Версiя для друку Обговорити в форумi

Термін "планка якості" почав мандрувати сторінками української преси з легкої руки журналістки Любові Ковалевської (тієї самої, що попереджала про можливість аварії на ЧАЕС за місяць до трагічної дати).
Вона торкалася цієї теми у багатьох публікаціях, а особливо у статті "Розвиток - не наша ідея?" ("День", 10.11 2000 р.). Тему підхопили й інші автори, зокрема історик Ігор Сюндюков у статті "Планка для еліти" ("День", 16.01 2001 р.) пов'язав її із 130-річчям з дня народження Агатангела Кримського, науковця, який завжди "тримав планку" високо.
Обидва матеріали переконують читача в тому, що поступ в нашій державі значною мірою залежатиме від установки суспільства на розвиток. Статті націлюють національну еліту на якісне державотворення, закликають її змінити своє ставлення до людини, особистості, до її творчих сил, інтелекту.
Мабуть, для кримчан тема ця найактуальніша, оскільки в умовах автономії "людський фактор" залишається чи не єдиним резервом, який можна задіяти і ефективно використати, не чекаючи "поштовху" з Києва і не оглядаючись на місцеву кримську владу, традиційно байдужу (а то й відверто ворожу) до українських проблем.
Як відомо, проросійські сили в Криму докладають чимало зусиль для формування позитивного іміджу Росії і всього російського, активно і цілеспрямовано створюють "острівці благополуччя" (у вигляді філіалів московських інститутів, університетів тощо), тоді як все українське характеризується, на жаль, браком престижу. Це стосується навіть зовнішнього вигляду українських і російських моряків, зарплат і житлових умов офіцерів двох флотів. Це стосується і пам'ятників (українці не можуть розраховувати на найпрестижніші місця), преси, шкіл, радіо- і телепередач...
Тактика давня, імперська, віками шліфована: все неросійське повинно бути на порядок нижчим! Згадайте, що навіть єдину свого часу українську школу в Криму, що існувала в Сімферополі з 1959 року (школа-інтернат № 1 імені Тараса Шевченка) перетворено у 1982 році на школу-інтернат для дітей із затримкою психічного розвитку (щоб затьмарити навіть саму пам'ять про два десятиліття української освіти в Криму).
Звичайно, не в наших силах кардинально впливати на всі процеси, але я зупинюся якраз на тому, що варто було б змінити в українському житті Криму.
Як на мене, то основною проблемою пострадянської України були не імперські зазіхання Росії, а традиційно зневажливе ставлення українського суспільства до особистості. Гідне пошанування інтелекту також не в наших традиціях. Це впадає у вічі не лише у порівнянні з євреями (згадаймо рядки єврейського поета Симона Штейна: "Я жизнь люблю как радость мысли!"), але й з естонцями, поляками, росіянами...
Так, так, "немытая Россия" якось примудрялася бути "немытою" і освіченою одночасно, бо завжди забезпечувала необхідні умови для "перекачки мізків" з національних околиць (та й з Європи також!) до Москви, чим і забезпечувала своє більш-менш благополучне існування на 1/6 частині земної суші. Зрештою, кожна держава, що себе поважає, мусить чинити так само...
А я ось пригадую, як 10 - 12 років тому львів'яни завзято виспівували патріотичну пісню: "Ми гайдамаки, всі ми єдині...", але байдуже спостерігати за виїздом найосвіченіших людей до Києва, Москви, Німеччини, Ізраїлю, Польщі, Канади...
Домінувала "установка" на боротьбу, але не на розвиток. Було сказано багато слів про героїзм, але не пригадую чогось подібного до штейнівських рядків. Саме "гайдамацька" модель патріотизму і загнала нас в нове, вже "цивілізоване" ярмо. Сотні тисяч українців і українок роз'їхалися по італіях, туреччинах і португаліях, аби заробити собі на шматок хліба.
А могло ж бути по-іншому...
Аби переконати скептиків, що нам потрібні зміни саме в державотворчій ідеології, наведу ряд прикладів з нашої недалекої історії.

ПРО УКРАЇНЦІВ БРИТАНІЇ ТА ПРО УКРАЇНСЬКО-РУСИНСЬКЕ СУПЕРНИЦТВО В ЮГОСЛАВІЇ
Прийнято вважати, що українська діаспора в країнах Заходу є дуже свідомою, активною і організованою. Але так не скрізь.
Скажімо, наша діаспора в Англії відрізняється від іншої діаспори світу тим, що найбільше втратила свою історичну пам'ять. Діти тут не вчать української мови і насилу можуть уявити - де на карті світу знаходиться Україна. Громада розбита і розсварена. Тут не читають українських газет і не видають своїх.
А справа ось у чому.
Багато українців опинилося в Англії після ІІ світової війни. Саме до цієї країни переїхало 56% особового складу дивізії СС "Галичина". Деякий час колишні дивізійники працювали на заводах, шахтах. Але згодом майже всі офіцери дивізії емігрували до Канади та США, де велася якраз протилежна політика - там люб'язно приймалася лише інтелігенція. Тому зараз діти від змішаних шлюбів у Канаді нерідко більше переймаються українськими справами, аніж "неперервані корені" у Англії, де відбулася таким чином потужна "негативна" селекція, фатальна за своїми наслідками. Зрозуміло, що колишні офіцери мали більше шансів виховати дітей-патріотів, аніж рядові стрільці - колишні галицькі селяни...
Не менш цікавим і повчальним є досвід нашої діаспори в Югославії, зокрема у Воєводині. Зрештою, вживати слово "наша", може, й недоречно, оскільки русини й українці існували й розвивалися дещо ізольовано одне від одного. Між ними було навіть певне суперництво. І це не дуже прикро, оскільки діаспора в Югославії вважається найдавнішою, найживучішою діаспорою України. Однак ті, які вважають себе русинами, це вихідці із Закарпаття (вони переселилися у Воєводину 250 років тому), а українці опинилися тут переважно після Другої світової війни.
Серед останніх також мала місце негативна селекція (кращі виїхали до США; туди не брали ні злочинців, ні неуків, ні людей, хворих на туберкульоз), а ось русини нікуди не їхали - вони зберегли і примножили свою інтелігенцію.
Якщо їх вважати окремим народом, то саме вони тепер і є найосвіченішою нацією Югославії - на 17 тисяч русинів припадає  50 докторів наук, ще більше кандидатів. Тому вони роблять великий внесок у загальний розвиток країни; багато русинських письменників увійшли в історію сербської літератури, а деякі (як, скажімо, Юліан Тамаш) - світової. Русинська еліта завжди підтримувала хороші стосунки з урядом Тіто, а пізніше - Мілошевича. Вони видають газету "Руське слово", щомісячник для молоді "МАК" (молодість, активність, креативність), мають свій театр, радіо- й телепередачі.
Українці ж ніколи не були "обласкані" югославським урядом, а може, просто не вміли шукати і знаходити потрібні зв'язки. Добре, що хоч видають вісник "Союз русинів та українців Югославії". А ось друкованих видань не мають, тому що нема кому взятися за цю роботу...
От вам і югославський варіант "негативної селекції" - результат той же, що і в Англії. Русини і через 250 років залишаються русинами (навіть в русинсько-сербських та в угорсько-русинських родинах нерідко "перемагає" русинське начало, а українці найчастіше вже у другому поколінні стають сербами...
Досвід повчальний для кримського українства: треба цінувати свою інтелігенцію, примножувати її так, як це роблять русини в Югославії або ті ж кримські татари в Криму.

ДОСВІД ЛЬВІВСЬКИЙ, ДОВОЄННИЙ
Ну, добре. Англія і Югославія - це закордоння. А що як приклади пошукати на українському ґрунті? Скажімо, дослідити стан справ у нашому рідному "П'ємонті"?
Якщо говорити про "планку якості" стосовно довоєнної Галичини, то тут картина була не вельми втішною. Серед працюючих у Львові українців люди фізичної праці становили 73%, а ось серед працюючих поляків було лише 50%, серед євреїв - 32%. Зате в торгівлі євреїв було 62%, поляків - 27%, українців - 11%. Серед адвокатури, нотаріату євреї становили 71%, тоді як українці лише 7%. Підсумовуючи дані польського перепису 1931 року, Наукове товариство ім. Т. Шевченка вимушене було визнати: "Українці у Львові це головно молодий, вільний (не перебуває в шлюбі - С. Л.), не дуже грамотний, переважно робітничий елемент". І це у Львові! А що тоді говорити про тогочасне галицьке село?
Саме цей фактор суттєво впливав на імідж галицького українства, на привабливість української ідеї.
Коли наддніпрянці, оброблені офіційною радянською пропагандою, вживали термін "бандера" стосовно галичан, то вкладали сюди не лише своє негативне ставлення до націоналістів (естонські, латвійські "лісові брати" також були націоналістами, але їхній імідж був суттєво вищим). "Бандера" в розумінні східняка - це зовсім не рафінований інтелігент, а скоріше, не вельми освічений, але затятий і агресивний антирадянщик.
Не будемо говорити про те, наскільки це відповідає дійсності, але погодьмося, що певне підґрунтя до такого стереотипу існувало, особливо, якщо згадати дані польського перепису 1931 року.
До речі, саме цей імідж відіграв вирішальну роль у розгромі УГА польською армією Галлера у 1919 році.
Українці чинили запеклий опір цій вишколеній армії, і перемога останньої видавалася малоймовірною. Готувалося навіть перемир'я, умови якого передбачали для ЗУНР втрату Львова і Перемишля, зате залишали в руках галичан Дрогобич та Борислав. Але... поляки віроломно почали новий наступ, як тільки-но отримали свіже підкріплення. Намагаючись виправдати цей наступ, польський прем'єр-міністр Іґнаци Падеревський писав у телеграмі Президентові США Вудро Вільсону 4 травня 1919 року:
"Вивчив ситуацію, і виявилося, що внаслідок численних злочинів, що скоюють українці у Східній Галичині, убивств та різанини, які можна лише порівняти з тим, що здійснювали турки з вірменами (?! - С. Л.), увесь народ одностайно домагається енергійної та рішучої акції. Неможливо вимагати, щоб населення зберігало спокій, будучи жорстоко мордованим військами, які повстають проти власних провідників і вдаються до грабежів".
Це було, м'яко кажучи, неправдою - УГА до самого кінця у найтяжчих умовах засвідчувало взірець дисципліни, гуманності та толерантного ставлення навіть до свого супротивника.
Але як було не повірити освіченому, інтелігентному польському прем'єру Іґнаци Падеревському, до речі, піаністу-віртуозу світової слави? Тим більше, що рівноцінної фігури, до думки якої міг би прислухатися американський президент, у галицькому таборі на той час просто не існувало...

ДОСВІД ЄВРЕЙСЬКИЙ, ЩО РОЗСТАВЛЯЄ ВСІ КРАПКИ НАД "І"
А тепер надамо слово галичанину, який багато чого досяг у своєму житті. Мова про відомого канадського бізнесмена, мільйонера, мецената і великого патріота - Петра Яцика. Ось його точка зору на причини "успішності" євреїв у будь-якій сфері діяльності:
"Якось я зайшов у Канаді до синагоги і почув, як казав рабин до єврейських юнаків: "Ви вже йдете як дорослі люди у самостійне життя, тож запам'ятайте: чим вищого суспільного щабля ви досягнете у своєму житті, тим кращими членами нашої синагоги ви будете". Я не міг повірити своїм вухам, бо наші священики навчали мене іншого. Заохочувати до осягання вищого суспільного і соціального в нашій природі не існує. Ніхто - а церква тим більше - не закликає українців націлюватится на найвищі вершини в бізнесі, науці, політиці, спорті, зрештою, в усьому, що складає реальне життя народу і творить його добробут та авторитет у світі".
А ось переді мною єврейська газета "Шофар", що видається в Україні. Хто її читає? Скоріш за все - не молодь, адже в нашій державі залишилися переважно євреї середнього та старшого віку. Але як різко вона контрастує з багатьма українськими патріотичними виданнями, навіть молодіжними! Як чітко орієнтує читача на самовдосконалення!
Ось про що йдеться у статті А. Штейнзальца "Крок вперед": "Я б хотів, щоб всі євреї зробили своїм лозунгом, своїм кредо і сенсом життя те, чому немає чіткого визначення, але мова йдеться про дуже конкретну справу: крок вперед.
Крок вперед - що це означає в нашому світі? Це значить, що ви принаймні знаєте, куди "вперед", а куди "назад". Існує гігантська карта справ, які треба зробити. Є маса речей, які можна вивчати. Можна вирішити рухатися потроху - але обов'язково вперед. Головне - не стояти на місці. В цьому секрет, в цьому квінтесенція всякого руху. Той, хто стоїть на місці, скочується назад. Те, що не росте, - зменшується, що не покращується, - стає гіршим. Жоден крок не є останнім. Тільки рух, тільки послідовність кроків обіцяє надію...".
Як чітко й мудро викладено філософію успіху! А якщо враховувати, що цією філософією євреї керуються впродовж століть, то чи варто дивуватися їхнім успіхам?
Свого часу визначний діяч єврейського руху Володимир Зеєв (Жаботинський) добре описав психологію будівничих Ізраїлю, тобто свою і своїх однодумців, соратників: "Я - метал, з якого можна викувати все, що лише буде потрібно для національної машини. Не вистачає колеса? Я - колесо. Цвяха, гвинтика, блока? Беріть мене. Треба копати землю? Будь ласка, я за все. У мене немає обличчя, немає почуттів, немає імені: я чиста ідея служіння, готовий на все, знаю тільки один імператив: будувати!".
Хіба без таких людей була б відбудована через два тисячоліття єврейська держава? Саме люди цієї породи закладали фундамент для оптимістичних (попри всі лихоліття, що випали на долю євреїв у ХХ столітті) рядків Симона Штейна:
"Смеётся сгоревший,
расстрелянный идиш
и Словом Сиона
восходит иврит!"
Аналізуючи єврейський досвід, харків'янка Олена Маркосян закликає брати приклад саме з них: "Євреї вижили без книжок, шкіл, газет і пільг на оподаткування. Зберегли не лише культуру, але й дві мови. Може, почнемо робити висновки і навчимося творити, а головне - цінити справжні цінності? Адже потенціал у нас чорноземний! Ось тільки усвідомимо, що будувати треба не державу, а людину..." ("День", 30.09 2000 р.).
Правильно сказано. Запорукою українського успіху можуть бути лише самі українці.
ПРО УКРАЇНСЬКИЙ ПОЗИТИВ, ЩО ДАРУЄ НАДІЮ

Аналізуючи і порівнюючи, мені не хотілося б згущувати фарби настільки, щоб у читача опускалися руки. Просто хочеться раз і назавжди переконати скептиків, що варто чимскоріш перебудувати своє мислення.
А то вони сидять собі тихенько (навіть тут, у патріотичному Львові!) і чекають, поки Ющенко стане президентом. Тоді, на їхню думку, настане справжня благодать! Що їм "людський чинник"? Що їм "планка якості"? Дай їм вождя, пастуха, погонича - і вони будуть на нього молитися. Але нізащо не помітять родючого ґрунту у себе під ногами (як в прямому, так і в переносному значенні). Тільки ґрунт цей треба обробля-ти, вкладаючи в нього душу.
Я вже згадував, що на початку минулого століття імідж українців не можна було порівнювати з іміджем поляків. Тим приємніше тепер дізнаватися про "перших ластівок", які підтверджують думку: острівці благополуччя і успіху є і у нас. Позитивний імідж українців і України формувати можна, якщо цим серйозно займатися.
Погодьтеся, приємно почути ось це визнання шведки Аннет Нордлунг, яка веде курси шведської мови у Львівському університеті: "Якщо казати про моїх львівських студентів, то вони дуже талановиті. Вони просто хочуть учитися! І у мене з'явилося відчуття, що студенти цього факультету (міжнародних відносин ЛНУ) більш елітарні, аніж десь у Кракові чи Братиславі. Я зачарована цими студентами! Вони приходять у вільний час і витрачають його на те, аби вивчити мову далекої країни. Ніколи не бачила, щоб студенти так хотіли вчитися, так цікавилися шведською, як тут, в Україні..."
Здавалося б, ну що тут такого, коли декілька десятків чоловік формують позитивний образ українського студентства в очах якоїсь там шведки? Але ж з таких "дрібниць" і складається імідж всієї України...
Можна попереводити адміністративно всі школи на українську мову викладання, а потім бідкатися: учнівська молодь не спілкується нею вже за порогом свого класу! А можна написати кілька гарних пісень, як це зробив колись Володимир Івасюк, і завоювати прихильність мільйонів людей - як в Україні, так і далеко за її межами.
Львівський науковець Анатолій Бурдейний, що свого часу навчався в аспірантурі Московського інституту електронної техніки, так описує атмосферу тих років і тріумф Івасюка: "Московське радіо передавало його твори по кілька разів на день. Ніколи в Україні я не чув стільки його пісень, як по тому радіо. А про смерть Івасюка мене повідомив приятель-молдованин. Він сказав: "Вони його вбили!" - і заплакав..."
Як бачимо, навіть пильна в ідеологічному плані імперія не змогла відразу перекреслити український успіх. От вам і "планка якості"... Лише кілька активістів "Просвіти" свого часу вплинули на мовні уподобання єврейського хлопчика Абрама Кацнельсона, і він потім решту життя творив українською, став відомим поетом. І зараз він вважає, що привабливість мови часто-густо залежить від привабливості людей, які борються за її відродження, від їхньої активності: "Можна і треба закохувати в силу і красу української мови! Могла ж у 20-ті роки "Просвіта" мене, єврейського хлопчика, закохати в неї на все життя..."
Отже, знову все упирається в якість. Дехто зі смутком зауважить, що "просвітянська" еліта 20-х років знищена на Соловках, а такі композитори, як Володимир Івасюк, народжуються нечасто... Все це вірно. Але це лише зайвий аргумент на користь того, що треба по-справжньому цінувати те, що залишилося; шукати й залучати таланти, поки що невідомі, і плекати, як дбайливий садівник, таланти майбутнього - думати про молодь. Бо дорога до справжнього успіху все одно братиме початок не у владних кабінетах, а йтиме від людей-носіїв високої якості. Це правило спрацьовує скрізь, навіть далеко за межами України.
Показовим є досвід організації українського культурного життя у російському місті Іваново. Відомий письменник Олександр Руденко-Десняк (з 1988 року він є головою Федеральної національно-культурної автономії "Українці Росії") глибоко переконаний, що все залежить від людей на місцях, від їхнього "рівня", тобто кваліфікації, авторитету, спрацьованості: "Кілька років тому в Іваново були спроби створити національно-культурну громаду, але всі вони були невдалими. Незважаючи на рекламу в пресі, на радіо і телебаченні, справа не зрушила з мертвої точки. Але коли у 1999 році накопичений досвід використали, - люди пішли сотнями! Чим це можна пояснити, як не різким зростанням національної самосвідомості? Сьогодні українські товариства організовані навіть в районах Івановської області. А все тому, що там працюють дуже цікаві люди, у яких є чудові ідеї!"

ДОСВІД КРИМСЬКИЙ, А ТОМУ НАЙЦІННІШИЙ
У статті "Українська... кримська татарка" ("Кримська світлиця", 6.08 1999 р.) розповідалося про Ніяру Сулейманову, ученицю сімферопольської школи-гімназії. Виявилося, що причиною вступу саме до української гімназії було не лише бажання добре оволодіти державною мовою, але й... бажання грати у волейбольній збірній гімназії, яка тоді вважалася дуже сильною командою. Як бачимо, успіх у будь-якій справі (навіть, здавалося б, другорядній) піднімає престиж навчального закладу. Успіх діє як магніт! І це при тому, що все робилося і робиться для того, щоб українські школи в Криму були бідними, непрестижними. Отже, навіть тренер з волейболу (навіть якщо він російськомовний) може бути борцем за українську справу.
Наведу ще один історичний приклад з кримського життя. Він переконає скептиків, що навіть "русифікаторську" посаду можна використовувати для прищеплення любові до України, української мови.
У 1922 році кафедру російської мови в Таврійському  університеті очолив Олександр Лук'яненко (виходець з Київщини). Навіть викладаючи російську, він учив українців Криму не зрікатися рідної мови, любити й плекати її. Зрештою, не тільки українців, і не тільки філологів. Тут знову спрацював "принцип магніту", і слухати його лекції приходили студенти інших факультетів. Ось який епізод згадував доцент-хімік В. Зайцев у своїх спогадах: "В 1931 году студенты-химики целой группой ходили на лекции профессора А. М. Лукьяненко, читавшего курс общего языкознания на украинском языке. Ходили только потому, что помимо общего интереса к этому курсу, нам нравилась манера и эмоции этого преподавателя, да и сам он влюблённый в свой предмет".
І якщо такий успіх був можливим у 1931 році, коли Крим входив до складу РРФСР, то чому він неможливий зараз? Треба лише поміняти наше ставлення до людини, навчитися шукати таланти, гуртувати навколо себе людей сильних, розумних, неординарних.
Мабуть, немає потреби говорити про те, яким потрібним для українців і кримських татар є сімферопольське видавництво "Доля", яке очолює Валерій Басиров. Але ж не українці "перетягли" його до Криму, а кримські татари Нузет Умеров, Шакір Селімов, Уріє Едемова.
Кримських татар не треба вчити прописним істинам: що таке "концентрація кадрів і зусиль" вони добре знають, всі їхні успіхи ґрунтуються саме на цьому. А найбільший успіх - це Кримський державний індустріально-педагогічний інститут під керівництвом ректора Февзі Якубова. Значною мірою випускники цього інституту (а це на 50% кримські татари) визначатимуть майбутнє Криму.
І щоб українці знайшли своє почесне місце у цьому кримському майбутньому, щоб не розчинилися серед інших народів, їм треба багато чому повчитися у кримських татар. Підтримка "кращих" з нашого середовища повинна стати залізним правилом. Бо висока якість неодмінно потягне за собою успіх!
Наведу лише один приклад з життя севастопольської громади. "Два роки тому українська пісня у Севастополі ще не лунала повноголосо. Хоч вже й були колективи з українським репертуаром, та працювали вони не для широкого загалу. Саме в цей час з'явилася у нашому місті смаглява чорноока дівчина, яка стала для севастопольців справжнім відкриттям", - пише Ірина Муленко, провідний фахівець культурно-просвітницького відділу УКІЦ у Севастополі ("Будьмо!", 23.03 2001 р.).
Далі Ірина детально описує життєвий шлях юної Тетяни Нестеренко з Житомирщини, яка у 1997 році опинилася у Севастополі. І робить  правильний висновок, оцінюючи чарівний голос Тетяни: "Для севастопольського українства Тетяна Нестеренко - як чисте життєдайне джерело, як ковток свіжого повітря у задуху". Правильний, бо саме життя вкотре довело неспростовну істину: "якість" і "успіх" крокують поруч!
"Зараз співачка працює у театрі фольклорної пісні "Подворье" (керівник - Олена Удалова), - продовжує Ірина, - і найкраще сприймаються саме народні пісні, які вона виконує акапельно; вони дають змогу відчути чистоту, силу, ніжність її голосу, дарують справжню насолоду. Приємною новиною стало те, що севастопольський театр фольклорної пісні "Подворье" зараз вперше запроваджує українську програму саме під цю талановиту співачку".
Чим не приклад для повного засвоєння нами аксіоми: "Якість веде до успіху"? І я певен: як слухали пісні Володимира Івасюка в Москві у 70-ті, а київську групу "ВВ" нещодавно на площі Леніна у Сімферополі, як студенти-хіміки слухали лекції професора Лук'яненка українською мовою у 1931 році, так і російськомовний Севастополь ще буде насолоджуватися співом українки Тетяни Нестеренко!
Лише одна людина, а який крок вперед...

"КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ" - ОСТРІВЕЦЬ НАДІЇ...
Я хотів розповісти про успіх нещодавнього конкурсу української авторської пісні "Львівська струна - на кримський лад!" і згадати, що все почалося з того моменту, коли інформація про високу якість акустичних гітар львівської фірми "Реноме" якимось чином донеслася до Сімферополя, але тут мене осяяло: все ж таки справжнім організатором і координатором всіх кримських успіхів є "Кримська світлиця".
Про "Реноме" ми ще згадаємо, і не раз - з цією львівською фірмою, схоже, налагоджується дуже цікаве співробітництво. І не в останню чергу тому, що її директор, Геннадій Крупник, людина розумна і небайдужа, добре розбирається у кримських реаліях (народився і виріс в столиці тюркомовного Азербайджану - місті Баку; бував і в Середній Азії, мав багато приятелів серед кримських татар). Його ідея "Пісня повинна здружувати народи!", думаю, буде підхоплена багатьма в Криму.
Але зараз хочу більше зупинитися на проблемах "Кримської світлиці" - газети, без якої був би немислимим будь-який поступ в українських справах на півострові. "Світлиця" донедавна не мала свого приміщення, постійно відчувала брак коштів, кадрів, сучасної оргтехніки, транспорту. А коли вона нагадує про свої проблеми, її ще й звинувачують: мовляв, позиція "Дай!" - не з кращих...
А на мою думку, газета має керуватися позицією "Віддай!" - і тут якраз все справедливо. Нехай отримає те, що їй належиться, що недодано за ось уже 10 років відстоювання цим просвітницьким часописом в Криму духовних українських рубежів. Державницька позиція газети - не причина для її дискримінації. Хіба не так? Тим більше, що коли говорити про якість газети, то тут "позитив" явно переважає. Якщо щиро, то таких газет і у Львові небагато. Таких, щоб була одночасно цікавою і для молоді, і для дітей, і для дорослих... Порівнювати її з україномовними газетами традиційно "українських" регіонів взагалі недоречно.  Там  навіть не прагнуть організовувати національне життя  (хіба що під час виборів...), мовляв, для  чого, коли тут українці й так становлять понад 90% населення. А дарма...
Тим часом "Кримська світлиця" навіть в критичних умовах матеріального неблагополуччя, прихованого, а то й явного спротиву проросійськи орієнтованого чиновництва шукала й продовжує прокладати свій духовний шлях до сердець кримчан. І насамперед - юних. Зокрема, залучаючи їх до знайомства з нашою історією, культурою, духовними скарбами через літературні, мовно-комп`ютерні, пісенні конкурси. Це хіба не якість? І те, що, наприклад, берегиня нашої пісні народна співачка Ніна Матвієнко зголосилася підтримати придуманий "Світлицею" конкурс української пісні в Криму - хіба ж це не оцінка цієї якості?
А від якості, як уже говорилося, - прямий шлях до успіху. Все це свідчить про те, що "острівцем" такого відносного успіху можна вважати й "Кримську світлицю". Хоча і її, звичайно, можна зробити кращою, але перш за все ми, читачі, своєю підтримкою повинні забезпечити газеті належні умови для існування. Від нашої позиції, від якісної, якщо хочете, читацької масовості також багато залежатиме. Від того, як будемо її популяризувати, підтримувати у важку хвилину. Від того, як відгукуватимемось на резонансні газетні публікації, "бомбардуватимемо" листами різні інстанції. Тільки тоді з'явиться впевненість: для нашого національного відродження у Криму є надійне підґрунтя.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 06.09.2002 > Тема "Ми єсть народ?"