Версiя для друку Обговорити в форумi

Агатангел КРИМСЬКИЙ:
"Є люди, одне існування яких робить життя радісним і щасливим. До таких людей я не можу не віднести Івана Яковича Франка. Коли зараз намагаєшся намалювати собі духовний обрис геніального письменника, то перед тобою в усій красі встає людина рідкісного благородства, що справді по-лицарськи ставилась до людей.
Свої твори він писав кров'ю серця. Все, що написав Іван Франко за все своє життя, було створено для трудового народу.
Не можу тут не згадати про те, з якою любов'ю ставився Іван Франко до дітей. Це була любов, зіткана з самих ніжних людських почуттів. Де б він не зустрічав дітей, він знаходив час з ними поговорити, послухати їхні розповіді".

"У ДОЛИНІ СЕЛО ЛЕЖИТЬ..."
СПОМИНИ

Маленький хутір
серед лук і нив
на горбику
над річкою шумною, -
от там я в простій
хлопській хаті жив,
і самота, і сум жили зо мною.
Із трьох боків поля ті обмежив
могутній ліс зеленою стіною,
і шумом серцю
він на сон дзвонив,
і сум по травах
розносив луною.
Він тяг мене
в свою таємну тінь,
і свіжий подих
віщував розраду,
і листя знай мені шептало: "Скинь
із серця всі згадки
про зваду й зраду!
Природі-мамі
до грудей прилинь
і тут знайдеш нову,
святу принаду".
***
У долині село лежить,
понад селом туман дрижить,
а на горбі край села
стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле,
а в коваля серце тепле,
а він клепле та й співа,
всіх до кузні іззива.

"Ходіть, люди, з хат, із поля!
Тут кується краща доля.
Ходіть, люди, порану,
вибивайтесь з туману!"

Та тумани хитаються,
понад селом згущаються,
розляглися по полях,
щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити їм стежини
ті, що вгору йдуть з долини,
в тую кузню, де кують
ясну зброю замість пут.

З ЦИКЛУ "ВЕСНЯНКИ"
***
Гримить! Благодатна
пора наступає,
Природу розкішная
дрож пронимає,
Жде спрагла земля
плодотворної зливи,
І вітер над нею
гуляє бурхливий,
Із заходу темная
хмара летить -
Гримить!
Гримить! Тайна дрож
пронимає народи, -
Мабуть, благодатная
хвиля надходить...
Мільйони чекають
щасливої зміни,
Ті хмари - плідної
будущини тіни,
Що людськість,
мов красна весна, обновить...
Гримить!
***
Земле, моя
всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй
живе глибині,
Краплю, щоб в бою
сильніше стояти,
Дай і мені!
Дай теплоти,
що розширює груди,
Чистить чуття
і відновлює кров,
Що до людей
безграничную будить
Чисту любов!
Дай і огню,
щоб ним слово налити,
Душі стрясать
громовую дай власть,
Правді служити,
неправду палити
Вічну дай страсть!
Силу рукам дай,
щоб пута ламати,
Ясність думкам -
в серце кривди влучать,
Дай працювать, працювать,
працювати,
В праці сконать!
***
Ой ти, дівчино,
з горіха зерня,
Чом твоє серденько -
колюче терня?
Чом твої устонька -
тиха молитва,
А твоє слово остре,
як бритва?
Чом твої очі
сяють тим чаром,
Що то запалює
серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться,
й сонця не хоче!
І чом твій усміх -
для мене скрута,
Серце бентежить,
як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
***
Червона калино,
чого в лузі гнешся?
Чого в лузі гнешся?
Чи світла не любиш,
до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?
Чи жаль тобі цвіту
на радощі світу?
На радощі світу?
Чи бурі боїшся,
чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?
Не жаль мені цвіту,
не страшно і грому,
Не страшно і грому.
І світло люблю я,
купаюся в ньому,
Купаюся в ньому.
Та вгору не пнуся,
бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червоні ягідки
додолу схиляю,
Додолу схиляю.
Я вгору не пнуся,
я дубам не пара,
Я дубам не пара;
Та ти мене, дубе, отінив,
як хмара,
Отінив, як хмара.
***
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні -
Пісні.
В житті мене ти
й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці - минаєш,
Вклонюся - навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш,
 добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О, ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити -
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха, -
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людські вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає щастя молодого,
Бажаного, страшного
того гріха!
***
Гріє сонечко!
Усміхається небо яснеє,
Дзвонить пісеньку
Жайвороночок,
Затонувши десь
В бездні-глубіні
Кришталевого океану...
Встань, встань, орачу!
Вже прогули вітри,
Проскрипів мороз,
Вже пройшла зима!
Любо дихає воздух леготом:
Мов у дівчини,
Що з сну будиться,
В груді радісно
Б'єсь здоровая
Молодая кров,
Так і грудь землі
Диха - двигаєсь
Силов дивною,
Оживущою.

Встань, орачу, встань!
Сій в щасливий час
Золоте зерно!
З трепетом любві
Мати щирая обійме його,
Кров'ю теплою,
Накормить його,
Обережливо виростить його.
Гей, брати! В кого
Серце чистеє,
Руки сильнії,
Думка чесная, -
Прокидайтеся!
Встаньте, слухайте
Всемогущого
Поклику весни!
Сійте в головах думи вольнії,
В серцях жадобу братолюбія,
В грудях сміливість
До великого бою за добро,
Щастя й волю всіх!
Сійте! На пухку,
На живу ріллю
Впадуть сімена
Думки вашої!
Іван ФРАНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 25.08.2006 > Тема "Ми єсть народ?"