Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у № 28 - 33).

 Запорозького отамана Калнишевського й старшину, не зважаючи на їхній проросійський курс і минулі заслуги, також заарештували та відправили на заслання. Зокрема, останнього запорозького отамана Калнишевського відправили на острів у Білому морі, до Соловецького монастиря, де завжди утримувалися найнебезпечніші політичні вороги російських царів. Понад чверть століття він провів у жахливих умовах - один, замурований у кам’яній ямі, куди подавали їжу через вузький отвір у стіні. Від постійної темряви він втратив зір. У 1801 р. з приходом до влади Олександра І, у віці 111 років в’язня Калнишевського було звільнено. Він помер через два роки після цього все в тому ж Соловецькому монастирі.
 Щоб у читача не склалося враження, ніби це стосується лише ренегатів, що діяли на користь Росії, зазначимо, що такою є доля всіх ренегатів у світі. Наприклад, полонізовані українці переважали в колах найбагатшої магнатерії Речі Посполитої: Вишневецькі, Острозькі, Збаразькі... Видатний український історик Володимир Антонович наприкінці XIX ст. досліджував стародавні акти і знайшов 700 прізвищ українських шляхетських родів, які перейшли до католицтва і полонізувалися. Однак попри руське етнічне походження вони були справжніми поляками та лютими ворогами українського козацтва. При згадці про битву під Пилявцями часів Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького самі імена командирів польського війська наводять на сумні роздуми. Зокрема, князь Костянтин Острозький був найвидатнішою особою в нашій історії XVI століття. Захисник України від татарських нападів, будівельник і меценат. Саме у нього знайшов притулок російський першодрукар Іван Федоров. Саме на виданому ним Євангелії, що тепер на честь князя Костянтина називається Острозьким, складають присягу народу України сучасні президенти України. Але нащадок князя очолює польське військо під Пилявцями, яке йшло в Україну «батогами розігнати бунт холопів».
 Найвідомішими з магнатів стали Вишневецькі, котрі поряд з князівськими гілками Збаразьких, Воронецьких та Порицьких походили від волинського князя Федора (Федька) Несвицького, нащадка турово-пінських Рюриковичів. Різні представники цього роду завжди обіймали значні посади. Зокрема, Михайло Вишневецький у XVI ст. був черкаським і канівським старостою, захищав південні рубежі України від татарських нападів. А Дмитро (Байда) Вишневецький став першим відомим в історії козацьким отаманом, засновником першої Запорозької Січі. Але у XVII ст. рід спольщився, і ми отримали зовсім іншого Вишневецького - князя Ієремію (Ярему) Михайла Вишневецького-Корибута. Він отримав з 1646 року польську посаду воєводи руського і став найлютішим катом України, якими не були навіть самі поляки. Ярема заприсягся в костьолі, що не випустить з рук зброї, доки не знищить бунтівників Богдана Хмельницького і не викорінить схизми (православ’я) в Україні. Під час своїх каральних експедицій по селах він наказував страчувати православних так, «щоб було чути, як вмирають». Сучасники називали його «слов’янським Нероном».
   Доборолась Україна
   До самого краю.
   Гірше ляха свої діти
   Її розпинають.
 Тарас Шевченко.
 Амбіції, владолюбство і станова обмеженість перетворили цих людей на ворогів своєї Батьківщини. Зрадниками залишилися вони в пам’яті свого народу. А що ж дала їм Польща, заради котрої вони так старалися? Зневагу як до меншовартих, які силяться стати рівними, однак недостойні. Наприклад, Ярема Вишневецький за своїм шляхетським походженням та рівнем багатства і впливу навіть претендував на корону Речі Посполитої, але сейм відкинув його кандидатуру саме через його українське походження. Як-то кажуть, послуги послугами, але для керівництва фізіономією не вийшов! Навіть порівняно бідні польські пани ставилися пихато, вважаючи себе кращими за нащадка схизматиків.
І при цьому польське шляхетство не звертало ані найменшої уваги на те, що полонізовані українці Острозький і Вишневецький намагалися бути більшими поляками, ніж самі поляки.
 Однак хоча ренегати часто й не отримували своїх тридцяти срібняків, проте свою справу вони робили віддано. І шкода від них для України була чи не більшою, ніж прямі дії іноземних загарбників. Візьміть будь-яку українську поразку чи трагедію, і ви знайдете в ній слід ренегатів. Навесні 1847 року було розкрите і розгромлене Кирило-Мефодіївське товариство після доносу свого ж студента
О. Петрова. А інший наш земляк, помічник попечителя Київського навчального округу, голова Археографічної комісії М. Юзефович у своєму доносі вказував на «замаскований соціалізм» українофільства і «приховане зазіхання на державну єдність Росії»:
 «М. В. Юзефович и по семейным традициям, и по служебному воспоминанию в духе императора Николая Павловича бережно охранял русское государство от возможных опасностей. В деле Кирилло-Мефодиевского братства он, по преданию, пожертвовал своими симпатиями к Н. И. Костомарову, чтобы исполнить свой долг. <...> М. В. Юзефович пристально следил за общественной жизнью Киева и с ужасом замечал то противогосударственное направление, которое начало проявлять украинское движение в лице М. П. Драгоманова и его последователей».
 Схильність ренегатів робити доноси на близьких культивувала влада ще з часів Московського царства. І цього разу імперія також помітила ренегата. За особистою протекцією шефа жандармів генерала Потапова імператор Олександр II ввів Юзефовича (попри його порівняно невисоку посаду) до складу державної спеціальної наради з питань протидії українофільству. Крім Юзефовича й самого Потапова, до наради входили також міністри внутрішніх справ Тимашев, освіти Толстой, а також обер-прокурор Святішого Синоду, котрий перетворив російську православну церкву на забороло най-чорнішої реакції, Победоносцев.
 Пасквіль Юзефовича, посилений матеріалами Головного управління у справах друку, становив підвалини цензурного акта 1876 р. про заборону української мови, названого істориками Емським указом. В історії він ще відомий під назвою «закону Юзефовича» - за ім’ям ренегата, на якого спиралася російська царська влада.
 Однак ані Ярема Вишневецький, ані О. Петров, ані М. Юзефович, ані зрадники з козацької старшини, врешті-решт, не отримали нагород. Навіть в польській та російській історії їм не віддано ніяких почестей. Натомість в українській пам’яті вони назавжди залишилися з тавром зрадників. Напевно, що доля середньовічних ренегатів не пішла на користь новим запроданцям. І вони повторили її вже у XX ст. Згадаємо долі українців з числа творців більшовицької УРСР. Практично всі вони закінчили передчасною смертю: М. Скрипник, А. Хвиля, П. Любченко, Ю. Коцюбинський, Г. Петровський,
М. Попов... М. Хрущов казав тоді таке: «Український народ з ненавистю ставиться до буржуазних націоналістів, до усіх цих підлих шпигунів любченків, хвиль, затонських та іншої нечисті. Це недолюдки, покидьки людства, прокляті трудящими Радянської України... Наші успіхи повинні ще більше загострити нашу пильність та відточити нашу зброю для нещадного винищення ворогів».
 Знали б українські більшовики наперед, що будуть знищені братньою Москвою як «українські буржуазні націоналісти», то в 1917 - 1920 pp. напевно не поспішали б так завзято нищити Українську Народну Республіку. Ось, наприклад, Ю. Коцюбинський завдяки своєму родинному зв’язку з відомим в народі українським письменником використовувався для популяризації більшовизму в Україні. В 1918 р. він - головнокомандувач радянських військ в Україні, згодом голова губкому партії, дипломат і заступник голови Раднаркому України. І тепер був страчений як націоналіст.
 В. Примаков на противагу патріотичному «Вільному козацтву» створив полки Червоного козацтва, командував ними і досяг того, що його частини входили до найкращих і найнадійніших в усій Червоній Армії. У квітні 1926 р. Примаков під ім’ям «пана Ліна» - старшого радника командуючого армією маршала Фин Юйсяна,
очолював розвідувальну групу, котра викрала з Китаю відомого білокозацького отамана Анненкова. Згодом Примаков був військовим аташе і заступником командуючого військами округу. У 1937 р. Примакова розстріляли, незважаючи на минулі заслуги. Серед його гріхів перед радянською владою знайшлося місце й українському націоналізмові.
 Якби свого часу вони залишилися відданими своєму народові, а не більшовицькій партії, то їх досвід і енергія знайшли б свою реалізацію. А в пам’яті народу вони були б патріотами й будівничими Української держави, а не відданими ленінцями, знищеними партією під час чергового хитання її «генеральної лінії».
 Протягом 1937-1939 pp. був фізично винищений практично весь склад ЦК КП(б)У, Раднаркому УРСР, Президії Верховної Ради УРСР, апарати Центрального і обласних комітетів КП(б)У, значною мірою апарати наркоматів. Ані найвищі посади, ні заслуги, ні особиста відданість режиму не гарантували від розправи. На ниві терору були чергові ренегати, котрі намагалися відданістю в терорі проти співгромадян заслужити нагороду центру.
Наприклад, шеф НКВС УРСР україножер Всеволод Балицький. Він народився в Катеринославській губернії та був українцем. Однак ренегатство існувало в ньому завжди, тому в різні часи він у анкетах та автобіографіях вказував свою національність залежно від вигоди. «Так, у «Автобіографічній анкеті члена Всеукраїнського ЦВК Рад» у січні 1922 р. Балицький власноруч вказав свою національність - росіянин. Росіянином він записаний і в «Послужному списку для осіб, які перебувають на службі в органах ГПУ», датованому 1927 р. Одначе пізніше в усіх особистих документах він значився вже українцем, а після арешту у 1937 р. знову писав, що він росіянин».
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 18.08.2006 > Тема ""Білі плями" історії"