"Кримська Свiтлиця" > #9 за 02.03.2007 > Тема "Душі криниця"
#9 за 02.03.2007
ПЛАЧЕ КОБЗА...
Майже два роки тому п╕шов ╕з життя один з активних автор╕в "Кримсько╖ св╕тлиц╕" Олександр Григорович ЗОБЕНКО, журнал╕ст ╕ л╕тератор ╕з Дн╕пропетровська. Народився в╕н на благословенн╕й Полтавщин╕, в старовинному козацькому сел╕ Верем╕╖вка. Обдарований юнак ╕з б╕дно╖ селянсько╖ родини мр╕яв про подальше навчання, але все зруйнувала в╕йна. Пережив ╕ полон, ╕ втечу ╕з концтабору, ╕ окупац╕ю, ╕ остарбайтерство... У мирний ча╓ свою долю пов'язав ╕з журнал╕стикою. До виходу на пенс╕ю трудився заступником редактора дн╕пропетровсько╖ обласно╖ газети "Зоря". В╕дзначений прем╕╓ю "Золоте перо", орденом "Знак пошани", Почесною грамотою Верховно╖ Ради УРСР. Олександр Зобенко видав книжечки для д╕тей - "Тополиний б╕ль", "Принц - чуйне серце", "Вухатий мудрагелья". Став упорядником книги ╤вана Шаповала "Козацький батько" (про Д. Яворницького). Створив ц╕ле гроно опов╕дань, казок, драматичних ╕ сатиричних твор╕в, що склали рукопис книги п╕д назвою "Ср╕бло на спориш╕". Це видання чека╓ спонсора. У центр╕ драматичного твору О. Г. Зобенка "Плаче кобза... Трагед╕я XX стол╕ття" - ╕сторична особа, кобзар Олекса Коваль, який на знак протесту проти утиск╕в Системи забив себе р╕зцем, яким усе життя виготовляв чудов╕ кобзи... В п'╓с╕ д╕ють Дмитро Яворницький, Олесь Гончар... Д╕алоги ╕нтелектуал╕в, конкретн╕ етюди ╕з життя мученик╕в за Укра╖ну та ╖хн╕х с╕мей пашать непримиренним гн╕вом народу проти потворно╖ Системи, що замахнулася на духовний кв╕т нац╕╖, ╖╖ душу - кобзарство. П'╓су вже п╕сля смерт╕ автора надрукував часопис "Холодний Яр". За трагед╕ю "Плаче кобза..." О. Г. Зобенку присуджено (посмертно) звання лауреата л╕тературно-мистецько╖ прем╕╖ ╕мен╕ М. Старицького. Пропону╓мо читачам невеличкий уривок з цього твору...
К╕нець 70-х рок╕в. Велелюдно на Тарасов╕й гор╕ б╕ля Канева. Незважаючи на вс╕ перепони властей, народ вшановував пам'ять свого Пророка 22 травня, у день перепоховання його т╕ла з петербурзького кладовища сюди, на Чернечу гору, серед степу широкого, на Вкра╖н╕ мил╕й. У центр╕ картини - пам'ятник Т. Г. Шевченков╕. На одн╕й половин╕ б╕ля нього - майданчик перед входом до музею - св╕тлиц╕ Тараса, на друг╕й - майданчик, де виступають кобзар╕. Тут сп╕ватиме Олекса Коваль... Люди збуджено загомон╕ли: "Кобзар прийшов!", "Кобзар уже тут!" "╥х сюди у цей день не пропускають, а вони тут", "Ход╕мте до нього, послуха╓мо!" Група людей в╕д Тарасово╖ св╕тлиц╕ руша╓ туди, зв╕дки чутно п╕сню кобзаря. В центр╕ групи - Письменник з внучкою. Сцена пов╕льно оновлю╓ться. На передн╕й план виплива╓ майданчик, де сидить кобзар. Це Олекса Коваль, який дуже схожий на Тараса Шевченка. Вс╕ зупиняються, слухають. Коли кобзар зак╕нчив сп╕вати ╕ витонченим жестом поклав руку на струни, д╕вчинка кинулася до нього. Д╤ВЧИНКА. Ти кобзар, д╕дусю? ╤ ти живий? ОЛЕКСА. Егеж, кобзар, внученько. Та ще й живий, як бачиш. Д╤ВЧИНКА. Тарас Шевченко? ОЛЕКСА. Н╕, я Олекса Коваль. З П╕дгороднього. Це зв╕дси далеченько... ПИСЬМЕННИК. В╕та╓мо вас, кобзарю славний, на священн╕й для ус╕х нас Тарасов╕й могил╕. (Тиснуть один одному руки. ╤нш╕ люди також п╕дходять, в╕таються з кобзарем). Як добиралися з П╕дгороднього? ОЛЕКСА. Пароплавом, не люблю "Ракетою". На пароплав╕ можна з людьми погомон╕ти, пограти для них на бандур╕, засп╕вати. ГОЛОСИ. А тут як? П╕шком п╕днялися на гору? Н╕де не зупиняли вас? У ц╕ дн╕ дехто не любить, щоб кобзар╕ тут виступали. Та ще й сп╕вали не те, що ╖м кажуть... ОЛЕКСА. Люди мене про це застерегли. Та й стежку показали, де можна пройти... Не розум╕ю я тако╖ химери: твердимо, що Шевченко наш, ледве не комун╕ст, в╕дзнача╓мо його березнев╕ дн╕, а ось травневих - бояться, як чорт ладану. Перепоховання, а вони - нац╕онал╕зм... КАЗКАРКА. Ви, Олексо, так на Тараса схож╕! Ми подумали, чи не грим поклали для п╕дсилення враження? ОЛЕКСА. Та н╕! Я ж не актор на сцен╕. А що Бог дав мен╕ деяку портретну под╕бн╕сть ╕з Тарасом Григоровичем, то це дода╓ мен╕ бажання насл╕дувати його... А чи не заговорились ми? Люди, либонь, чекають п╕сн╕. Послухайте, коли ласка, ось цю, улюблену Тараса Григоровича. (Викону╓ п╕сню). Та заб╕л╕ли сн╕ги, заб╕л╕ли б╕л╕, ще й д╕бровонька, та забол╕ло т╕ло, бурлацьке б╕ле, ще й головонька.. Коли кобзар зак╕нчив п╕сню й поклав руки на струни, КАЗКАРКА витерла сльозу. КАЗКАРКА. Боже м╕й, як╕ ж вони чутлив╕ ц╕ струни, ум╕ють отак передати стан душ╕! ОЛЕКСА. Щось таке ╓ в природ╕, що пов'язу╓ чутлив╕сть струни на кобз╕ ╕ струни в кобзаревому серц╕. Жив у нашому сел╕ чудовий музика, кобзар Божою мил╕стю Феодос╕й Часник, один з мо╖х учител╕в, наставник у юн╕ роки. Так от, коли в╕н помирав, у ту сам╕с╕ньку хвилину, як зупинилося серце, на його улюблен╕й кобз╕ лопнула струна. Хоч до не╖ н╕хто не торкався. Кобза вис╕ла на ст╕н╕, на килим╕ б╕ля л╕жка... ПИСЬМЕННИК. А я знав ╕нший випадок. Коли вмер один знаменитий сад╕вник, то в мить зупинки серця його улюблена яблуня, важка од рясних плод╕в, розчахнулася по стовбуру ╕ впала. ОЛЕКСА. Природа - ╓дине ╓ство. ПИСЬМЕННИК (до кобзаря). Дорогий Олексо Семеновичу! На добру згадку про нашу зустр╕ч на Тарасов╕й гор╕ хочу подарувати вам свою книгу. (Д╕став ручку, робить дарчий напис. Вруча╓ книгу Олекс╕, об╕йма╓ його. Внучка потягнулася й соб╕, аби заглянути, що там написав ╖╖ д╕дусь. Розум╕ючи, що вс╕м ц╕каво знати про це, Олекса розгорнув книжку, голосно чита╓: "Щоб душа молод╕ла, ╕ п╕сня жила!" ПИСЬМЕННИК. Ви таки справд╕ Тарас╕в апостол! Просв╕титель! Було колись в Укра╖н╕ таке товариство - "Просв╕та". Треба б його в╕дродити, щоб у ньому об'╓днувалися так╕ люди, як ви. ОЛЕКСА. Заходили якось до мене посланц╕ Володьки Лободи. Умовляли, щоби п╕дтримав руйнач╕в собору. Чого захот╕ли! Кажу - н╕! Я, кажу, за "собори душ", як ╕ козак Петро Махота. Петро веде музей ╕стор╕╖ на завод╕, а я в р╕дному селищ╕. В╕дчепилися... (Помовчав, пот╕м продовжу╓). Оце хочу привезти для музею грудочку земл╕ з Тарасово╖ могили (д╕ста╓ хустинку, робить дек╕лька крок╕в, розглядаючи, де б краще взяти грудочку земл╕). Навперейми посп╕ша╓ МОЛОДИК, що дос╕ стояв м╕ж людьми. МОЛОДИК. Д╓д, а д╓д! М╕нуточку! Што ти хоч╓ш д╓лать? ОЛЕКСА. Грудочку земл╕ взяти для музею. МОЛОДИК. Ну, зна╓ш! Зд╓сь проходят тищ╕, ╕ ╓сл╕ каждий захоч╓т взять "грудочку", так всю мог╕лу растащ╕т╓! Н╕ззя!! ПИСЬМЕННИК (п╕дходить). Дозвольте кобзарев╕ б╕ля свято╖ могили д╕яти, як йому серце п╕дказало. В╕зьм╕ть, Олексо Семеновичу, священно╖ земл╕. МОЛОДИК. Ето непорядок! Но я н╓ стану накалять страст╕ ╕з-за комочка з╓мл╕.. А то, ч╓во доброго, "св╓чу" поставят, ╓сть ╕ так╕╓ н╓нормальни╓... ОЛЕКСА. (Хова╓ хустинку з грудочкою земл╕ до нагрудно╖ кишен╕. Кивком голови дяку╓ Письменников╕ за моральну п╕дтримку. Люди стривожен╕. Тихо перемовляються, оглядаються: куди под╕вся той наглядач?) - Що в╕н сказав про "св╕чку"? На що натякав? КАЗКАРКА. Кажуть, один чолов╕к отут спалив себе. Згор╕в б╕долашний, як св╕чка - такий протест проти утиск╕в... ОЛЕКСА (переводить розмову на ╕нше) Послухайте, люди добр╕, "Запов╕т" (Гра╓ ╕ сп╕ва╓) Як умру, то поховайте Мене на могил╕. Серед степу широкого На Вкра╖н╕ мил╕й, Щоб лани широкопол╕ ╤ Дн╕про, ╕ круч╕ Було видно, було чути, Як реве ревучий. Поховайте та вставайте, Кайдани порв╕те...
На фото: кобзар Олекса Коваль.
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 02.03.2007 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4542
|