Версiя для друку Обговорити в форумi

Неодноразово у мене виникало непереборне бажання особисто познайомитись із кожним нашим передплатником з "материкової" України.
Все-таки у них дещо інша мотивація вибору, інша точка зору на багато явищ, аніж у пересічного кримчанина. Здавалося б, "Кримська світлиця" зовсім не є обов'язковою на їхньому робочому столі, та й ранкову каву можна пити, переглядаючи свою, місцеву газету. Що знаходять ці люди у "Кримській світлиці"? Якими вони є? Чим живуть люди їхнього регіону?
Час від часу серед нашого читацького загалу "засвічуються" яскраві, надзвичайно цікаві особистості. І талановиті, і надзвичайно працездатні, і комунікабельні, й головне - небайдужі. І ще помітив: всіх "материкових" передплатників об'єднує любов до України. Найчастіше вона гармонійно поєднується із любов'ю до своєї місцини, або, як прийнято казати, - до своєї малої Батьківщини.
Саме такою людиною і є Микола Михайлюк з Рахова. Син зелених гір і дзвінких потоків, та ще й мешкає у самісінькому центрі Європи. Як відомо, географічний її центр знаходиться біля Рахова. Ще в часи Австро-Угорщини тут установлено меморіальний знак. А незалежна Україна і собі поступово розбудовує цей шматочок землі. Навіть пошта є, хоча люди тут і не живуть. Проте кожен турист, напевно, мріє послати рідним листівку з "центру Європи". От і пішла місцева влада назустріч таким мандрівникам.
Дорога зі Львова на Рахів вражає своєю красою. Особливо в серці Карпат. Уявіть: внизу спека, трохи вище - цвітуть сади, а найвищі вершини гір - ті взагалі виблискують плямами снігів. Там зима тільки-но зустрічається з весною. Цей контраст не може не захоплювати!
А Тиса? Красуня-Тиса, вічна ріка Гуцульщини... Своїм шумом вона знімає будь-який стрес, зміцнює нервову систему міської людини, та й найздоровішим малим гуцулятам дарує неабияку радість спекотного дня.
Щоб побувати в центрі Європи, треба брати квитки в сторону Ділового. В Діловому вже прикордонна застава, ще трохи і - Румунія. Біля застави сконцентрувалася велика група туристів - чекають дозволу на сходження. Справа в тому, що найближча гора Піп Іван знаходиться на самому кордоні з сусідньою Румунією. Південні схили - румунські, а північні - скелясті і надзвичайно мальовничі - українські. Це не найвища вершина українських Карпат, але, мабуть, найкрасивіша. Українські Альпи? Гуцульський Арарат? Ні - Фудзіяма! Оце, мабуть, найкраще порівняння. Недаремно ж туристи рвуться туди, хоч снігу на вершині півтора - два метри точно буде...
А на північній околиці села Ділового в мальовничій гірській ущелині вже видобувають... золото. Саме так, оте знамените, оспіване в роки незалежності карпатське золото! Від однієї лише думки, що тут, поряд, золота копальня, трохи перехоплює подих. Незвично...
Микола Михайлюк - ідеальний провідник і оповідач. А ще - історик, етнограф, політик і... співець рідної Гуцульщини. О, я здається вже знаю, про що з ним говорити...

 - Миколо, мої знайомі львівські лемки стверджують, що Едем знаходився на території Лемківщини. Вони відкидають припущення багатьох вчених, що рай знаходився між ріками Тигр і Євфрат.
- Я їх добре розумію. Подумайте самі: клімат тут набагато кращий, аніж на Близькому Сході. Ледь не через кожні десять метрів б'є якесь джерело. Ліси створюють затінок, забезпечують киснем. Карпати ніколи не затоплювалися під час так званого "Ноєвого потопу". Льодовик і той сюди не доходив, зупинився десь під Львовом. Тобто лемки не помиляються стосовно раю в Карпатах. І отой їхній тисячолітній дуб, і їхнє ставлення до нього свідчать про цілковите занурення лемків у рідну природу, у свій рай. Хоча, якщо не піддаватися емоціям, а спиратися на факти, то епіцентром раю, все-таки, слід вважати Гуцульщину. Тут і природа красивіша, і населення древніше. У 1959 році на Буковині була знайдена сопілка, зроблена з оленячої кістки. Її вік - 150 тисяч років! А гуцули, як відомо, живуть в Рахівському районі Закарпаття, Вижницькому - Чернівецької області, а також на Івано-Франківщині - до Косова. Знахідка 1959 року підтверджує моє припущення. До того ж, ми ще й по золоту ходимо!

- Миколо, я хочу уточнити, що лемківському дубові не 1000, а 1200 - 1300 років. Звичка лемків приходити до нього і кланятися йому, наприклад, після весіль говорить, напевно, про збереження дохристиянських традицій?
- Безумовно! Християнство, на жаль, "відтинає" від нас те, що було понад тисячу років тому. Це, до речі, найголовніший аргумент сповідників РУНвіри. Я ша-ную засновника РУНвіри Лева Силенка за те, що
він відкрив історичну завісу часу і ніби звернувся до всіх: "Українці, те, що було до 988 року, воно також наше!" Я не маю наміру забувати й крихти рідної спадщини. Хіба не є скарбом оця наша древня пісня:
Ой рано-рано
та й зоря зійшла -
Ой, Дажбоже,
А вся родина у поле ішла -
Ой, Дажбоже...
Християнство не акцентує свою увагу на стосунках з природою, хіба що побіжно... Рід, нація - теж ніби на другому плані. А ми, гуцули, зрослися з цими ріками, лісами, полонинами. І збереження роду, своєї ідентичності в усі часи було найголовнішим завданням.
Хіба що останнім часом процеси глобалізації серйозно заторкнули Гуцульщину, особливо молодь. Чи збережуть вони наші пісні? Чи зможуть заспівати своїм дітям:
Ой, попід гірку,
попід дібрівку,
Дажбоже,
Ой, там оре
плужок -
срібненький
колужок,
Дажбоже...

- Миколо, вирази "чіста", "канкрєтна", "карочє" я чув уже в Рахові і, здається, від корінних гуцулів. Отже, телебачення, а може, й заробітчанство роблять свою справу. Ідентичність нищиться.
- В самому Рахові, на відміну від навколишніх сіл, населення дуже перемішане. До нас присилали спеціалістів навіть з Новосибірська; була й школа російська з 1965 року. Зі Східної України є багато людей. До речі, за часів угорського панування в мові гуцулів з'явилося багато угорських блатних слівець. Змінилися обставини, і вони кудись зникли. І школа російська знову стала українською. Заслугою гуцулів є те, що саме вони, а не держава навчили українській і угорців, і росіян, і циган. Навіть "східняки" у нас, на Рахівщині, "огуцулились".

- Росія перемішувала населення відомо з якою метою. Мені здається, що коли перемішується населення власне українських регіонів, то це в умовах незалежності не так вже й погано. Навіть невеликий відсоток приїжджої інтелігенції буде сприяти цементуванню нації, виробленню якоїсь загальноукраїнської ідентичності. Люди краще знатимуть особливості українських регіонів, уважно придивляючись до спеціалістів-"мігрантів".
- Не без того... Хоча інколи трапляється, що оці "мігранти" на новому місці об'єднуються за клановим принципом і менше всього переймаються долею України і "місцевими особливостями".
Дуже могли б посприяти виробленню загальноукраїнської ідентичності поїздки школярів, студентів та й дорослих у протилежні регіони держави. Нові враження, знайомства...

- Зрештою, цим уже півтора десятиліття активно займається Львів, приймаючи на канікулах дітей зі Сходу. Ні, не Львів - вся Галичина, та й Волинь, Рівненщина. Дуже своєчасною є думка про поїздки дітей у зворотному на-прямку - на Схід. Адже й там є що подивитися: музей Дмитра Яворницького у Дніпропетровську, острів Хортицю, Сорочинський ярмарок, Канів, Крути і таке інше.
- Так, це чудова ідея! До речі, я побував у музеї Яворницького ще у 1987 році.
Це була дуже цінна поїздка. Не так давно з'їздив у Сорочинці. Моїми супутниками були закарпатець Сергій Раховський і Галина Сидорець з Ужгорода. За походженням вона "східнячка" з Таращанського району Київської області. Тож виходить, що їхали на її батьківщину - Наддніпрянську Україну.
А ми з Сергієм були "повпредами" Гуцульщини. Розповідали про свій регіон, я співав гуцульські пісні.
Нас дуже тепло сприймало місцеве населення, а присутнє на ярмарку Запорізьке телебачення вирішило знімати наш гуцульський "експромт". Потім мені телефонували друзі із Запоріжжя, казали, що бачили мій виступ, їм сподобалося...
А ще я був в селі Богоявленському, що на Кіровоградщині. Там знаходиться могила Олени Силенко - матері засновника РУНвіри  Лева Силенка.
Отже, українські святині є в будь-якому регіоні України, тож поїзди з дітьми під час канікул можуть рухатися і з Заходу на Схід, і з Півночі на Південь. Але поїздки на Західну Україну ще довго будуть наймасовішими і найкраще організованими, бо вона цим уже давно займається.

- Миколо, а як сприймається "Кримська світлиця" на Закарпатті?
- Свій примірник я приношу у штаб УНП, тож її читають багато людей. Деякі публікації викликають велику зацікавленість. Особисто мені "Світлиця" подобається тим, що вона хоч і виразно патріотична, проте не заангажована, стоїть вище політичних чвар, відстоює загально-українські інтереси. В той же час деякі інші праві газети можуть допускати окремі "випади" навіть супроти своїх союзників. Так, наприклад, "Україна молода" допускала не завжди коректні висловлювання стосовно УНП чи блоку Костенка і Плюща.
У "Кримській світлиці" цього зовсім немає.

- А як сприйняли гуцули статтю Алли Петрової "Кримський вірус нетерпимості"? Там ще були надруковані листи сімферопольських школярок Ганни Кривко і Олесі Онопрієнко, яких дискримінували за мовною ознакою.
- Звісно як - негативно. Особисто я співчуваю цим дітям, а з іншого боку розумію: без оцих перших подвижників не буде ніяких змін у Криму. Нехай гартують свої характери, по-іншому поки що не можна. Пригадую, як я навчався в Київському інституті культури. Тільки-но почалася горбачовська "відлига", і я відразу цим скористався. Всі конспекти вів українською. Навіть екзамен з російської літератури складав українською. Цитував поетів при цьому, звичайно, російською, але з викладачем розмовляв своєю рідною мовою. І, уя-віть собі, мені ставили п'ятірки, адже предмет я знав.
Траплялися не дуже толерантні викладачі з інших предметів, які, помітивши, що конспект я веду українською, казали мені:
- Я такого не говорил! Ведите конспект по-русски.
Найбільш заповзятливі рвали мій україномовний конспект, наказували, щоб переписав. Я брав у друзів їхні конспекти і... знову
перекладав з російської на українську. Зрештою, на мене махнули рукою.

- Дійсно, на той час це було дуже сміливо.
- Це ще нічого. У 1990 році, коли Союз ще існував, я розпалив велике багаття біля Будинку культури і повкидав туди прапори союзних республік.

- Як? Адже тоді це трактувалося як державний злочин...
- Вже було рішення про затвердження української національної символіки, от мені й довелося викручуватися: мовляв, не так зрозумів. А взагалі-то, робив це свідомо, по-своєму наближаючи День Незалежності України.

- Виходить, Миколо, ви передбачили майбутнє? Адже тоді ще могло скластися по-різному...
- Виходить, передбачав. Та й не тільки тоді. День свого 50-ліття я зустрічав на Говерлі. Сталося так, що мене попросили вручити булаву Ющенку. Це був 2002 рік, задовго до президентських виборів. Коли він із великою групою людей піднявся на вершину, я пішов назустріч, вручив булаву і сказав:
- Бажаю, щоб Народний Президент, нарешті, став офіційним!
Ющенко тепло обійняв мене, прийнявши булаву:
- Мене ще так ніхто не називав...

- Виявилося, що і цього разу ви передбачили майбутнє? Як і тоді, коли вперто переписували пошматовані конспекти знову українською. І тоді, коли "вольовим рішенням" утвердили панування української символіки на Рахівщині. Може, й кримське майбутнє передбачите? Можете щось побажати Ганні Кривко чи Олесі Онопрієнко?
- Знаю, що Бог мене беріг усі ці роки. Та й не одного мене, бо не було б тоді України. Думаю, і у дівчат все буде добре. Нехай вірять у себе!
Боротьба буде важкою, але ми переможемо, бо за нами - правда.

На фото: "найєвропейськіший" наш передплатник - Микола Михайлюк.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 02.06.2006 > Тема "Українці мої..."