Версiя для друку Обговорити в форумi

ШАНОВНІ світличани! Висилаю вам мої розповідь і вірш про нещасну жінку Варвару, яка у далекому 1933 р. збожеволіла від голоду і зарізала двох чужих дітей і свого синочка.

Це сталося у 1933 році в селі Захарівка Новоукраїнського району Кіровоградської області. Тоді люди вмирали цілими селами, не було кому їх ховати. У місті Новоукраїнка мерців складали штабелями на вокзалі, а вже весною ховали. У порожні хати завозили людей з Росії.
В деяких селах було людоїдство. У селі Захарівка жінка Варвара збожеволіла від голоду і вбила дітей. Перед тим агітатори вигребли з хати все, що можна було їсти. Двоє дітей (8-літня дочка і дворічний син) просили хлібця, у них були опухлі животики і ніжки, як і в неї. З останніх сил Варя зібрала всяку одежину, понесла на базар і виміняла на хліб. Ледве донесла хлібину додому, поклала на стіл і промовила: "Дітоньки, ще трошки поживемо. Я ось хлібця принесла". Але... в хлібині був запечений мішок, їсти не було чого. Варвара довго дивилась на мішок, а тоді почала кричати, реготати а потім згубила трьох діток (свого синочка і двох чужих дітей). Живою залишилась 8-літня дочка Олександра (вона і розповіла це людям). Мати сміялася, кричала. Почала гострити ножі. Дочка зрозуміла, що на неї чекає, і попросилася надвір. Мати сказала: "Йди, але швиденько повертайся, бо в нас є дуже важлива робота". Дівчинка в одній сорочці вибігла надвір і побігла на другий кінець села до тітки. Падав сніг, а дитина, плачучи, бігла і бігла. Нарешті добігла до тітчиної хати і постукала у вікно. Тітка вже спала: надворі ж була ніч. Тітка одягла і взула дитинку в що могла і відвела її в сільраду. Варвару забрали і повели з села, промовляючи: "Идиотка! Разве так можно?"
Ця тема мучила мене весь час і, нарешті, вилилася у вірш, який я вам і надсилаю. Мене хвилює те, що люди забувають про минуле. Гадаю, що мій вірш нагадає їм про той жах, який пережила Україна під час голодомору в 1933 році.
З повагою до вас,
Ольга ГРИЦИНА.
с. Тишковичі Мостиського району Львівської області.

1933 РІК. УКРАЇНА

Село Захарівка...
Захарівка село...
Вже стільки років
 з того часу відгуло,
Як україночка Варвара,
Не витримавши голоду-чуми,
Підняла ніж
аж над трьома дітьми.
І вкоротила їм життя... і з'їла...
Що було потім, й не зрозуміла,
Бо збожеволіла, зомліла...
Коли вели її з села,
Вона сміялась, реготала,
І падала, і уставала,
Кляла мучителів-катів,
Що довели її до того,
Що діточок вона згубила,
Що свою душу погубила,
Що на своїй землі масній
Із голоду вмирали люди,
Що падали вони усюди.
Гей, кате! Нелюде! Потворо!
Будь проклятий ти, зайдо!
Як смів таке вчинить,
Ось стільки люду загубить?!
Йди геть, падлюко, не мордуй
Ти наш народ трудящий!
Йди геть, катюго! Чуєш? Геть!
Бо ти зовсім пропащий!..
Упала Варвара, косами вкрилась:
У саме серце куля влучила...
Як заболіло! Як защеміло!
І потемніло... І потемніло!
Де ти, Варваро? Де, українко?
Де ти заснула навіки, жінко?
У чужу землю тебе зіпхнули,
Як якусь падаль... і не зітхнули,
Бо кат ні серця, ні душі не має,
За тим, кого вбито, і не зітхає.
Ніхто до тебе не прийде,
Ніхто й не згадає,
Бо й горбика землі, де ти лежиш, немає.
Хай Бог простить тобі твій гріх,
А їх скарає... усіх скарає!
Варваро! Жінко! Мученице наша!
Як жаль тебе! Як біль проймає душу!
Про тебе і твоє життя
Я написати мушу.
Щоб люди пам'ятали
 і не забували,
І щоб знову в таке лихо
Вони не попали.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 24.11.2006 > Тема ""Білі плями" історії"