"Кримська Свiтлиця" > #36 за 06.09.2002 > Тема "Крим - наш дім"
#36 за 06.09.2002
ТАРХАНСЬКИЙ КУТ
Інф. КС
Серед любителів пішохідного туризму і тих, кому до вподоби провести в теплі місяці тиждень-другий на природі, особливо популярний Тарханський Кут - крайня точка західної частини Кримського півострова. Є немало ентузіастів, котрі приїжджають сюди по кілька років підряд, і не лише з України. Тут завжди зустрінеш гостей з далеких країв: он підняла свій штандарт молодіжна група з білоруського міста Вітебська, он устаткувалися зі своїм спорядженням для дослідження підводних глибин і гротів петербуржці, а за ними розкинули похідний табір уральці. Вже кілька десятиліть узбережжя Чорноморського району дедалі активніше освоюється подібними мандрівниками, незважаючи навіть на те, що ніякої налагодженої туристської інфраструктури тут поки що нема.
Аматорів подорожей цікавить і минуле мальовничого куточка кримської землі. Колись на цих рівнинних степових просторах жили старожитні аборигени півострова, найвідоміші з яких скіфські та сарматські племена. Надзвичайно велике значення мали наслідки еллінської колонізації в Північному Причорномор'ї. На берегах греки засновували міста, портові факторії, оборонні укріплення. Одне з таких укріплень, підвладних Херсонесові Таврійському, виникло на Тарханкутському півострові в ІV столітті до нашої ери. Називалося воно Калос-Лімен, що в перекладі означає Прекрасна Гавань. І справді це поселення, давній попередник нинішнього селища Чорноморського, відповідало своїй назві - воно появилося на невеликому скелястому мисі край чудової бухти, відкритої в Каркінітську затоку. Колоністи Прекрасної Гавані займалися хліборобством, рибальством, ремеслами і насамперед торгівлею. З грецького архіпелагу сюди прибували судна для обміну та вивезення в метрополію зерна й іншої продукції. Проіснував Калос-Лімен до ІІІ століття нашої ери, коли занепав після навали кочівників зі сходу. За часів Кримського ханства Тарханкут (Дип-Тархан) входив до складу Гезлевського каймаканства, тобто адміністративно-територіального округу. Його центр - місто Гезлев (Євпаторія) - в середні віки перетворився на один з найбільших у Криму невільничих ринків. Тому, щоб порятувати взятих у полон співвітчизників, запорозькі козаки здійснювали сюди морські і сухопутні виправи. Через Тарханкут вели свої загони осаул Нечай (1575 р.) і кошовий Захар Кулага (1589 р.). Зачепили цей край і походи під проводом гетьмана Петра Сагайдачного, а пізніше - кошового отамана Івана Сірка. Після підкорення Кримського ханства Російською імперією в 1783 році чимало тарханкутських татар і ногайців еміґрувало до Туреччини, їхні землі були роздані високопоставленим чиновникам та армійським офіцерам, серед них командуючому Севастопольською ескадрою М. Войновичу і секретареві потьомкінської канцелярії В. Попову, останньому - аж 22,5 тисячі десятин. У свої економії Караджа (тепер - Оленівка) і Степанівка (нині не існує) Попов переселив більше двох тисяч закріпачених українських селян. Те ж зробив пізніше і новоросійський генерал-губернатор М. Воронцов, який 1824 року став власником двох тисяч десятин землі і маєтку в Ак-Мечеті (тепер - сел. Чорноморське). Як і інші реґіони Криму, Тарханкут пережив трагедію 1944 року, коли за сталінським указом були депортовані кримські татари. Після війни спорожнілі місцевості залюднювалися переселенцями (за так званими оргнаборами чи добровільно), більшість їх переїхала з України... Що ж до тутешнього узбережжя, куди щорік прямують любителі природи і мандрівок, то передусім виділяються місця навколо Оленівки - мис Тарханкут, урочища Джангуль і Атлеш. Тут мальовничі скелі, тунелі, численні гроти і бухточки. Подекуди набережні виступи підносяться до шістдесяти метрів над рівнем моря, тому їх відвідувачі зобов'язані неухильно дотримувати заходів безпеки. Далі в напрямі селища Чорноморського простягаються піщані пляжі. Привертає тут увагу і Тарханкутський маяк. Разом з Херсонеським він найдавніший у Західному Криму (обидва побудовані 1816 року). Постав він на кам'янистому мисі. Його кругла кам'яна споруда згодом була оснащена тринадцятьма рефлекторними лампами. Обслуга мешкала в трьох будинках, питну воду завозила із сусіднього села Караджі. На схилі ХІХ століття тут обладнали телеграфну станцію, що послугувалася міжнародним кодом сигналів. Крім того, в поблизькій прикордонній вартівні діяла рятувальна станція. Коли ж побережжя огортав туман, на маяку вмикали сирену, яка через кожні пів хвилини подавала гудки для тих, хто опинився в морі. Краса цього узбережжя колись схвилювала польського поета Адама Міцкевича, кримський сонет якого "Морська тиша" має підзаголовок "На верховині Тарханкут". Нагадаємо початкові рядки цього твору (переклад Максима Рильського):
Ясною стрічкою наш вимпел ледве має, І грає лагідна прояснена вода: Немов замріяна про щастя молода, Прокинеться, зітхне - і знову засинає. Неначе прапори, як грізний бій затих, Дрімають паруси; мов ланцюгом прикуте, Судно гойдається, ладне й собі заснути. Зітхнув моряк. В гурті безжурний лине сміх.
"Кримська Свiтлиця" > #36 за 06.09.2002 > Тема "Крим - наш дім"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=44
|