия" та "Великороссия". Стосовно "Малороссии", то Україна себе ні на якому відтинку своєї древньої історії так не йменувала. Лишалася Руссю, а піз-ніше називалася Україною. А щодо назви "Россия", то в 1654 році ця країна звалася "Московським царством", а перед тим - князівством. Назва ж "Россия" з'явилася у XVIII столітті, за Петра І, коли він перейменував царство на імперію, а сам став першим її імператором.
І ще одне уточнення сто-совно "присоединения" (і "возз'єднання" теж) землі, де 1654 року було Московське царство, яка за Київської Руси вважалося просто окраїною цієї держави, однією з її складових частин. Отже, метрополія Україна-Русь не могла "присоединиться" до своєї колишньої окраїни. Так само, як, скажімо, Бангладеш в Азії не має підстав назвати Англію своєю землею, оскільки це колишня колонія. А радянське визначення "возз'єднання" також суперечить логіці, бо за Київської Руси ці землі не були паритетними. Більше того, тоді не було ні російського, ні московського царства чи князівства, ні самої Москви. Отож уже в самих цих хвалькуватих назвах "присоединение", "воссоединение" міститься і облудна колонізаторська тенденційність. Притім глибоко осмислена, метою якої було звеличити московсько-російське і принизити колонізовані народи. Серед них і древні, які за історичних умов зазнали скрути. І навіть втратили державність. Експансія ж Російської імперії не знала меж. На рубежі XIX - XX століть, уже будучи "колосом на глиняних ногах", вона встигла поглинути землі Китаю і дотяглася аж до Порт-Артура (Люй-Шуня), майже до Індонезії. То, може, і древній Китай є колишньою провінцією "белого царя", як називали в Азії імператорів Росії?!
Та повернімося до часів середини XVIІ століття. Хоч побіжно огляньмо, якими були історичні обставини і що являли тоді собою Україна-Русь та Московія. Будучи значно меншою за територією від Московії, яка тоді вже колонізувала Сибір, Україна-Русь мала більше населення. До того ж, корінного, українського. Тоді як Московія була многоликою, з великою кількістю фінно-угорських і тюркських народів. Зрозуміла річ, населення України-Руси було незрівнянно консолідованішим, свідомішим своєї національної приналежності та релігії. За важких умов змагання за свою волю і незалежність в Україні-Русі тоді вже сформувалася монолітна й нескорима козацька нація, тоді як Московія була століттями підлеглою монголо-татарам. А щодо рівня освіти й культури, то Україна-Русь тоді цілком відповідала європейському рівню, а де в чому й випереджала Європу, не знаючи жахливої епохи інквізиції.
Отож не було отого "крила", яким Московія могла б 1654 року "укрыть Малороссию". Україна-Русь аж ніяк не благала "рятувати" її. Тому московська делегація ще від кінця 1653 року, протягом близько двох місяців, на чолі з боярином В. В. Бутурліним терпляче очікувала в Путивлі Богдана Хмельницького, котрий мав повернутися в Україну з-під Замостя (неподалік Варшави), після переможних боїв з польською шляхтою. Гетьман прийняв московську депутацію не в Києві, а у Переяславі.
То чому ж відбулося це так зване "возз'єднання" двох країн за такої явної їх невідповідності? Чим пояснити цей, здавалося б, історичний парадокс? Так склалися історичні обставини. На той час турецька мусульманська імперія - Золота Порта - поширилася на три континенти: Азію, Африку та Європу. А християнські народи, поділившись на православних та католиків, послабили себе. Чимало з них підпали під руку султанів. Серед них і сусідні з Україною народи Болгарії, Румунії, Молдови, Угорщини... Католицька Польща була агресивною до православної України-Руси, а білоруси підпали під Литву, тому в Україні їх називали "литвинами". Хоч сама Литва тоді була під Польщею. Отож православними і незалежними залишалися тільки Україна-Русь і далека від Західної Європи Московія.
І свою волю Україна-Русь виборола й відстояла в тяжких безперервних змаганнях з Туреччиною, татарськими ханствами і Польщею - без будь-чиєї допомоги.
Однак тогочасні обставини змушували православним до єднання з одновірними. Україна-Русь мала свою державність - Гетьманщину зі старшинським урядом. У середині XVII століття її очолював мудрий і досвідчений державець-полководець Богдан-Зиновій Хмельницький. Єднаючи сили з Московією, він, зрозуміло, і не мислив собі позбавити Україну-Русь державності. Йшлося про своєрідну рівноправну спілку-унію. Певною мірою таке було за Литовсько-Руської держави (насправді вона була Русько-Литовською). Та не так сталося, як гадалося...
Офіціозне ж посилання на "рішення про возз'єднан-ня", яке нібито прийнято на Переяславській раді, жодною мірою не відповідає історичній дійсності. То була традиційно-демократична акція, узвичаєна в Україні-Русі. Тобто тогочасний референдум чи плебісцит, якого Московія не знала. До Переяслава були закликані пред-ставники всіх соціальних прошарків населення Гетьманщини: козацтва, міщанства, духовенства, селян-ства. Закликали питати думки про єднання сил з пра-вославною Московією. Одностайність і згода на це, яка нібито була на Переяславській раді, - вигадка догідливих радянських псевдоісториків. Як і те, що вміщено до Української радянської енциклопедії (УРЕ) 1960-х
і наступних років. У цьому самовпевнені державці Російської імперії були "чесніші". Вони писали про те, що Україна є серед "підкорених" земель. Так це й показано на художньому панно в Геор-гіївському залі московського Кремля.
Насправді це було не так, про що свідчать історичні документи, які старанно приховуються (ті, що не знищені), і козацькі літописи. Свою незгоду на єднання висловили чимало козацьких полків, які не надіслали до Переяслава своїх представників. А національний герой, козацький полковник Іван Богун на знак протесту покинув Переяславську раду. Категорично проти був і весь Київський патріархат. А ті, що з певних міркувань дали свою згоду, мотивували це своєрідно: "Волимо з царем православним!" Так це і викарбувано на макеті пам'ятника Богдану Хмельницькому, створеному Михайлом Микешиним, який зберігається в краєзнавчому музеї Чернігова. Отож єднання сил, "на века вместе", як трактує російський офіціоз, не було. Тому не "просимо", а "волимо". І не за ознакою "единокровности", "братства", а одновір'я православного. А ще: не "під царя православного", а "з царем православним". Тож Україна-Русь не благала і не віддавалася в московську каторгу. А гідно вирішувала, довірившись своїм "братьям во Христе", за віроспо-віданням. Та ще й утверджена у своїй силі, після блискучих переможних боїв з Польщею, Туреччиною і татарськими ордами.
Нагадаємо ще раз, що Переяславська рада 18 січня 1654 року мала лише дорадчу мету. До того ж, московські посли не заприсягли на умови попередньої згоди, попри домагання Богдана Хмельницького та козацької старшини, тож офіційний договір поміж Україною-Руссю і Московією було складено в Москві аж наприкінці березня 1654 року. До того ж, не відразу, бо переговори тривали з 13 по 31 березня. Тому й договірні статті називаються "березневими".
Отже, узвичаєне радянською історіографією посилання на Переяславську раду як на якусь доконечну акцію є зловмисним перекрученням історичної правди. Тому ніколи і не друкували статті договору та їхньої суті. Насправді ж стосунки поміж Україною-Руссю та Московським царством офіційно визначалися Березневим договором. І навіть в необ'єктивній Українській радянській енциклопедії вимушено це відбито. Так, у томі 2, на сторінках 545 - 546, у статті "Возз'єднання України з Росією" читаємо: "Політичне і юридичне становище України... було визначено Березневими статтями 1654 року, привілеями Війську Запорозькому та іншими документами... Царський уряд визнав виборність гетьмана, місцеві особливості в адміністративному устрої та організації військових сил... право зовнішніх зносин з усіма державами... на 60.000 козацький реєстр..." А як повело себе Московське царство з часом, сказано там же: "Починаючи з 70-х років XVII століття (майже одразу. - О. С.), царський уряд почав обмежувати права України, визначені Березневими статтями, остаточ-но скасувавши права автономії у 80-х роках XVIII століття і одночасно запровадив в Україні кріпосне право". Отак!!! А в томі першому УРЕ, на сторінках 511 - 512 про підступність Московського царства сказано ще відвертіше. Ось уривки: "Березневі статті - 1654 - договірні умови, що на тривалий час визначили політичне і правове становище України... Під час переговорів у Переяславі відбувається лише попередній обмін думками про статус України... Російське посольство очолив В. В. Бутурлін, який запевнив гетьманський уряд, що на Україні будуть збережені порядки, які існували..." "Українська делегація передала 23 пункти (статті) про підтвердження своїх прав і привілеїв... про збереження місцевої адміністрації... про невтручання воєвод та інших російських урядовців у внутрішні справи України... про збереження Київської митрополії... про збереження прав і вольностей Війська Запорозького". "А ще українська делегація додала 11 статей, утверджених 23 березня 1654 року". "Згідно з грамотами і статтями Україна користувалася широкими автономними правами".
Отже, Україна-Русь не просто "приєдналася" чи "возз'єдналася" з Московським царством. Стосунки поміж ними були обумовлені й офіційно визначені Договором, за яким обидві сторони брали на себе певні обов'язки. То була рівноправна спілка. І не на віки-віків. Проте ще відвертіше сказано про Березневі статті в томі 1 УРЕ: "Згодом царський уряд, проводячи колонізаторську політику на Україні, скасував договірні статті, ...ліквідував автономію України". Таке вимушене визнання радянської історіографії при всіх її цензуруваннях. А це ж лише часточка правди про колонізаторську політику щодо України Московського царства, а згодом двох імперій - російської та радянської. Названі тут договірні статті 1654 року не єдині, їх у наступні роки було багато, однак усі вони порядкувалися. Тому вже 1657 року, одразу ж після смерті Богдана Хмельницького, за Гадяцьким договором із Польщею, Україна перервала угоду з Московією, та невдало.
А 1666 року, після нестерпних для України "Московських статей" повстав проти московської влади Переяславський полк. Це ж символічно... В XI томі УРЕ, на сторінці 73 про це сказано коротко: "проти утисків царських воєвод..." А ще те, що для придушення цього козацького повстання до московських вояків "були залучені загони калмиків". Отаке "братання" з "єдинокровними" та "единоверно-православными" християнами-українцями вже через сім років після так званого "возз'єднання"... Всі ці трагічні події пов'язані з підступною політикою змови Московії, затим - Росії щодо України, разом із Польщею, Туреччиною і татарськими ханами.
Імперська влада Росії проводила колонізацію і денаціоналізацію двома засобами. Відверто силовими, кривавими акціями царської Думи, а затим - імперського Сенату. А "Святійший" Синод - єзуїтськи, "місіонерськи". Поступово церковними духовниками перетворюючи українську волелюбну козацьку націю в рабську. Дехто знає лише про два україножерські документи: Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський акт 1876-го. За ними заборонялося все українське. А їх, таких наказів, до цих і після них було десятки. Та все, що чинили Московське царство, а згодом Російська імперія за понад два з половиною століття, перевершила "інтернаціоналістська" так звана радянська влада Союзу соціалістичних республік всього за 73 роки свого володарювання. Національна політика Кремля була спрямована на те, щоб українці не знали своєї древньої історії, мови, культури. Щоб не знали, хто вони і звідки є.
А до того ж, щоб відзначали, як свято, "ювілеї" так званого "возз'єднання України з Росією". Притім уклінно дякували за те, що їх "пригріли", "осчастливили"...
І звичайно ж, пишалися тим, що нашим "старшим братом" є сам "великий русский народ". Це ж так було ще донедавна, коли ми були не самі, не незалежні, а в "братском Союзе". Такого національного глуму не зазнали на собі ні негри Африки, ні індіанці Америки, ні тубільці Австралії. З ними поводилися по-рабовласницьки "чесно", називаючи їх рабами, а не "братами"...
І тепер, коли Україна вже незалежна держава, нашою долею всіляко прагне "опікуватися" той же "старший брат". Щоб "молодший брат" не заблукав десь і не пропав. І все це тими ж засобами, як і колись. Та час від часу нагадують нам, щоб ми не забували, що нас завжди очікує "наш общий отчий дом"... І чинять усе так, щоб ми не забарилися повернутися... Адже ми "братья славяне". Хоча чомусь забувають, що, окрім нас, українців-слов'ян, є ще й поляки, чехи, словаки, болгари, серби, хорвати, чорногорці, словенці, боснійці... Та вони теж відчули "братские узы" і подалися врозтіч від "великого брата".
І навіть дехто подався до НАТО, яким нас жахають дотепер.
Олесь СИЛИН,
Герой України, заслужений архітектор, заслужений працівник культури України.
(Г-та "Літературна Україна").

На фото: радянський плакат до рiчницi Переяславської ради "Навiки разом".

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 16.03.2007 > Тема ""Білі плями" історії"