Версiя для друку Обговорити в форумi

  1 червня виповнилося 75 років від дня народження відомого українського поета, лауреата міжнародної премії імені В. К. Винниченка Володимира Бровченка.
  Володимир Якович Бровченко народився в с. Мала Виска на Кіровоградщині. Закінчив Одеський технологічний інститут. Працював у Херсоні, Києві, де й нині мешкає, був головним редактором журналу «Дніпро», тривалий час очолював Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном.
  Автор багатьох збірок віршів: «Шумлять жита», «Не розстріляні зорі», «Погода на завтра», «Страсний четвер», «Повернення Богородиці» та інших; роману у віршах «Як Мамай до Канади їздив», збірників пісень «Вірність», «Материне поле», «Голуби».
  Щойно в одному з київських видавництв побачила світ книга його споминів «Вікнина» - про пережите в дитинстві та в молоді роки, про зустрічі й спілкування у зрілі роки з багатьма людьми на рідній землі і за її межами, зі своїми колегами-літераторами.
  Володимир Бровченко - поет Степу. Безкрайні простори Кіровоградщини, люди, серед яких виростав і мужнів у воєнні та повоєнні роки, перші сільські трудові «університети» - усе це знайшло відображення у його віршах, стало стрижнем його поетичної творчості.
  «От якби Володимир Бровченко, - пише в передньому слові до збірки віршів поета «Повернення Богородиці» (Київ, «Український письменник, 1999) літературний критик, професор Києво-Могилянської академії Володимир Панченко, - взяв та й видав колись цілу поетичну книжку, назвавши її просто - «Мала Виска»! як Іван Драч «Теліжинці»... Не сумніваюся, що була б то антологія найглибшої, найзадушевнішої його лірики».
  Адже й справді, як зазначає інший поціновувач поетичної творчості нашого ювіляра, поет, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Володимир Базилевський, чиє коріння теж з кіровоградського Степу: «Чи не найкращі вірші В. Бровченка саме про духовну спорідненість з рідним краєм, про душевну потребу прихилятися до нього знову і знову. Степ присутній не тільки колоритними ознаками пейзажу, його мінливих станів, а й психологією мовлення, широтою погляду степовика».
  З цією думкою Володимира Базилевського не погодитися важко, бо ці, степові вірші В. Бровченка - виношені в його душі, вони ллються з його серця, як жайворонкова пісня з маловисківського піднебесся.
  І, дослухавшись до добрих порад своїх земляків-кіровоградців, Володимир Бровченко зібрався все-таки на книжку віршів «Мала Виска» про рідний Степ і видрукував її в одному з київських видавництв. Може, «зібрався» тут і не зовсім точне слово, адже до такої тематичної збірки поет був завжди готовий. Щоправда, наклад тієї омріяної збірки «Мала Виска» був невеликий, видавали ж бо її, так би мовити, «на пробу», але книжка стала бібліографічною рідкістю.
  На потвердження вірності степовій тематиці В. Бровченко у дитячому видавництві «Веселка» випустив ще одну «степову» книжку віршів під назвою «За сивими курганами».
  Про Степ писали багато поетів - вихідців з його широт - Іван Шевченко, Євген Маланюк, Терень Масенко, Євмен Доломан, Леонід Тендюк та Іван Хоменко і ще багато чудових і різних. До того могутнього хору поетів-степовиків долучився виразний і самобутній голос поета Володимира Бровченка. Для нього Степ - то не лише географічне поняття. Степ - його колиска, колиска і рідний дім великого роду степовиків по батьківській і материнській лініях. Степ - його багата, розмаїта і пісенна мова, його поетичне начало. До речі, лексичному і фольклорному багатству поезії В. Бровченка, «технаря» за освітою, міг би позаздрити не один філолог...
  Прочитайте його вірші «Однокореневі химерії» чи «Топоніміка» і ви відчуєте, як поет уміє грати словом. Але то гра не задля гри.
В тій грі - і велике смислове та ідейне навантаження. Отож, знову до Степу. Без нього, Степу, В. Бровченко не мислить свого життя, бо він - його друга матір, його віра, надія, любов.
  Знову степ встає із глибини,
  Із душі, з очей, з моєї мови.
  Ось дожив уже й до сивини,
  А не знаю іншої любові, -
так щиро, по-синівськи зізнається поет в одному зі своїх віршів. Туди, в степову широчінь, до
моря злаків і квітів, до левад і калин над його рідною річечкою Вись (в давньоукраїнській мові «вись» - «вода»), до батьківської хати на косогорі неподалік Макарівського яру рветься його серце із пробензиненого міста, з каміння й асфальту...
  Хоч подумки... до першослова...
  До первороду... Хоч на мить.
  Бо там любов - моя основа -
  Одвічно світиться й болить...
  Там, у Степу, в рідних краях, він - свій серед своїх, він почувається, як риба у воді.
  Подвір’я. Степ. Вкраїна. Русь.
  Тут все моє, хоч недосяжне.
  Багато звідано. Аж страшно,
  Що вже нічого не боюсь...
  «Степ! Що в тобі? Для чого ти, для кого? Люблю гори і ліс, море і вечірнє місто, а от без тебе, степе, не мав би я радості на світі...»
  Отакий він, цей сивочолий Поет зі Степу, з відкритою навстіж душею для пісні і мови рідних степовиків, для радості й зажури, для лагідного слова щирим друзям і гнівного, дошкульного - недругам. Він весь у трудах і днях, в неспокої і горінні зустрічає своє високе повноліття. Його творчий вогонь не згасає, він, цей вогонь поезії, високий і рівний, як тополя в степу. Його видно звідусіль - і з Криму, і з смаглявої Таврії, з нашого несходимого Степу, з інших далеких і близьких куточків рідної української землі.
  Шанувальники поетичного слова, прихильники Вашого самобутнього таланту, Володимире Яковичу, чекають від Поета Бровченка нових хвилюючих віршів, в яких барвами і пахощами нашого українського Степу переливається рідне Слово, сповнене мудрої і глибокої думки поважного Степовика.
  Многії Вам літа, славний друже!
  
 
Володимир БРОВЧЕНКО

ТОПОНІМІКА
А доріженька-недалеківка
Від нещастя та й знов до біди.
Що по праву руч - то Лелеківка,
Що по ліву руч - Лебедин.
За кар’єрами, за суглинками
По степу - чи туман, чи міраж.
Ще царицин орел понад Злинкою,
І на схід задививсь Адабаш.
Лозоватка в ярах, поза лозами,
Розхлюпнула ставків неоглядь...
А наїзники тлумлять чорноземи,
Аж зчорніли, та й далі їдять.
За проклятими, за уранами
Захмеліло в садках Хмельове.
Все помучене і поранене,
Та живе ще, на диво, живе.
Недосяжної волі примарище
Заведе мене на Копанки.
Розпитаю довірчо в товариша,
Як-то злодії вийшли в панки.
Власним потом покропиш,
то й виросте
Біля кожної слободи...
Ти прийди до нас, справедливосте,
Невмолима, нарешті прийди.
Кримки, Митниця, Листопадове.
Ось-ось-ось уже... Не журись.
Десь є Звірівка, може, й Падлове,
А моє таки Вись.

* * *

Ви не дивуйте, справді, люди добрі,
Що я усе про неї не вгаваю...
Про Вись мою, що в’юниться за обрій, -
Маленьку жилку степового краю.
Мені приплине тепла хвиля в серце -
Хлюпне бродіння молодого хмелю.
У кожного ж десь є його джерельце -
У вічній мерзлоті а чи в пустелі...
Моє ж отам, де медоносять липи,
Де роси в сизих травах, наче зорі.
Там, де тополь зелені смолоскипи
Над хлібним царством
світять неозорим.
Моє отам, де мати на причілку
Щолітечка чеканням душу крає.
Там річечка - ота маленька жилка
Від мого серця до мойого краю.
Палахкотить єство і денно, й нічно:
О земле рідна, будь мені такою,
Щоб я тією річечкою вічно
Гордився, як великою рікою.

* * *

Знову степ встає із глибини,
Із душі, з очей, з моєї мови.
Ось дожив уже до сивини,
А не знаю іншої любові.
Степового неба зорегляд
Оповив і час мені, і простір,
Із-за яру яблуневий сад
Простягає молоденькі брості...
Є у мене споминка одна,
Є у мене щасна мітка долі:
Там, в степу, глибока борозна
І мої сліди на орнім полі...
Б’є високе повнозерня днів,
Родять руту-зілля ночі літні.
Виколисуй в колосках синів,
Степе, на труди свої досвітні.
Ти мені укорінився вглиб,
Ти - моїх думок-видінь столиця,
Чародійна музика, і хліб,
І моя довічна таємниця.

ВОЛОДИМИРУ БРОВЧЕНКУ
  Ніхто про Степ так щиро
   не писав,
  Як цей сільський поет
   з Малої Виски
  Про зеленаві кучері отав,
  Про лан пшеничний,
   що під сонцем блиска.
 
  Про річечку,
   на ймення дивне Вись,
  Що витіка з Макарівського яру,
  Про спраглу ниву,
   що чекає хмару,
  З якої б життєдайний дощ
   проливсь.
 
  Про верби понад ставом
   у долині,
  Про степовий полин
   і про... будяк...
  Ну, хто б його ще оспівав отак,
  А він, бач, для Поета, як людина.
 
  Усі в Степу - поетові рідня,
  Усе в Степу - в поетовому серці,
  І ця криничка у ярку з відерцем,
  І сонях, що цвіте на схилі дня.
 
  І вікнина - це вічне джерело,
  Що струменить по виярку
   до хвоси,
  І осокори - степу хмарочоси,
  Це все - Його,
   що є й завжди було.
 
  Він - степовик.
  Він - вірний степу син.
  Він рідний степ,
   як матір-батька любить.
  І сивий чуб його,
  мов ковилу голубить
  Легкий вітрець
   із степових рівнин.
  Данило КОНОНЕНКО.
31.05.2006 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 02.06.2006 > Тема "Українці мої..."