"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2007 > Тема "Українці мої..."
#1 за 01.01.2007
"З МАТ╤Р`Ю ПОБУТЬ НА САМОТ╤..."
8 с╕чня - день народження прекрасного поета-ш╕стдесятника, лицаря укра╖нсько╖ поез╕╖ Василя Симоненка. Цього року, а в╕н народився 1935 року, йому б виповнилося вже... 72 роки. А в╕н же таким молодим, у 28 рок╕в п╕шов за межу в╕чност╕, залишивши нам у творчий спадок сво╖ чудов╕ поез╕╖, залишившись у спогадах тих, хто його знав, в╕чно молодим. Майже щороку, у ц╕ с╕чнево-р╕здвян╕ дн╕, "Кримська св╕тлиця" публ╕ку╓ на сво╖х стор╕нках невмирущ╕ поез╕╖ поета, тепл╕ спогади про нього тих, хто його знав, хто з ним працював, хто мав незабутн╕ хвилини чи години зустр╕ч╕ з ним. Останн╕м часом про Василя Симоненка побачили св╕т книги Стан╕слава Буряченка (однокурсника поета) "Кр╕зь болотну тишу - до весняного грому", Л╕л╕╖ Шитово╖ (колишнього в╕дпов╕дального секретаря газети "Молодь Черкащини") "Я воскрес, щоб ╕з вами жити...", Миколи Сн╕жка "Оводи Василя Симоненка" та ╕нш╕. Микола Сн╕жко, який два роки (з 1961 по 1963) працював у редакц╕╖ газети "Молодь Черкащини" разом з Василем Симоненком, через багато рок╕в написав ╕ опубл╕кував окремою книгою сво╖ спогади про т╕ сво╖ незабутн╕ щоденн╕ зустр╕ч╕ з поетом - тод╕ просто колегою-журнал╕стом в прим╕щенн╕ редакц╕╖, в ╖хньому сп╕льному робочому каб╕нет╕, про сп╕льн╕ журнал╕стськ╕ в╕дрядження в райони област╕, про палк╕ розмови про поез╕ю ╕ поет╕в, про л╕тературу, мистецтво, про част╕ сп╕льн╕ в╕дпочинки на лон╕ природи... Ось як в╕дгуку╓ться про книгу спогад╕в М. Сн╕жка його колишн╕й учитель, нин╕ доцент Черкаського нац╕онального ун╕верситету ╕м. Б. Хмельницького, а ран╕ше - пед╕нституту, Фаня Непийвода: "Книга Миколи Сн╕жка "Оводи Василя Симоненка" написана так ц╕каво ╕ м╕стить так багато ран╕ше нев╕домих факт╕в, що в╕д читання, як кажуть, - не можна в╕д╕рватися. (╤ це суща правда. Я засв╕дчую, бо сам читав подаровану мен╕ автором цю книгу, ╕ прочитав я ╖╖ на одному диханн╕, а пот╕м ще й ще не раз повертався ╕ повертаюся до не╖. - Д. К.) Головне - книга просякнута духом ш╕стдесятих рок╕в, коли зароджувалась Свобода, а ╖╖ пров╕сниками були поети-ш╕стдесятники, у перших рядах яких виступав Василь Симоненко". Микола Семенович Сн╕жко й сам, до реч╕, 28 с╕чня святкуватиме сво╓ 70-р╕ччя, з чим ми його сердечно в╕та╓мо ╕ бажа╓мо доброго здоров'я та творчо╖ снаги, бо зна╓мо, що в його творчих планах ще ╓ чимало невисловленого про його колегу, про нашого славного лицаря поез╕╖ Василя Симоненка. Побажа╓мо йому, аби все задумане - зд╕йснилося! А сьогодн╕ ми хочемо запропонувати читачам "Кримсько╖ св╕тлиц╕" один ╕з спогад╕в Миколи Сн╕жка про Василя Симоненка "Портрети Василя Симоненка ╕ його матер╕", який не ув╕йшов до книги "Оводи Василя Симоненка". Цей спогад Микола Семенович люб'язно над╕слав до нашо╖ газети з правом на публ╕кац╕ю. Що ми з вдячн╕стю й викону╓мо. Данило КОНОНЕНКО, редактор в╕дд╕лу л╕тератури "Кримсько╖ св╕тлиц╕".
"З МАТ╤Р`Ю ПОБУТЬ НА САМОТ╤..."
╢ В ЧЕРКАСАХ на бульвар╕ Т. Шевченка великий п'ятиповерховий будинок п╕д номером 345. На ньому - мемор╕альна дошка з написом "У цьому будинку в 1959 - 1963 роках жив поет Василь Симоненко". Саме ц╕ роки були найб╕льш пл╕дними ╕ зр╕лими в його творчост╕. Квартира № 129 була на останньому поверс╕. Невеличка, двок╕мнатна. Зате з видом на Дн╕про, а з балкона можна полюбуватися панорамою Черкас. В одн╕й к╕мнатц╕ жив Василь з дружиною Люсею, а в друг╕й - мати Ганна Федор╕вна з онуком Олесем. Перед будинком був великий сквер з розк╕шними деревами ╕ клумбами. Коли Василь помер у 1963 роц╕, друз╕ його пропонували поставити у цьому сквер╕ пам'ятник Поетов╕. Ось в╕н н╕би йде зв╕дси на роботу, замр╕яний ╕ сповнений над╕й. Але ставити пам'ятник н╕хто не посп╕шав (не т╕ були часи), а сквер поступово почали заселяти торговц╕; дерева вирубали, ╕ тут через якийсь час утворився великий черкаський базар. Не встигла Ганна Федор╕вна пережити трагед╕ю - смерть сина, - як тут прийшла драма. Дружина Василя привела у с╕м'ю другого чолов╕ка, "щоб Олесик не р╕с безбатченком". Для матер╕, яка виростила ╕ виховала Василя одноос╕бно, - це було справжн╕м потряс╕нням. Розумом вона це Люсине р╕шення ще якось приймала (треба ж молод╕й ж╕нц╕ якось влаштовувати сво╓ життя), а серцем - н╕. А все тому, що в молодост╕ пережила щось под╕бне. ╥╖ коханий чолов╕к Андр╕й покинув с╕м'ю, коли Васильков╕ не було й року (то був "той козак, що все гуля╓"). Здавалося б, що та зрада мала викреслити Андр╕я з пам'ят╕, в╕н мав би вмерти для не╖ назавжди, мусила б проклясти його. Але Ганна Федор╕вна н╕чого такого не зробила. Бо була з тих, хто ма╓ "в серц╕ те, що не вмира╓". Тому весь час чекала, що Андр╕й все-таки повернеться. ╥й, б╕долашн╕й, ╕ в голову не приходило шукати Васильку "другого батька". А пот╕м нагрянула в╕йна, голодн╕ п╕сляво╓нн╕ роки. Далеко не вс╕ вижили тод╕. А мати з сином вистояли, ╕ все чекали, що батько... В╕н повернувся з в╕йни, але не в с╕м'ю. ╢ у Василя Симоненка невеличка новелка "Кривда". "У ╤вася нема╓ тата. Не питайте т╕льки чому", - так почина╓ться вона. Хлопчик "росте, як ╕нш╕ д╕ти" ╕ мр╕╓, що колись батько повернеться, ╕ в╕н його любитиме: "Ну, нехай би смикнув за вухо, хай нагримав би раз чи два, - все одно в╕н би тата слухав ╕ ловив би його слова..." Не прийшов батько... ╕ вже було зрозум╕ло, що й не прийде. Ганна Федор╕вна набагато пережила свого сина. Бог в╕дм╕ряв ╖й аж дев'яносто рок╕в. ╤ весь цей час вона була в╕ддана сво╓му першому коханню - Андр╕╓в╕, хоч в╕н того ╕ не заслужував. Ото така вона була Людина. ╥╖ повед╕нка г╕дна пера драматург╕в ╕ поет╕в - н╕би ╕ зрозум╕ла, ╕ - водночас дивовижна, незбагненна. Ось чому, коли Люся привела у с╕м'ю "нового тата", життя Ганни Федор╕вни стало суц╕льною мукою. ╤ вона, буквально на кол╕нах, просила нас, друз╕в Поета, "щось зробити", щоб ╖й дали помешкання, бо вона "не витрима╓ ╕ теж помре". "Вибивати" матер╕ окреме житло - то було ход╕ння по муках, але зак╕нчилося воно все-таки усп╕шно - Ганн╕ Федор╕вн╕ вид╕лили окрему однок╕мнатну квартиру у цьому ж будинку на першому поверс╕ протилежного крила. Ось туди вона ╕ перенесла сво╖ нехитр╕ реч╕, ╕ перетворила к╕мнату у сво╓р╕дну Св╕тлицю Поета. П╕зн╕ше ╖╖ в╕дв╕дають сотн╕ людей, у тому числ╕ вс╕ поети-ш╕стдесятники, л╕тературознавц╕, шанувальники творчост╕ Симоненка. * * * Прийшов якось у гост╕ до Ганни Федор╕вни ╕ черкаський художник ╤ван Михайлович Гайдук, який був великим поклонником Поета. В╕н вир╕шив написати портрет Симоненка, а в╕д матер╕ хот╕в дов╕датися про як╕сь детал╕. Сам ╤ван Михайлович теж був ╕з старшого покол╕ння. Тому вони швидко знайшли сп╕льну мову. Ганна Федор╕вна показала йому сво╖ скарби - на ст╕нах портрети Василя дитячих ╕ зр╕лих рок╕в, картини про нього, плакати, аф╕ш╕, естампи; у шафах - синов╕ книги, його особист╕ реч╕, газетн╕ ╕ журнальн╕ вир╕зки. Справжн╕й тоб╕ музей! Художник переглянув все це добро, ╕ почав розпитувати Мат╕р про Сина. Яким в╕н був? Як одягався? Зач╕ска? Який мав характер? Манери? Погляд? Хода? Хто ж краще все зна╓, як не Мати? Тут треба сказати к╕лька сл╕в про самого ╤. М. Гайдука - як в╕н творив? А був в╕н ╕з старшого покол╕ння митц╕в, як╕ не розучилися реал╕зму, ╕ писали так, що ╖хн╕ персонаж╕ "дивилися, як жив╕". ╤ створив ╤. М. Гайдук - дай, Боже, кожному! Та ще й як! Але членом Нац╕онально╖ сп╕лки художник╕в не був, та й не дуже того прагнув. Вважав себе в╕льним художником - що хот╕в, те й малював для себе, для душ╕. У нього була своя хата, ╕ б╕ля не╖ в╕н побудував справжню майстерню, де й в╕ддавався улюблен╕й справ╕. Все робив сам - рамки, полотна, пензл╕... Купував т╕льки ол╕ю ╕ фарби, а деяк╕ (небесних кольор╕в ╕ зелен╕) теж самотужки готував за рецептами старих майстр╕в. А коли "д╕ти п╕шли на сво╖ хл╕ба", то допомагали батьков╕, як могли, - син з Ки╓ва, а дочка з Москви. Бо знали, що т╕льки це покликання, може, ╕ трима╓ його на б╕лому св╕т╕. В╕н цим жив. Через якийсь час хата Гайдука теж перетворилася на сво╓р╕дний музей, де х╕ба що на стел╕ не було картин. А ск╕льки в╕н ╖х подарував сво╖м р╕дним ╕ друзям! Особливо вдавалися Гайдуков╕ пейзаж╕. В╕н ╖х розмальовував так, що, здавалося, "чути було, як листя шелестить" або "плачуть дерева п╕сля дощу". Пот╕м задумав в╕н сер╕ю портрет╕в козацьких отаман╕в, полковник╕в ╕ гетьман╕в; дал╕ п╕шли портрети видатних укра╖нських постатей ╕ святих людей... Коли Гайдук в╕дчув силу свого таланту, то взявся розписувати церкви (спец╕ал╕сти знають, яка це непроста справа), в яких йому особливо вдавалися ╕коностаси. Його боги ╕ свят╕ люди дивилися на людей, як жив╕. За особливу майстерн╕сть у ц╕й справ╕ Укра╖нська православна церква оф╕ц╕йно визнала ╤. М. Гайдука сво╖м заслуженим художником. Отож Майстром в╕н був справжн╕м. ╤ ось настав час, коли закорт╕ло йому зд╕йснити давню свою мр╕ю - написати портрет Василя Симоненка. Живим Поета в╕н не бачив. Тому, щоб створити його образ, прочитав вс╕ його твори, спогади про нього, переглянув св╕тлини ╤горя Осадчого (книга "Три роки поруч"), подивився картини ╤вана Кулика, В╕ктора Клименка, Василя ╢вича та ╕нших художник╕в. Вони малювали Поета або на фон╕ грозового Дн╕пра з "в╕тром в обличчя", або з червоною калиною б╕ля серця. ╤ у них це виходило непогано. Гайдук же хот╕в створити щось сво╓, в╕дкрити якусь ╕ншу особлив╕сть чи рису Поета. Як це зробити, в╕н ще не знав. Отож вир╕шив порадитися з Ганною Федор╕вною. Прийшов до не╖ 1986 року, коли ото в╕дкрили мемор╕альну дошку. На н╕й скульптор показав Симоненковий проф╕ль на фон╕ його В╕трил Над╕╖. Подивився Гайдук на дошку - ╕ задум автора йому сподобався, а виконання - н╕. Щось в обличч╕ Поета було "не те", не поетичне... Перед цим Гайдук ще раз побував на могил╕ Поета, подивився на пам'ятник (скульптор Стан╕слав Грабовський). У цьому твор╕ уже "все було те" - натхненне обличчя Поета, н╕би вироста╓ з земл╕ великою глибою, ╕ б╕ля серця в╕н трима╓ книжку Поез╕╖. Оце образ! ╤ вт╕лення прекрасне! Отож ╕ "в╕тер в обличчя", "тиша ╕ гр╕м", "калина", "син земл╕" - все це вже "об╕грано" ╕ншими авторами. А як же йому створити образ Поета? Почав Гайдук розпитувати Мат╕р про детал╕ - кол╕р очей Василя, яке волосся? Про особлив╕ прикмети... - Василь, - розпов╕дала тод╕ Мати, - був зовс╕м не схожий на мене... Я, як бачите, ростом невеличка, синьоока, св╕тловолоса, а в╕н - батькова коп╕я: високий, чорнявий, кароокий, обличчя чисте... Не даремно д╕вчата його любили. Пом╕тна прикмета - на прав╕й руц╕ великий ╕ вказ╕вний пальц╕ аж жовт╕ в╕д н╕котину - курив, дурненький, дуже... - А одягався в╕н як? - Як ус╕ - просто. Правда, як ╖хав в ун╕верситет, я йому сама сорочку пошила й вишила. В╕н у н╕й нав╕ть сфотографувався. Н╕коли не носив краваток. Н╕, брешу. Один раз над╕в, коли одружувався, бо так вел╕в вес╕льний обряд. Капелюх╕в не любив. Зимою носив кашкета, а вл╕тку ходив простоволосим. Костюми полюбляв коричнюват╕, а сорочки або б╕л╕, або картат╕. Взимку без светра не ходив (я сама в'язала). Штани... як штани. Знову брешу. Якось при╖хав на кан╕кули "в дудочках". Тод╕ стиляги таку моду завели. Я ╖х називала "дурдочками". Подивилася я на нього та й кажу, як ото Тарас Бульба: "А повернися, синку, який ти см╕шний! Що це ти на себе нап'яв?" А в╕н мен╕: "Модняка..." "╤ де ж ти грошей взяв на ц╕ дурдочки?" Я знала, що в╕н, як ╕ ╕нш╕ хлопц╕, п╕дробляв вантажником у магазинах, а тод╕ й купляв щось з одягу, столичне. На цей раз каже, не гнув спину, а заробив, позуючи якомусь ки╖вському художнику. А сталося це так. Той художник побував якось у Лен╕нград╕ ╕ намалював М╕ст Побачень (зда╓ться, ╓ там такий) через Неву. А коли повернувся у Ки╖в, то йому заманулося "поставити" на той м╕ст молодого Шевченка ╕ якусь панночку - не може ж бути, щоб юний тод╕ Тарас та не був закоханим. Тод╕ той художник вир╕шив знайти схожого на Тараса хлопця ╕ миловидну д╕вчину та й намалювати ╖х, як вони ╓. Шукав серед студент╕в. ╤ чомусь саме Василь йому сподобався ╕ ще якась студентка (не пам'ятаю як ╖╖ звали). Я не скажу, що Василь був дуже схожий на молодого Шевченка, але виб╕р упав саме на нього. Прив╕в художник цю парочку у свою майстерню, причесав Василя "п╕д Шевченка", переодягнув у Шевченковий одяг, а д╕вчину - у панський; поставив збоку якийсь в╕трячок, щоб ╖хн╕й одяг "тр╕пот╕в на в╕тр╕", ╕ став малювати. Заробив Василь на тому позуванн╕ як╕сь рубл╕, зате "в Шевченков╕й шкур╕ побував" ╕ ото т╕ "дурдочки" купив. Отож, каже Мати, Василь одягався по-р╕зному. ...Слуха╓ ╤ван Михайлович Ганну Федор╕вну, ╕ тим часом малю╓ ╖╖ портрет. Лице ╖╖ йому подобалося - селянське, лаг╕дне ╕ аж занадто просте; в сивому волосс╕ - п╕вколом греб╕нець, на плечах - хустка з трояндами. Дивлячись на не╖, Гайдук теж намагався "вловити" як╕сь особлив╕ риси, як╕ б п╕дкреслювали не т╕льки схож╕сть, а й уявлялися, як узагальнюючий образ Матер╕ Поета... ╕ не знаходив ╖х. Перший день в╕дв╕дин мало що дав Гайдуку. Детал╕ н╕би збиралися, а чогось основного, пров╕дного, в╕н "не нащупав". Правда, йому дуже сподобався еп╕зод, де Симоненко позу╓ в рол╕ юного Шевченка, а як його "об╕грати", в╕н ще не уявляв. Але в цьому "щось" було. Приходив Гайдук до Ганни Федор╕вни на еск╕зи ще не раз. Вони нав╕ть подружилися. Якось прийшов, а вона йому й каже, витираючи сльози: - Сьогодн╕ мене не малюйте... - А що сталося? - Та оце одне дурило мене сьогодн╕ так розстро╖ло, що й дос╕ заспоко╖тися не можу - серце як не вистрибне... Гайдук дивився тод╕ на мат╕р Симоненка ╕ бачив ╖╖ зовс╕м ╕ншою - скривдженою ╕ загорьованою. Так╕ обличчя бувають у ж╕нок, доля яких навчила тамувати, стримувати сво╖ переживання; але ж бувають митт╓вост╕, коли хочеться дати волю сльозам, як кажуть , - розрядитися... ╕ тод╕ на душ╕ легша╓. Хто ж дов╕в Мат╕р до сл╕з? - Коли я оце буваю на базар╕, - розпов╕дала тод╕ вона, - то обов'язково б╕ля Василево╖ дошки постою... Не подоба╓ться мен╕, як Славко (Стан╕слав Грабовський. - авт.) там Васю показав: обличчя якесь грубе (не дай Бог ╕ ви його так намалю╓те). У нього лице н╕жн╕ше, благородн╕ше, ╕ н╕с не такий. Але я завжди прийду туди, постою ╕ скажу мовчки: "Здрастуй, сину!" ╤ оце сьогодн╕ прийшла. Дивлюся - б╕ля дошки лежать кв╕ти. Н╕чого дивного н╕би, бо кв╕ти завжди хтось приносив. Сьогодн╕ це були прол╕ски ╕ м╕мози, бо весна ж! Стою, дивлюся. Коли це п╕дходить до мене оте дурило та й каже: "Что вы на него смотрите? Это ж буржуазный националист: видите, какие ему цветы носят - желто-блакитные?" Почула це, ╕ мене аж морозом пройняло, я аж об╕мл╕ла. Боже ж м╕й Боже! Це ж треба таке про мого Васю... - ╕ мати знову залилася сльозами. - Так що сьогодн╕ мене не малюйте: не той вигляд... Гайдук теж був вражений розказаним, ╕ подумав про себе: саме ось цей вигляд Матер╕ йому ╕ треба "схопити" для ╖╖ образу. Обм╕рковуючи п╕зн╕ше цей еп╕зод, Гайдук хот╕в ╕ якось "об╕грати" на портрет╕ Поета козацьк╕ жовт╕ ╕ блакитн╕ кольори. Ця задумка мала б явно символ╕чний характер, грала б "в лоб", але в╕н довго не м╕г в╕д не╖ в╕дмовитися. Спочатку вир╕шив було намалювати так. Ось Поет ╕де по дороз╕, що в'╓ться серед широкого житнього степу: жовт╕ кольори - то "син мужицький. Золоте кор╕ння" (з ╤. Драча. - авт.). А над ним - блакитн╕ кольори: "пахне сонцем наше гр╕шне небо" (В. Симоненко. - авт.). Але ж портрет пишеться, як правило, крупним планом. Як йому створити такий фон? Може, просто "подарувати" Поету краватку з небесно-золотими кольорами? А краваток в╕н, казала Мати, не носив, бо вони його робили схожим на якогось бюрократа... Тод╕, може, "одягнути" Поета в сорочку, вишиту син╕м ╕ жовтим мул╕не? Вс╕ ц╕ вар╕анти здавалися Гайдуку привабливими, але в╕н вагався - який вибрати? Та ╕ вс╕ вони були якимись прямол╕н╕йними... А будь-яка картина, вважав художник, повинна мати якусь та╖ну, яку захот╕лося б розгадати глядачу. А в портрет╕ - то мала б бути та╖на Душ╕. ...Наступного дня Гайдук знову прийшов до Ганни Федор╕вни. Малю╓ ╕ слуха╓ ╖╖. - Взагал╕-то, - каже вона, - Василь був "чудний" хлопець. - Як це? - вхопився за слово художник. - Ну, наприклад. Якось по╖хали вони з хлопцями на нед╕льну гулянку в Червону Слободу. Розклалися на берез╕ Дн╕пра, рибку вудять, юшку варять, жирують... Коли це б╕ля ╖хнього вогнища, прямо з неба, впала дика гуска. ╥╖, б╕долаху, п╕дстрелили мисливц╕ на якомусь остров╕, ╕ у не╖ вистачило сил долопот╕ти ото до хлопц╕в. Зв╕сно, вони ╖╖ обпатрали ╕ вкинули у юшку. Але не це ц╕каво. Головне, що з то╖ гулянки Василь прив╕з (що б ви думали?) - гусяче перо... "Нащо воно тоб╕?" - питаю. "Е, - в╕дказу╓, - для пам'ят╕. Колись таким пером Шевченко "Кобзар" писав"... Шевченкове перо ╕ Симоненко. Ось в╕н - образ! Гайдуком ця ╕дея повн╕стю оволод╕ла. В╕н ╕ ран╕ше десь читав, що хтось з л╕тературознавц╕в писав, що Симоненко - це "Шевченко радянських час╕в..." Тому вченому хтось суперечив, але Гайдук твердо вважав, що такого "звання" в╕н ц╕лком заслужував. Але ж як показати це на портрет╕? Фантаз╕я творця роз╕гралася. В╕н написав десятки еск╕з╕в. ╤ основне, що в них було, - у кожному "одягав" Симоненка в Шевченков╕ костюми. Це ╕ мала бути та та╖на, яка б змусила глядача задуматися: чому це Василь, а одягнутий як Шевченко? Задумка ця йому дуже подобалася, але в╕н хот╕в ще б╕льш "ута╓мничити" портрет. Тому шукав вар╕анти. Врешт╕, вир╕шив "зняти" з Василя Тарас╕в костюм ╕ "одягнув" його в домашн╕й халат, але Тарасових час╕в. "Посадив" Поета у кр╕сло теж Тарасових час╕в. На стол╕ папери ╕ сучасне письмове приладдя - ол╕вц╕ ╕ ручки в стакан╕. Поет н╕би т╕льки-но зак╕нчив писати ╕ опустив руку, в як╕й трима╓ не сучасну ручку, а Шевченкове перо. Василь дивиться на нас сп╕воберта, як полюбляв малювати себе молодий Тарас... Цю опов╕дку про портрети Василя Симоненка ╕ його Матер╕ я почув в╕д самого Гайдука, коли брав колись у нього ╕нтерв'ю. В╕н не без гордост╕ - бо було чим гордитися! - показував мен╕ свою хату ╕ майстерню. Серед портрет╕в козацьких геро╖в ╕ святих людей Укра╖ни бачу ╕ портрет Симоненка ╕ його Матер╕. - Ну як, - пита╓ мене ╤ван Михайлович, - схож╕? ╤ н╕би поясню╓: - Люблю я Симоненка. Для мене в╕н - другий Шевченко. А зна╓те, чому я "одягнув" його в халат Шевченковий? Щоб показати, що в╕н вже тяжко хворий... ╤ оч╕ його вже бачать "останн╕й путь"... Тому й посп╕ша╓ написати те, що задумав. А в руц╕ у нього - Шевченкове перо. Як ви дума╓те - мен╕ це вдалося? Звичайно ж, я з ним погодився. А в╕н бере портрет Матер╕ ╕ ставить на св╕тл╕ше м╕сце, щоб мен╕ було краще видно, ╕ пита╓: - А скаж╕ть, будь ласка, що я хот╕в сказати цим портретом? Я знав Ганну Федор╕вну багато рок╕в. Зв╕сно, це була вона. Схож╕сть разюча. Але все-таки н╕би ╕ не така. - Якась вона у вас н╕би заплакана, - нарешт╕ в╕дпов╕в я. - О! - вигукнув ╤ван Михайлович. - Це саме те, що я ╕ хот╕в показати. Микола СН╤ЖКО, лауреат прем╕╖ "Берег над╕╖" ╕м. Василя Симоненка. м. Черкаси. На фото: Василь Симоненко.
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2007 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4349
|