Версiя для друку Обговорити в форумi

Авторка цього допису, підготовленого спеціально для "Кримської світлиці", Катерина  Кричевська-Росандіч народилася у мистецькій сім'ї в Києві, у 1926 році. Під час Другої світової війни разом з батьками переїхала жити до Чехо-Словаччини, де продовжила свою художню освіту, яку розпочала ще в Київській художній школі. Потім мешкала разом з батьками в Німеччині, де навчалась у Гайдельберзькому університеті, зараз живе у США (Каліфорнія, м. Маунтин-В'ю).
Родина Кричевських ніколи не забувала Україну з особливо привабливим її куточком - мальовничим Кримом. І для Катерини Василівни рідна земля завжди була джерелом натхнення. Кілька своїх художніх робіт, присвячених святкуванню Різдва в Україні, та розповідь про це свято в Канаді пропонує мисткиня до уваги нашого читача.

1955 року я вирішила переїхати  на деякий час у Нью-Йорк, щоб спробувати знайти роботу, зв'язану з мистецтвом. Оселилась у своєї тітки. Постійної роботи не було, зате я працювала зі Святославом Гординським, який в той час розписував церкви, що їх почали, ставши на ноги, будувати українські еміґранти. Так само і маляр Яків Гніздовський давав мені роботу. Працювала також в американського фотографа-графіка, котрий часом готував мультиплакатного типу різнотемні фільми для шкіл, що використовувалися на уроках граматики, історії і т. д. Коли не було роботи, я ходила по місту і малювала, а вечорами відвідувала рисувальну школу, рисуючи натуру.
Підходило Різдво. Моя тітка та її чоловік поїхали на Флориду - там тепло і не було снігу. А мене запросила приїхати до неї в Торонто, де була велика колонія українських еміґрантів, прибулих туди після Другої світової війни, моя найближча приятелька (а потім кума). Багатьох людей у цьому канадському місті я знала ще з DP таборів, гімназії та університету в Гайдельберзі.
Роботи під час різдвяного сезону не було, і я згодилася. До Торонто поїхала через Ніагару автобусом. В родині моєї приятельки Зіни вже готувалися до свят. Настрій у всіх був святковий, і ми вирішили колядувати, Зіна, її молодший брат Юрко, його друзі, я. Їздили автом (не пішки) по місту і колядували, звичайно ж, мусили в кожній хаті випити. Коли давали нам гроші, то це йшло на Пласт (скаутську організацію).
Нарешті всіх об'їхали, і тут Юркова приятелька каже: "Завітаємо ще на хутір до моїх діда і баби". Ми погодилися. Хутір (ферма) був за містом. Надворі - зоряна і місячна ніч, глибокий сніг, пласка рівнина. Де-не-де мерехтить світло, гавкають собаки - ну просто Гоголя ілюстрація!
На фермі нова хата, покрита снігом, з димаря іде густий дим, з вікон світло падає на сніг. Стоїмо на ґанку і колядуємо. Двері одчиняються, і на порозі з'являються дід і баба, яка тримає тацю з повними чарками. Ми випили, подякували, і господарі запросили нас до світлиці, що нагадала мені наші українські хати. Під рушниками ікони, на столі, застеленому скатертю, вишитою червоним, і пиріжки, і ковбаса, і холодець, і напої.
Наш господар був високий сухорлявий чоловік з довгими козацькими вусами і сивою хвилястою шевелюрою та яскравими блакитними очима. В нього було стільки шарму, аж не вірилося, що йому вже вісімдесят років. Точилися розмови, згадувалося минуле. Дід також оповів про своє дитинство та про свого діда, який їздив волами по сіль у Крим. Він так цікаво говорив, що ми сиділи тихенько, як малі діти.
Це Різдво запам'яталося назавжди, може, тому, що я романтик, художник з великою фантазією і сприймаю речі часом гостріше, але це мені дуже допомагає в моєму мистецтві.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 10.01.2003 > Тема "Українці мої..."