Версiя для друку Обговорити в форумi

 Приємно констатувати той факт, що «Світлиця» теж уже стає об`єктом дослідження: незабаром побачить світ монографія кандидата філологічних наук, доцента, докторанта Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка Наталії ЯБЛОНОВСЬКОЇ, присвячена історії зародження української преси в Криму. Пані авторка пообіцяла передати свою книгу до редакційної бібліотеки, а ми тим часом друкуємо уривок з неї із вдячністю за увагу до, здавалося б, такої непопулярної в російськомовному Криму теми. Втім, з уваги, кажуть, популярність саме і починається...
 Проблема виникнення в Криму україномовних видань майже не привертала до себе уваги дослідників, адже загальновідомим вважалося, що українські газети появилися на півострові тільки після його приєднання до Української СРСР у 1954 р. Але, як свідчать документальні дані, перші спроби організації кримської української преси відносяться ще до 1900-х років.
 Першою такою спробою була організація у 1903 р. у Севастополі одночасно російською та українською мовами сільськогосподарського журналу “Хлібороб”. Хоча програма журналу й була суспільно коректною (матеріали з питань сільського господарства, статті про сучасне життя, огляди інших газет та журналів, об’яви), прохання про його відкриття було відхилено з політичних причин: майбутній видавець Муркіна здалася місцевим чиновникам “за своєю освітою, вихованням і суспільним станом” неспроможною видавати подібний журнал, а його можливий редактор Мацкевич перебував під негласним наглядом поліції.
 Канцелярія Таврійського генерал-губернатора знаходила приводи для відмови у відкритті україномовних видань мешканцям не тільки Криму, але й інших місцевостей Таврійської губернії. 12 вересня 1909 р. з проханням про відкриття щотижневої селянської газети “Рідна хата”, яка мала виходити друком у місті Оріхові Бердянського повіту Таврійської губернії, до генерал-губернатора звернувся
Д. К. Ярош. Його тижневик було заплановано випускати з 1 січня 1910 р. на “місцевому малоросійському наріччі”. Майбутній відповідальний редактор-видавець писав, що “Рідна хата” “має за мету дати селянському населенню популярні статті стосовно різних запитів селянського життя”, а саме: сільського господарства, релігії, суспільної моральності, науки, історії та природознавства”. Програма видання включала: 1. Статті духовно-морального змісту. 2. Белетристику: оповідання, нариси, начерки, ескізи і вірші. 3. Матеріали на сільськогосподарську тематику: землеробство, скотарство, садівництво, городництво і бджільництво. 4. Статті з медицини та гігієни. 5. Матеріали з історії та природознавства. 6. Вісті: з-за кордону, по Росії, Малоросії і Новоросійському краю (кореспонденції). 7. Суміш: гумор та сатира. 8. Відповіді на запитання передплатників: щодо судових справ, ветеринарії і господарства, а також - листування редакції. 9. Об’яви. Передплатна ціна на газету мала становити 3 рублі на рік (ціна окремого номера – 10 копійок).
 Але на підставі рапорту Бердянського повітового справника про те, що “селянин Данила Кузьмич Ярош, 23 років, способу життя і моральних якостей сумнівних, політично неблагонадійний”, рішенням таврійського губернатора від 23 жовтня 1909 р. у відкритті газети “Рідна хата” було відмовлено.
 Єдиним кримським дореволюційним виданням, яке здійснило вдалу спробу друку матеріалів українською мовою, стала сімферопольська газета “Тавричанин” (1905 - 1914), на № 313 якої 18 листопада 1910 р. губернатором було накладено арешт за публікацію українською мовою статті “Одповідь моїм суперечникам”. За вкрай блюзнірський зміст цієї статті проти головного редактора, селянина села Берестового Бердянського повіту Данила Васильовича Коломійцева, який постійно мешкав у Сімферополі, було порушено карне переслідування за
ст. 73 Карного кодексу.
 Головний редактор Д. В. Коломійцев з цим не змирився і у № 317 надрукував власну статтю «Об отмене стеснений малорусского печатного слова», де, посилаючись на брошуру Академії наук Росії з такою ж назвою та закони про пресу від 24 листопада 1905 р. і 26 квітня 1906 р., вказав, що «малоруське населення повинно мати таке ж право, як і великоруське, говорити публічно і друкуватися рідною мовою», у зв’язку з чим висловив намір друкувати у “Тавричанині” статті українською мовою і надалі.
 26 жовтня 1910 р. таврійський гу-бернатор видав розпорядження Д. В. Коломійцеву припинити друкування статей українською мовою, і під загрозою закриття видання його головний редактор мусив підкоритися. Мовний конфлікт не пройшов даремно для Д. В. Коломійцева: він назавжди набув в очах губернського начальства репутацію людини “майже не-нормальної”. Тому зрозуміло, що ця спроба видання матеріалів українською мовою в Таврійській губернії до революції стала останньою.
 1917 р. у Криму був відзначений небувалим піднесенням газетної справи. Серед причин розквіту кримської періодики 1917 - 1920 рр. був і національно-відроджувальний рух народів півострова, який зумовив появу цілої низки етнічних видань.
 У березні 1917 р. у Севастополі була створена Українська Чорноморська громада. Усвідомлюючи важливість підвищення національної самосвідомості для успішного поширення українського руху, вона у квітні 1917 р. прийняла рішення про негайне відкриття національних шкіл, бібліотек, а також про видання газет. Однак відомості про її видавничу діяльність не збереглися.
 28 - 29 серпня 1918 р. у приміщенні Сімферопольської Української Громади (вул. Лазаревська (нині – Леніна), 8) відбувся перший з’їзд українських організацій Криму, у резолюцію якого ввійшло рішення про необхідність видання української газети російською мовою. Проте здійсненню й цього починання перешкодив брак коштів.
 Сумною залишалася доля українців півострова й за часів Кримської АРСР: вони знов були позбавлені можливостей для культурно-національної самоідентифікації, у тому числі і права створення україномовних періодичних друкованих видань. Перепис 1921 р. навіть зарахував їх із росіянами в одну (?!) етнічну групу (51,5% населення Криму).
 У підсумках читацької анкети, проведеної газетою «Красная Керчь» у 1926 р., одним з читачів-українців було висловлено боязке побажання: «все добре, тільки чи не можна і по-хохлацькому писати трохи». Але про яку українську мову серйозно могла йти мова там, де хронічно українців і білорусів записували в «росіяни»?
 Фонди Державного архіву АРК зберігають лист-звернення членів українського драмгуртка Севастополя про переслідування осіб, які розмовляють українською мовою (22.02.1926 р.), і доповідну записку Правління Сімферопольського українського клубу і Товариства взаємодопомоги про культурні потреби українського населення Криму (18.07.1928 р.).
 Звертаючись до Президії КримЦВК, члени Правління Сімферопольського українського клубу писали: «На території Кримської Автономної РСР,
яка межує й економічно тісно пов’язана з Україною, здавна проживає досить велика маса громадян української національності <...> відсоток їх стосовно загальної кількості населення досягає 12%. Це за даними загальносоюзного перепису 1926 р. <...> Зазначена кількість є зменшеною у зв’язку з неправильними записами переписувачів, котрі, як це спостерігалося в м. Сімферополі, з деякими українцями доходили до суперечки про національність, і внаслідок байдужого ставлення самого населення до анкетних питань про національність. Насправді ж українське населення Криму становить від 15 до 16 відсотків усього населення <...>
(Закінчення. Поч. на 3-й стор.).
 На жаль, доводиться констатувати, що дотепер українське населення Криму не скористалося благами національної політики партії і радянської влади, що широко проводиться в СРСР ось уже 5-й рік, - тому що питанням про культроботу серед українців Криму рідною мовою ніхто досі не займався, і ні по лінії Наркомосу, ні по лінії Профспілковій це не обговорювалося і не ставилося навіть у порядку вивчення. Міські українці Криму <...> почали самі організовано заявляти про себе і домагатися своїх прав.
 Замість допомоги дотепер доводиться зазнавати чимало перешкод і гірких розчарувань, так, наприклад: організований 1926 р. у Ялті «Червоний куток», який нараховував до 150 членів, не домігся упродовж півтора року приміщення і матеріальної допомоги від відділу політосвіти і був змушений ліквідуватися; <...> на початку 1918 р. українці м. Севастополя організували на свої кошти українську школу, доведену до 6 класів, і утримували її до 1921 р. на кошти свого кооперативу. Школа ця була розпущена, приміщення тимчасово було зайняте військовою частиною і взимку 1921 - 1922 рр. у приміщенні цьому була відкрита школа не за національним, а за територіальним принципом з викладанням російською мовою» і т. д.
 І це тоді, коли у основних місцях компактного проживання українців – у Джанкойському, Євпаторійському, Керченському та Сімферопольському районах – вони становили від 14 до 33% населення.
 У 1928 р., обстежуючи роботу серед нацменшин у Керченському районі, інструктор Кримського обкому дійшов невтішних висновків: 1. Робота серед нацменшин ведеться слабко. «Серед українців робота національною мовою не ведеться і немає уповноваженого». 2. «Ознайомившись із матеріалами і звітом райкому, я не знайшов абсолютно нічого про роботу серед нацмен, а лише зрідка зустрічав завчені фрази: «татар і нацмен», а насправді мова йде тільки про татар».
 І все ж таки у період “золотої доби” КрАРСР, згідно з рішенням Української секції Загальнокримської нацменкультнаради від 20 - 22 травня 1928 р., було утворено Український педколектив для проведення підготовчих заходів з переведення на українську мову шкіл і освітніх закладів, що обслуговували компактні маси українського населення Криму. Членами Українського педколективу було встановлено, що “російська культура вплинула тільки на невелику заможну частину письменного населення, яка послуговується українсько-російським жаргоном для відповідей росіянам і взагалі людям з міста. У сільському ж і родинному спілкуванні існує говір переважно український. Що ж до населених українських пунктів, віддалених від міста і більш пізнього утворення <...> Сімферопольського району і всіх населених пунктів Джанкойського та Євпаторійського районів, то в них говірка і побут залишилися в повній українській своєрідності». Однак питання про відкриття україномовної газети й у цих районах жодного разу не порушувалося.
 Історія зародження кримських українських видань доводить, що до середини ХХ століття культурні потреби українців безсоромно зневажалися місцевою і центральною владою. Однак перші ластівки української преси стали свідченням складного процесу становлення української культури в Криму.
 До середини ХХ століття Крим підійшов скаліченим зовні і внутрішньо: за трагедією окупації прийшла нова – депортація його споконвічних жителів за національною ознакою. Національний склад “залишених” жителів Криму в 1944 р. був таким: росіян – 292173, українців – 87657, білорусів – 3223, молдаван – 253, поляків – 2254, чехів – 889, караїмів – 6214, євреїв – 499, естонців – 662, латишів – 241 й інших – 12378 осіб. Однак і етносам, які уникли депортації, неможливо було навіть мріяти про те, щоб почуватися, у першу чергу, представниками свого народу, і тільки в другу – радянськими людьми: уроки 1941 і 1944 рр. були занадто очевидні.
 Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 р. Кримська АРСР була перетворена на Кримську область у складі РРФСР. У рамках тепер уже безликої області не знайшлося місця ні для національної, ні для конфесійної, ні для мовної розмаїтості. Її населення – частина єдиного радянського народу - мало говорити російською мовою, а жити і мислити по-радянському.
 Наприклад, становище українців півострова не змінилося навіть після того, що в 1954 р. Кримська область була приєднана до Української РСР: ні українських шкіл, ні українських національних газет. Правда, вже в 1955 р. у доповіді на пленумі Кримського обкому партії зазначалося, що після передачі області до складу УРСР серед жителів Криму було розповсюджено 23011 примірників газет і журналів українською мовою. З 1 листопада 1955 р. по 15 грудня 1959 р. українською мовою виходила газета “Радянський Крим” (аналог російськомовної газети з тією ж назвою), з 1959 по 1991 р. назва газети була – “Кримська правда”. Однак, крім української мови, нічого в цих виданнях не вказувало на відроджену етнічність: будучи органами Кримського обкому КП України й облради, ці газети цілком повторювали зміст своїх російських газет-близнючок – «Советского Крыма» і «Крымской правды». Традиція такого ставлення кримської влади до духовних потреб українського населення виявилася живучою: і сьогодні українська преса півострова перебуває у скрутному становищі.
 Наприкінці 1980-х років, коли з Узбекистану до самвидавчого журналу Української Гельсінської групи «Український вісник» надійшло звернення кримських татар до Всесоюзної конференції КПРС і «усього складу партії Леніна», редакція “Вісника”, коментуючи це звернення, писала, що український національно-демократичний рух завжди солідаризувався зі справедливими вимогами репресованого кримськотатарського народу і нагадала, що одним із найактивніших захисників кримських татар ще в 60-ті роки був українець Петро Григоренко, який став пізніше членом Української Гельсінської групи. Разом з тим, редакція звернула увагу на кілька пропозицій у «Зверненні», що, на думку «Українського вісника», не відповідали істині і давали перекручене уявлення про реальне становище речей.
 По-перше, редакція «Українського вісника» заперечила тезу “Звернення” про «слов’янізацію Криму» і «250-мільйонний слов’янський народ», тому що, на думку «Українського вісника», насправді в Криму відбувалася не «слов’янізація», а безсоромна русифікація, якій нітрохи не заважало формальне введення Криму до складу УРСР. Щодо терміна «слов’янський народ», що неодноразово зустрічався в «Зверненні», редакція «Українського вісника» пояснила, що такого народу не було навіть у часи Київської Русі, а говорити сьогодні про єдиний слов’янський народ – це все одно, що говорити про єдиний романський або італо-франко-іспано-португало-румунський народ.
 Коментувалася також наступна пропозиція зі «Звернення» кримських татар: «Воскресіння життя і рівноправності кримськотатарського народу в Криму не спрямоване на те, щоб відняти в російсько-українського або якого-небудь іншого населення Криму їхнього майна, шкіл і газет, мови і гопака, радіо і телебачення, клубів і прав на рідну мову, на соціальні і політичні блага, не робиться замах й на основи і непорушність УРСР і РРФСР».
 У цьому зв’язку редакція «Українського вісника» повторно нагадала, що ніякого єдиного «російсько-українського народу» не було і немає, а з приводу реального становища українців у Криму заявила: «Чого у нас у Криму віднімати, шановні земляки! Немає там ні українських шкіл, ні клубів, ні радіо і телебачення, ні преси, немає ніде й української мови поза побутом українських сіл, відкіля вона теж активно виганяється. А на ваше згадування про гопак у парі з такою святинею, як національна мова, можна було б і образитися».
 1990-ті роки стали переломними в розвитку етнічних ЗМІ Криму. Зміни початку 1990-х рр. торкнулися насамперед мови видаваних на півострові газет і журналів. Якщо з 1944 р. нею була виключно російська (за винятком «Кримської правди», що виходила після приєднання Криму до України не тільки російською, а й українською мовами), то з поверненням на півострів депортованих кримських татар, вірменів, болгар, греків, німців і підвищенням національної самосвідомості представників інших кримських етносів почали виходити видання мовами корінного кримськотатарського народу і національних меншин.
 Проте мовою більшості етнічних видань залишається російська – і не тільки тому, що Крим є єдиним регіоном України, де російська меншина становить більшість (за даними перепису 2001 р. – 58,5% населення), але і внаслідок значної загальної русифікації представників інших етносів півострова. Так, у 2001 р. російську мову вважали рідною 77% населення АРК, українську – 10,1%, кримськотатарську – 11,4%. Навіть після 10 років існування незалежної української держави українську мову на півострові назвали рідною тільки 40,4% представників титульної української нації (59,5% кримських українців вважають рідною російську).
 На жаль, сучасні етнічні видання Криму не звертаються до української мови, щоб повідомити свою думку, надати інформацію про себе усьому народові України. І навіть погоджуючись із тим, що російська мова – як мова міжнаціонального спілкування і мова міжнародна – необхідна багатьом кримським етнічним виданням, тому що вона значно розширює їхню читацьку аудиторію, робить їх більш авторитетними і впливовими, а також, що теж важливо, більш привабливими для рекламодавців, не можна не зазначити: ця російськомовність кримської етнічної преси – не свідомий вибір її видавців, а наслідок страшного явища лінгвоциду, тобто втрати народом його рідної мови під впливом усім зрозумілого зовнішнього фактора. Звільнення ж від впливу іноетнічних елементів культури, що неприродним шляхом нав’язувались певній етнічній спільноті, і буде найяскравішим результатом етнічного відродження.
 І як би не виправдовували зараз свою 100-відсоткову російськомовність видавці численних кримських етнічних видань, висновок щодо їх видавничої діяльності може бути тільки один: етнічна преса (особливо – преса корінних народів) не може ігнорувати свою національну мову, бо саме вона є скарбницею національної пам’яті, національного світосприйняття, національної картини світу. Дослідник “національних образів світу”, відомий літературознавець
Г. Гачєв зазначив: “Природні національні мови – могутні інструменти, які дозволяють проникнути до субстанції національного Космо-Психо-Логосу – і з боку своєї фонетики, і з боку граматичної структури. <…> Національні мови у звучності своїй – голоси місцевої природи у людині.
У звуків мови – прямий зв’язок із простором природної акустики, яка у горах інша, ніж у лісах чи у степу. І як тіла людей різних рас і народів адекватні місцевій природі, як етнос – за космосом, так і звуки, що утворюють плоть мови, перебувають у резонансі зі складом місцевої прабатьківщини. Рот і є такими резонатором, мікрокосм – за космосом”.
 Тому важко переоцінити внесок у духовну скарбницю півострова “Кримської світлиці” - єдиної газети, яка регулярно виходить в АРК українською мовою. Головні її завдання: популяризація в Криму української мови (рубрика «Мова про мову»), української культури, традицій і обрядів, висвітлення подій української історії (крім численних історичних статей, газета опублікувала монографію
В. Сергійчука «Український Крим») і відстоювання на півострові інтересів української державності (головним союзником «Кримської світлиці» у цьому є кримськотатарські видання).
 Незважаючи на унікальність даного видання і його величезну важливість для збереження в Криму етнічного балансу, «Кримська світлиця» не користується симпатією місцевої влади, випуск газети багаторазово припинявся через брак коштів, редакцію неодноразово позбавляли займаного нею приміщення і т. д.
 У 2004 році Комітет з моніторингу свободи преси в Криму розповсюдив заяву, в якій висловив глибоке занепокоєння призупиненням випуску єдиної в Криму україномовної дитячої газети «Джерельце» (додатка до “Кримської світлиці”). У заяві стверджувалося, що причиною призупинення випуску «найдипломованішої газети Криму», неодноразового призера республіканського конкурсу «Срібне перо» стала проблема з фінансовим забезпеченням видання, яка виникла, в тому числі, внаслідок відмови офіційного Києва від надання йому фінансової допомоги. Внаслідок браку коштів редакція не змогла випустити черговий номер «Джерельця» якраз у День української мови та писемності. «Привітання від Ради міністрів АРК та Верховної Ради АРК, які з цього приводу отримали журналісти «Джерельця», вони розцінили як недоцільні та цинічні», - говорилося в документі.
 Цього року українській державності виповнюється 15 років, а єдиний постійний друкований українськомовний орган Криму досі змушений боротися за право «бути собою» і взагалі «бути» на своїй рідній землі.
 Наталія ЯБЛОНОВСЬКА,
 кандидат філологічних наук, доцент, докторант Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка.
 
«ВИ, ЛЕОНІДЕ МАКАРОВИЧУ, ДОБРЕ ОБІЗНАНІ...»
 Напевне, газетним дослідникам цікаво буде довідатися, що «Кримська світлиця» могла б називатися... «Рідною хатою» - саме про відновлення газети з такою назвою йшлося у зверненнях кримських ентузіастів до влади 14 років тому. Та хоч і кажуть, що як плавзасіб ви назвете, так у вас він й попливе, навряд чи й «Рідній хаті» судилася б краща доля у не зовсім рідному Криму.
ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ
КРАВЧУКУ ЛЕОНІДУ МАКАРОВИЧУ
 Вельмишановний Леоніде Макаровичу!
 Ми, представники українських культурних осередків в Криму, змушені звернутися до Вас з приводу однієї з найболючіших проблем - відновлення видання кримської української газети «Рідна хата», яка видавалася в Криму ще до революції (1909 р.) і мала величезне значення у справі збереження нашої національної культури, мови, звичаїв.
 Ви, Леоніде Макаровичу, добре обізнані з тим, що протягом останніх десятиліть на кримській землі відбувалися події, які важко віднести до процесів розбудови української культури. В краї, де нині мешкає понад 700 тисяч українців, ліквідовано українські школи, зовсім недавно закрито навіть видання мішурового україномовного дубля газети «Кримська правда». Натомість видається близько 140 російськомовних часописів, більшість з яких, на нашу думку, не зовсім вірно тлумачать проблеми відродження української духовності, тенденційно висвітлюють події, пов’язані з суспільно-політичними зрушеннями в Україні. Не є секретом і те, що більшість кримських російськомовних періодичних видань відверто агітували проти Всеукраїнського референдуму, нагнітали і продовжують нагнітати атмосферу недовіри і розбрату між людьми різних націй і народностей. Ці видання щедро надають слово тим, хто виступає проти входження Криму до складу України, хто, перекручуючи ідею створення Української Армії, пропагує сепаратизм, намагається за будь-яку ціну повернути Крим під протекторат Росії. Не важко зрозуміти, як негативно позначаються усі ці дії на соціально-політичному становищі українців, що живуть у Криму.
 Усі наші спроби вирішити проблему на місці не знаходять відповідного розуміння й підтримки з боку органів влади - Верховної Ради та Ради Міністрів Кримської АРСР. Неодноразово ми зверталися особисто до М. В. Багрова, але наші звертання залишалися без відповіді.
 Не дали бажаного результату і наші спроби знайти допомогу з боку підприємців Криму, які готові підтримувати матеріально тільки прибуткові видання.
 Ось чому ми, представники української культури в Криму, переймаючись великими ідеями зміцнення і розквіту суверенної України, уклінно просимо Вас, Леоніде Макаровичу, доручити розглянути наше питання Урядові України. Нам потрібно не так вже й багато, а саме: на державній  основі виділити для видання української газети в Криму 400 тисяч карбованців, решту коштів ми зберемо як добровільні пожертви громадян, котрі занепокоєні станом відродження української духовності в Криму, кому не байдужа доля нашого народу і нашої незалежної держави.
 З пошаною -
В. ПЕРЕСУНЬКО,
голова кримського відділення Товариства «Україна».
А. ПЕТРОВА,
голова кримського відділення Всеукраїнського Товариства «Просвіта».
П. КИРИЧОК,
голова кримського Товариства української культури.
Д. КОНОНЕНКО,
відповідальний секретар кримського відділення Спілки письменників України.
 13 січня 1992 року,
 м. Сімферополь.
 
 ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ УКРАЇНИ ПО ПРЕСІ
 15.06.92 № 10-347
Голові Кримського відділення товариства «Україна»
В. Пересуньку
Голові Кримського відділення Всеукраїнського товариства «Просвіта» А. Петровій
Голові Кримського товариства української культури
П. Киричку
Відповідальному секретареві Кримського відділення
Спілки письменників України Д. Кононенку
 За дорученням Президента України Держкомітет України по пресі розглянув вашого листа про відновлення видання кримської україномовної газети «Рідна хата».
 Поділяємо думку про необхідність негайного відкриття в Криму україномовного видання, яке б об’єктивно висвітлювало життя України в цілому і Криму зокрема.
З цією метою вам слід подати відповідним чином оформлену заяву до реєструючого органу (якщо видання буде розраховане на всеукраїнську аудиторію, - до Держкомітету України по пресі). Після реєстрації Комітет готовий сприяти у забезпеченні газети папером, поліграфічною базою та коштами.
 З повагою,
 Голова Держкомітету України по пресі
 Ю. П. ДЯЧЕНКО.

УДЕНЬ З ВОГНЕМ...
 Вiдправник:
 Теш UA <yugvin@online.ua>
 20:16:54 16.06.2006
 Набридло те, що ніде не можу знайти української газети чи журналу, півміста облазила, щоб знайти книжку на українській мові, в школі ніхто не розмовляє рідною мовою - маю на увазі вчителів. Мені поставили незадовільну оцінку за рік тільки тому, що підручник на чужій мові... і я половину переклала, а половину - ні, і не змогла відповісти, бо не можу вчити на російській.
 Більшість фільмів не державною мовою. Що це таке? Я хочу, щоб мої права поважали!!! У кого ще є такі проблеми? Звертайтесь, може разом ми щось зможемо з цим зробити!!!
 Вiдправник : Криця
 15:25:35 01.08.2006
 Кілька днів назад приїхав з Криму. У Судаку відпочивав. Знайшов лише «Високий Замок» тижневої давнини у Судаку. І в Сімферополі ось цю «Світлицю» (чув раніше).
А проблема не тільки на Півдні, а й на Півночі. З газетами у нас в Бердичеві трохи краща ситуація. Місцеві виходять українською в основному. І навіть кілька загальнодержавних теж друкуються українською. А от журнал, художню книжку (не підручник) удень з вогнем не знайдеш...

«КРИМЧАНОЧКИ»
 Зовсім випадково відкрили для себе «Джерельце» Лінда Афана та Настя Сон: сиділи на лавочці під редакцією й нудьгували (їхні батьки проводили недалечко якийсь свій дорослий захід), от ми й дали їм його почитати. Дівчатка щиро посміялися над добре знайомим їм «Вот таким рассеянным с улицы Бассейной» Самуїла Маршака - в українському викладі він не менш потішний. Тоді взялися за великий-превеликий кольоровий дитячий сканворд.
 Лінді 8 років, Насті - 11. Батьки у Насті - корейці, а у Лінди татко - з Палестини, він у неї лікар і вона хоче бути стоматологом. А Настя мріє стати художником і вже пообіцяла прислати до «Джерельця» свої малюнки.
 Дівчатка вчаться в сімферопольських школах, з української мови у них - десятки. Думається, що з таким репетитором, як «Джерельце», вони тепер можуть розраховувати на найвищий бал!
 Фото В. РУДЕНСЬКОГО.

 ВІД РЕДАКЦІЇ. Надсилайте ваші фото та коротенькі розповіді про себе на наш конкурс «Кримчаночка». Переможців у кінці року чекають призи!
 
 P. S. Ця замітка була надрукована у «Джерельці» рівно два роки тому - у серпні 2004 р. Восени того ж року через брак коштів єдина в Криму українськомовна дитяча газета змушена була призупинити випуск. Як буде цієї осені, не знаємо, поки що «Джерельце» виходить – але лише завдяки ентузіазму «світличан», у яких не вистачає ресурсів на видання «дорослої» газети. Ось така неоптимістична ілюстрація до «історії зародження української преси Криму»...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 18.08.2006 > Тема ""Білі плями" історії"