Версiя для друку Обговорити в форумi

8 січня - день народження прекрасного поета-шістдесятника, лицаря української поезії Василя Симоненка. Цього року, а він народився 1935 року, йому б виповнилося вже... 72 роки. А він же таким молодим, у 28 років пішов за межу вічності, залишивши нам у творчий спадок свої чудові поезії, залишившись у спогадах тих, хто його знав, вічно молодим. Майже щороку, у ці січнево-різдвяні дні, "Кримська світлиця" публікує на своїх сторінках невмирущі поезії поета, теплі спогади про нього тих, хто його знав, хто з ним працював, хто мав незабутні хвилини чи години зустрічі з ним.
Останнім часом про Василя Симоненка побачили світ книги Станіслава Буряченка (однокурсника поета) "Крізь болотну тишу - до весняного грому", Лілії Шитової (колишнього відповідального секретаря газети "Молодь Черкащини") "Я воскрес, щоб із вами жити...", Миколи Сніжка "Оводи Василя Симоненка" та інші. Микола Сніжко, який два роки (з 1961 по 1963) працював у редакції газети "Молодь Черкащини" разом з Василем Симоненком, через багато років написав і опублікував окремою книгою свої спогади про ті свої незабутні щоденні зустрічі з поетом - тоді просто колегою-журналістом в приміщенні редакції, в їхньому спільному робочому кабінеті, про спільні журналістські відрядження в райони області, про палкі розмови про поезію і поетів, про літературу, мистецтво, про часті спільні відпочинки на лоні природи... Ось як відгукується про книгу спогадів М. Сніжка його колишній учитель, нині доцент Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, а раніше - педінституту, Фаня Непийвода: "Книга Миколи Сніжка "Оводи Василя Симоненка" написана так цікаво і містить так багато раніше невідомих фактів, що від читання, як кажуть, - не можна відірватися. (І це суща правда. Я засвідчую, бо сам читав подаровану мені автором цю книгу, і прочитав я її на одному диханні, а потім ще й ще не раз повертався і повертаюся до неї. - Д. К.) Головне - книга просякнута духом шістдесятих років, коли зароджувалась Свобода, а її провісниками були поети-шістдесятники, у перших рядах яких виступав Василь Симоненко".
Микола Семенович Сніжко й сам, до речі, 28 січня святкуватиме своє 70-річчя, з чим ми його сердечно вітаємо і бажаємо доброго здоров'я та творчої снаги, бо знаємо, що в його творчих планах ще є чимало невисловленого про його колегу, про нашого славного лицаря поезії Василя Симоненка. Побажаємо йому, аби все задумане - здійснилося!
А сьогодні ми хочемо запропонувати читачам "Кримської світлиці" один із спогадів Миколи Сніжка про Василя Симоненка "Портрети Василя Симоненка і його матері", який не увійшов до книги "Оводи Василя Симоненка". Цей спогад Микола Семенович люб'язно надіслав до нашої газети з правом на публікацію. Що ми з вдячністю й виконуємо.
Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури "Кримської світлиці".

"З МАТІР`Ю ПОБУТЬ НА САМОТІ..."

Є В ЧЕРКАСАХ на бульварі Т. Шевченка великий п'ятиповерховий будинок під номером 345. На ньому - меморіальна дошка з написом "У цьому будинку в 1959 - 1963 роках жив поет Василь Симоненко".
Саме ці роки були найбільш плідними і зрілими в його творчості. Квартира № 129 була на останньому поверсі. Невеличка, двокімнатна. Зате з видом на Дніпро, а з балкона можна полюбуватися панорамою Черкас.
В одній кімнатці жив Василь з дружиною Люсею, а в другій - мати Ганна Федорівна з онуком Олесем.
Перед будинком був великий сквер з розкішними деревами і клумбами. Коли Василь помер у 1963 році, друзі його пропонували поставити у цьому сквері пам'ятник Поетові. Ось він ніби йде звідси на роботу, замріяний і сповнений надій. Але ставити пам'ятник ніхто не поспішав (не ті були часи), а сквер поступово почали заселяти торговці; дерева вирубали, і тут через якийсь час утворився великий черкаський базар.
Не встигла Ганна Федорівна пережити трагедію - смерть сина, - як тут прийшла драма. Дружина Василя привела у сім'ю другого чоловіка, "щоб Олесик не ріс безбатченком".
Для матері, яка виростила і виховала Василя одноосібно, - це було справжнім потрясінням. Розумом вона це Люсине рішення ще якось приймала (треба ж молодій жінці якось влаштовувати своє життя), а серцем - ні.
А все тому, що в молодості пережила щось подібне. Її коханий чоловік Андрій покинув сім'ю, коли Василькові не було й року (то був "той козак, що все гуляє").
Здавалося б, що та зрада мала викреслити Андрія з пам'яті, він мав би вмерти для неї назавжди, мусила б проклясти його. Але Ганна Федорівна нічого такого не зробила. Бо була з тих, хто має "в серці те, що не вмирає". Тому весь час чекала, що Андрій все-таки повернеться. Їй, бідолашній, і в голову не приходило шукати Васильку "другого батька".
А потім нагрянула війна, голодні післявоєнні роки. Далеко не всі вижили тоді.
А мати з сином вистояли, і все чекали, що батько... Він повернувся з війни, але не в сім'ю.
Є у Василя Симоненка невеличка новелка "Кривда". "У Івася немає тата. Не питайте тільки чому", - так починається вона. Хлопчик "росте, як інші діти" і мріє, що колись батько повернеться, і він його любитиме: "Ну, нехай би смикнув за вухо, хай нагримав би раз чи два, - все одно він би тата слухав і ловив би його слова..."
Не прийшов батько... і вже було зрозуміло, що й не прийде.
Ганна Федорівна набагато пережила свого сина. Бог відміряв їй аж дев'яносто років. І весь цей час вона була віддана своєму першому коханню - Андрієві, хоч він того і не заслужував.
Ото така вона була Людина.
Її поведінка гідна пера драматургів і поетів - ніби і зрозуміла, і - водночас дивовижна, незбагненна.
Ось чому, коли Люся привела у сім'ю "нового тата", життя Ганни Федорівни стало суцільною мукою. І вона, буквально на колінах, просила нас, друзів Поета, "щось зробити", щоб їй дали помешкання, бо вона "не витримає і теж помре".
"Вибивати" матері окреме житло - то було ходіння по муках, але закінчилося воно все-таки успішно - Ганні Федорівні виділили окрему однокімнатну квартиру у цьому ж будинку на першому поверсі протилежного крила. Ось туди вона і перенесла свої нехитрі речі, і перетворила кімнату у своєрідну Світлицю Поета. Пізніше її відвідають сотні людей, у тому числі всі поети-шістдесятники, літературознавці, шанувальники творчості Симоненка.
* * *
Прийшов якось у гості до Ганни Федорівни і черкаський художник Іван Михайлович Гайдук, який був великим поклонником Поета. Він вирішив написати портрет Симоненка, а від матері хотів довідатися про якісь деталі.
Сам Іван Михайлович теж був із старшого покоління. Тому вони швидко знайшли спільну мову. Ганна Федорівна показала йому свої скарби - на стінах портрети Василя дитячих і зрілих років, картини про нього, плакати, афіші, естампи; у шафах - синові книги, його особисті речі, газетні і журнальні вирізки. Справжній тобі музей!
Художник переглянув все це добро, і почав розпитувати Матір про Сина. Яким він був? Як одягався? Зачіска? Який мав характер? Манери? Погляд? Хода? Хто ж краще все знає, як не Мати?
Тут треба сказати кілька слів про самого І. М. Гайдука - як він творив? А був він із старшого покоління митців, які не розучилися реалізму, і писали так, що їхні персонажі "дивилися, як живі".
І створив І. М. Гайдук - дай, Боже, кожному! Та ще й як! Але членом Національної спілки художників не був, та й не дуже того прагнув. Вважав себе вільним художником - що хотів, те й малював для себе, для душі.
У нього була своя хата, і біля неї він побудував справжню майстерню, де й віддавався улюбленій справі. Все робив сам - рамки, полотна, пензлі... Купував тільки олію і фарби, а деякі (небесних кольорів і зелені) теж самотужки готував за рецептами старих майстрів. А коли "діти пішли на свої хліба", то допомагали батькові, як могли, - син з Києва, а дочка з Москви. Бо знали, що тільки це покликання, може, і тримає його на білому світі. Він цим жив.
Через якийсь час хата Гайдука теж перетворилася на своєрідний музей, де хіба що на стелі не було картин. А скільки він їх подарував своїм рідним і друзям!
Особливо вдавалися Гайдукові пейзажі. Він їх розмальовував так, що, здавалося, "чути було, як листя шелестить" або "плачуть дерева після дощу". Потім задумав він серію портретів козацьких отаманів, полковників і гетьманів; далі пішли портрети видатних українських постатей і святих людей...
Коли Гайдук відчув силу свого таланту, то взявся розписувати церкви (спеціалісти знають, яка це непроста справа), в яких йому особливо вдавалися іконостаси. Його боги і святі люди дивилися на людей, як живі. За особливу майстерність у цій справі Українська православна церква офіційно визнала І. М. Гайдука своїм заслуженим художником.
Отож Майстром він був справжнім.
І ось настав час, коли закортіло йому здійснити давню свою мрію - написати портрет Василя Симоненка. Живим Поета він не бачив. Тому, щоб створити його образ, прочитав всі його твори, спогади про нього, переглянув світлини Ігоря Осадчого (книга "Три роки поруч"), подивився картини Івана Кулика, Віктора Клименка, Василя Євича та інших художників. Вони малювали Поета або на фоні грозового Дніпра з "вітром в обличчя", або з червоною калиною біля серця. І у них це виходило непогано. Гайдук же хотів створити щось своє, відкрити якусь іншу особливість чи рису Поета. Як це зробити, він ще не знав. Отож вирішив порадитися з Ганною Федорівною.
Прийшов до неї 1986 року, коли ото відкрили меморіальну дошку. На ній скульптор показав Симоненковий профіль на фоні його Вітрил Надії.
Подивився Гайдук на дошку - і задум автора йому сподобався, а виконання - ні. Щось в обличчі Поета було "не те", не поетичне...
Перед цим Гайдук ще раз побував на могилі Поета, подивився на пам'ятник (скульптор Станіслав Грабовський). У цьому творі уже "все було те" - натхненне обличчя Поета, ніби виростає з землі великою глибою, і біля серця він тримає книжку Поезії. Оце образ!
І втілення прекрасне!
Отож і "вітер в обличчя", "тиша і грім", "калина", "син землі" - все це вже "обіграно" іншими авторами. А як же йому створити образ Поета?
Почав Гайдук розпитувати Матір про деталі - колір очей Василя, яке волосся? Про особливі прикмети...
- Василь, - розповідала тоді Мати, - був зовсім не схожий на мене... Я, як бачите, ростом невеличка, синьоока, світловолоса, а він - батькова копія: високий, чорнявий, кароокий, обличчя чисте... Не даремно дівчата його любили. Помітна прикмета - на правій руці великий і вказівний пальці аж жовті від нікотину - курив, дурненький, дуже...
- А одягався він як?
- Як усі - просто. Правда, як їхав в університет, я йому сама сорочку пошила й вишила. Він у ній навіть сфотографувався. Ніколи не носив краваток. Ні, брешу. Один раз надів, коли одружувався, бо так велів весільний обряд. Капелюхів не любив. Зимою носив кашкета, а влітку ходив простоволосим. Костюми полюбляв коричнюваті, а сорочки або білі, або картаті. Взимку без светра не ходив (я сама в'язала). Штани... як штани. Знову брешу. Якось приїхав на канікули "в дудочках". Тоді стиляги таку моду завели. Я їх називала "дурдочками". Подивилася я на нього та й кажу, як ото Тарас Бульба: "А повернися, синку, який ти смішний! Що це ти на себе нап'яв?" А він мені: "Модняка..." "І де ж ти грошей взяв на ці дурдочки?"
Я знала, що він, як і інші хлопці, підробляв вантажником у магазинах, а тоді й купляв щось з одягу, столичне. На цей раз каже, не гнув спину, а заробив, позуючи якомусь київському художнику. А сталося це так. Той художник побував якось у Ленінграді і намалював Міст Побачень (здається, є там такий) через Неву. А коли повернувся у Київ, то йому заманулося "поставити" на той міст молодого Шевченка і якусь панночку - не може ж бути, щоб юний тоді Тарас та не був закоханим. Тоді той художник вирішив знайти схожого на Тараса хлопця і миловидну дівчину та й намалювати їх, як вони є. Шукав серед студентів. І чомусь саме Василь йому сподобався і ще якась студентка (не пам'ятаю як її звали). Я не скажу, що Василь був дуже схожий на молодого Шевченка, але вибір упав саме на нього. Привів художник цю парочку у свою майстерню, причесав Василя "під Шевченка", переодягнув у Шевченковий одяг, а дівчину - у панський; поставив збоку якийсь вітрячок, щоб їхній одяг "тріпотів на вітрі", і став малювати. Заробив Василь на тому позуванні якісь рублі, зате "в Шевченковій шкурі побував" і ото ті "дурдочки" купив.
Отож, каже Мати, Василь одягався по-різному.
...Слухає Іван Михайлович Ганну Федорівну, і тим часом малює її портрет. Лице її йому подобалося - селянське, лагідне і аж занадто просте; в сивому волоссі - півколом гребінець, на плечах - хустка з трояндами.
Дивлячись на неї, Гайдук теж намагався "вловити" якісь особливі риси, які б підкреслювали не тільки схожість, а й уявлялися, як узагальнюючий образ Матері Поета... і не знаходив їх.
Перший день відвідин мало що дав Гайдуку. Деталі ніби збиралися, а чогось основного, провідного, він "не нащупав". Правда, йому дуже сподобався епізод, де Симоненко позує в ролі юного Шевченка, а як його "обіграти", він ще не уявляв. Але в цьому "щось" було. Приходив Гайдук до Ганни Федорівни на ескізи ще не раз. Вони навіть подружилися.
Якось прийшов, а вона йому й каже, витираючи сльози:
- Сьогодні мене не малюйте...
- А що сталося?
- Та оце одне дурило мене сьогодні так розстроїло, що й досі заспокоїтися не можу - серце як не вистрибне...
Гайдук дивився тоді на матір Симоненка і бачив її зовсім іншою - скривдженою і загорьованою. Такі обличчя бувають у жінок, доля яких навчила тамувати, стримувати свої переживання; але ж бувають миттєвості, коли хочеться дати волю сльозам, як кажуть , - розрядитися... і тоді на душі легшає.
Хто ж довів Матір до сліз?
- Коли я оце буваю на базарі, - розповідала тоді вона, - то обов'язково біля Василевої дошки постою... Не подобається мені, як Славко (Станіслав Грабовський. - авт.) там Васю показав: обличчя якесь грубе (не дай Бог і ви його так намалюєте). У нього лице ніжніше, благородніше, і ніс не такий. Але я завжди прийду туди, постою і скажу мовчки: "Здрастуй, сину!"
І оце сьогодні прийшла. Дивлюся - біля дошки лежать квіти. Нічого дивного ніби, бо квіти завжди хтось приносив. Сьогодні це були проліски і мімози, бо весна ж! Стою, дивлюся. Коли це підходить до мене оте дурило та й каже: "Что вы на него смотрите? Это ж буржуазный националист: видите, какие ему цветы носят - желто-блакитные?" Почула це, і мене аж морозом пройняло, я аж обімліла. Боже ж мій Боже! Це ж треба таке про мого Васю... - і мати знову залилася сльозами. - Так що сьогодні мене не малюйте: не той вигляд...
Гайдук теж був вражений розказаним, і подумав про себе: саме ось цей вигляд Матері йому і треба "схопити" для її образу.
Обмірковуючи пізніше цей епізод, Гайдук хотів і якось "обіграти" на портреті Поета козацькі жовті і блакитні кольори. Ця задумка мала б явно символічний характер, грала б "в лоб", але він довго не міг від неї відмовитися.
Спочатку вирішив було намалювати так.
Ось Поет іде по дорозі, що в'ється серед широкого житнього степу: жовті кольори - то "син мужицький. Золоте коріння" (з І. Драча. - авт.). А над ним - блакитні кольори: "пахне сонцем наше грішне небо" (В. Симоненко. - авт.). Але ж портрет пишеться, як правило, крупним планом. Як йому створити такий фон? Може, просто "подарувати" Поету краватку з небесно-золотими кольорами? А краваток він, казала Мати, не носив, бо вони його робили схожим на якогось бюрократа... Тоді, може, "одягнути" Поета в сорочку, вишиту синім і жовтим муліне?
Всі ці варіанти здавалися Гайдуку привабливими, але він вагався - який вибрати? Та і всі вони були якимись прямолінійними... А будь-яка картина, вважав художник, повинна мати якусь таїну, яку захотілося б розгадати глядачу. А в портреті - то мала б бути таїна Душі.
...Наступного дня Гайдук знову прийшов до Ганни Федорівни. Малює і слухає її.
- Взагалі-то, - каже вона, - Василь був "чудний" хлопець.
- Як це? - вхопився за слово художник.
- Ну, наприклад. Якось поїхали вони з хлопцями на недільну гулянку в Червону Слободу. Розклалися на березі Дніпра, рибку вудять, юшку варять, жирують... Коли це біля їхнього вогнища, прямо з неба, впала дика гуска. Її, бідолаху, підстрелили мисливці на якомусь острові, і у неї вистачило сил долопотіти ото до хлопців. Звісно, вони її обпатрали і вкинули у юшку. Але не це цікаво. Головне, що з тої гулянки Василь привіз (що б ви думали?) - гусяче перо... "Нащо воно тобі?" - питаю. "Е, - відказує, - для пам'яті. Колись таким пером Шевченко "Кобзар" писав"...
Шевченкове перо і Симоненко.
Ось він - образ!
Гайдуком ця ідея повністю оволоділа. Він і раніше десь читав, що хтось з літературознавців писав, що Симоненко - це "Шевченко радянських часів..." Тому вченому хтось суперечив, але Гайдук твердо вважав, що такого "звання" він цілком заслужував. Але ж як показати це на портреті?
Фантазія творця розігралася.
Він написав десятки ескізів. І основне, що в них було, - у кожному "одягав" Симоненка в Шевченкові костюми. Це і мала бути та таїна, яка б змусила глядача задуматися: чому це Василь, а одягнутий як Шевченко?
Задумка ця йому дуже подобалася, але він хотів ще більш "утаємничити" портрет. Тому шукав варіанти.
Врешті, вирішив "зняти" з Василя Тарасів костюм і "одягнув" його в домашній халат, але Тарасових часів. "Посадив" Поета у крісло теж Тарасових часів. На столі папери і сучасне письмове приладдя - олівці і ручки в стакані. Поет ніби тільки-но закінчив писати і опустив руку, в якій тримає не сучасну ручку, а Шевченкове перо. Василь дивиться на нас співоберта, як полюбляв малювати себе молодий Тарас...
Цю оповідку про портрети Василя Симоненка і його Матері я почув від самого Гайдука, коли брав колись у нього інтерв'ю. Він не без гордості - бо було чим гордитися! - показував мені свою хату і майстерню. Серед портретів козацьких героїв і святих людей України бачу і портрет Симоненка і його Матері.
- Ну як, - питає мене Іван Михайлович, - схожі?
І ніби пояснює:
- Люблю я Симоненка. Для мене він - другий Шевченко. А знаєте, чому я "одягнув" його в халат Шевченковий? Щоб показати, що він вже тяжко хворий... І очі його вже бачать "останній путь"... Тому й поспішає написати те, що задумав. А в руці у нього - Шевченкове перо. Як ви думаєте - мені це вдалося?
Звичайно ж, я з ним погодився.
А він бере портрет Матері і ставить на світліше місце, щоб мені було краще видно, і питає:
- А скажіть, будь ласка, що я хотів сказати цим портретом?
Я знав Ганну Федорівну багато років. Звісно, це була вона. Схожість разюча. Але все-таки ніби і не така.
- Якась вона у вас ніби заплакана, - нарешті відповів я.
- О! - вигукнув Іван Михайлович. - Це саме те, що я і хотів показати.
Микола СНІЖКО,
лауреат премії "Берег надії" ім. Василя Симоненка.
м. Черкаси.
На фото: Василь Симоненко.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2007 > Тема "Українці мої..."