Версiя для друку Обговорити в форумi

НАГАДУЄМО нашим читачам, що з метою залучення до співпраці з газетою талановитої (пишучої і думаючої!) молоді і можливого розв`язання у такий спосіб одвічної кадрової проблеми (українськомовних журналістів у Криму, на жаль, не готують), редакція всеукраїнської громадсько-політичної та літературної газети "Кримська світлиця" оголошує серед старшокласників та студентів творчий конкурс! ЙОГО ПЕРЕМОЖЕЦЬ ОТРИМАЄ В НАГОРОДУ СУЧАСНИЙ ПЕРСОНАЛЬНИЙ КОМП`ЮТЕР від фірми "Макдональдз" і очолить домашній (з комп`ютером та Інтернетом!) корпункт "Кримської світлиці"!
До новенького персонального комп`ютера і перспективи отримати роботу в редакції "Кримської світлиці" (не вічно ж українській газеті в Криму бідувати!) - всього лише п`ять кроків-завдань! Усі ці завдання і умови конкурсу були надруковані в "КС" №3 за 13 січня 2006 р. (Якщо ви не знайдете цього номера газети - телефонуйте до редакції!) Закликаємо юні таланти приєднатися до нашого конкурсу і для прикладу публікуємо сьогодні відповідь однієї з учасниць на останнє, 5-те конкурсне завдання.
"Добрий день, шановна редакціє! "Під лежачий камінь вода не тече", - саме ці слова спонукали мене до дії. На столі безліч книг, словників, довідників. Не знаю, коли я все це передивлюсь, але ж до комп'ютера всього якихось п'ять кроків... З надією - вперед!
Я - Яна Натягайло, учениця 9-го класу ЗОШ ім. Горького смт. Леніне. Школа для мене стала другою домівкою. Тут я знайшла друзів, дізналася багато нового. Люблю географію, мову, літературу, історію, музику. Брала участь у районних олімпіадах практично з усіх предметів. Знаю, що знаю зовсім мало, хочу досягти набагато більшого. Дуже хочеться стати власником того комп'ютера, що у вас в редакції.
Спасибі вам за конкурсні кроки-завдання! Я отримала велике задоволення від роботи над ними".

"Люди, будьте пильними!"
Ю. Фучик.

Остання субота листопада - День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій - одна з найсумніших дат в історії нашого народу.
Мене охоплює жах за наше минуле і відчуття тривоги за наше майбутнє. Сьогодні в Україні чимало колишніх партійних функціонерів перефарбувалися у демократів. Сумнівно, щоб вони заповзялися будувати суспільство громадянської злагоди, в якому не було б місця повторенню трагічного минулого.
Власне, важко вмістити в поняття "дата" ту страшну біду, яка переполовинила український народ у ХХ ст., - від голоду вимирали ті, хто сіяв "жито-пшеницю", для кого не вистачило живодайного зернятка, крихти чи рісочки, що втримали б їхні душі на землі.
Голодомор. Геноцид. Винародовлення нації, для якої хліборобство було основою життя, вмістилищем родової пам'яті, традицій та мови, було Великим Колом життя. Не недорід, не згубні сили урагану, суховіїв чи бездощів'я, а чорна смертельна коса, диявольський задум московсько-комуністичного режиму вигубили найкращі селянські роди, вимертвили цілі села, розметали по світу людей, що тікали від мору з благодатної землі, навіки вкарбувавши в своє єство страх голодної смерті. Той страх, мов ярмо, душитиме шиї і гнітитиме плечі не одне десятиріччя, заліплюватиме вуста мовчанням, відвертатиме очі од запалих могил на вигонах - могил, позбавлених хрестів, молитви і пам'яті...
Моїй бабусі Галині Семенівні нині сімдесят шість років. У ті страшні часи вона була ще маленькою дівчинкою, але перед її очима ще й досі - замучені голодом обличчя десятків її земляків: їх закопували штабелями в колективних могилах.
- Їх ховали без сонця, - каже старенька, - вночі, по-злодійськи. Церква у селі була зруйнована, священики - винищені. Нікому було навіть помолитися за душі старих і малих, за тих наших людей, що померли голодною мученицькою смертю. Гіркий присмак різнотрав'я раз по раз нагадує про себе...
А вже після війни, в 1946 році, бабуся Галя працювала на Машоринському цукровому заводі, голод старалась тамувати солодким, і одного разу впала з висоти, дивом залишилась жива, а головний біль і страх тепер супроводжують все життя. Згадувати про це не дуже любить, а якщо заходить мова, то каже: "Хочу, щоб у вашому житті ніколи не було голоду й війни".
Бабця Марія й дід Григор (нині покійні) побралися в 1929 році, жили вони на Хмельниччині.
В 1933 році у них було вже двоє синів - Михайло та Євген. Але щастя молодої сім'ї було недовгим. Один за одним повмирали діти, і це при тому, що село знаходилося серед лісу, який дуже допомагав місцевим жителям. А в сім'ї сусідів Тоцьких за тиждень вимерла вся сім'я. Залишилася п'ятирічна Маня. Мої рідні, залишившись без дітей, зразу ж забрали до себе дівчинку. Вона вижила і все життя називала їх батьками. Важке життя випало на долю моєї рідні Стецюків. У діда були золоті руки, хоча багатства не нажили, але восьмеро дітей народили, семеро із них живі сьогодні.
Живі свідки тієї чорної пори відходять від нас у небуття. Сьогодні вже доведено, що голодомор не випадковість, а заплановані дії режиму, спрямовані проти України. Скільки років приховувались, скількома мільйонами українських життів оплачено голодомори?! Аж тепер можемо сказати: ця цифра сягає дванадцяти мільйонів. В Україні вмерла ще одна Україна.
Чорне для мене ніколи не буде білим.
Пам'ятаймо ж про тих, кому не вистачило хліба житнього, хліба пшеничного, кому не додали хліба пам'яті. Розломимо навпіл хліб скорботи своєї та не допустимо нічого подібного на нашій багатій, родючій, щедрій землі.
Яна НАТЯГАЙЛО,
учениця 9-го класу загальноосвітньої школи ім. Горького смт. Леніне.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 31.03.2006 > Тема ""Білі плями" історії"