Версiя для друку Обговорити в форумi

23 липня в Києві відбулася презентація збірки есеїв Романа Закревського «Я стою у довгій черзі разом з іншими військовими».

Автору виповнилося 39 років. Він народився і виріс у Чернігові. Працював фотографом і відеооператором. Перед повномасштабною війною Роман Закревський знімав документальне та ігрове кіно, був відеооператором «Суспільне Чернігів». У 2022 році його фото обстріляного будинку в Чернігові з’явилося на першій шпальті The New York Times.

У 2023 році Закревський вступив у «Азов». Він розповідає: «У мене був вибір: чекати поки покличуть, чи прийняти запрошення. Друг із Чернігова, з яким ми знімали документальні фільми, коли я ще був оператором на місцевому телебаченні, запропонував долучитися до медійного відділу однієї з бригад. Я погодився, бо ще з юності, коли тільки почав займатися фотографією, мріяв працювати в гарячих точках, надихаючись роботами класиків воєнної фотожурналістики. Правда не уявляв, що гарячою точкою стане вся моя країна».

 В есеях Романа Закревського переплітається досвід служби та особисті спогади: про облогу й бомбардування рідного міста в 2022 році, про розлуку з близькими, страх і втому, але також про ніжність і крихкі миті людяності, що зберігаються навіть у світі, отруєному жорстокістю.

 Один із есеїв називається «Мовне питання». Р. Закревський розповідає: «Українську мову я повноцінно не використовував до повномасштабного вторгнення. Хоча було пару моментів, коли я довго розмовляв солов’їною. Наприклад, декілька разів після того, як повертався зі Львова, де був у гостях у мого друга Івана Цап’яка, з яким ми ще в нашому Криму познайомились. Він з колегами розписував фресками церкву-маяк в Малорєчкє в далекому 2007 році.

 У школі з української мови і літератури в мене була тверда дев’ятка. Я досі пам'ятаю, як плакав від «Марії» Уласа Самчука. Вона справила на мене сильне враження, хоча в підручнику був лише шматок. Той шмат мало кому зайшов через добренний обсяг, а мені – аж відірватися не могло моє юне серце від тієї історії, хоч і сильно-сильно плакало. Так я вперше дізнався про Голодомор. Ще був момент у старших класах, коли до нас на відкритий урок завітав місцевий кобзар із бандурою, батько школярки з паралелі. Не тіко на мене сильно вплинула та зустріч. Після неї ми з однокласниками домовились розмовляти в школі виключно українською. І протримались десь два тижні».

 В родині Романа справи з українською мовою були не кращі: «У моїй сім’ї української майже не було. Я чув її тіко в бабусиної сестри, що жила в Куликівці... Ще українська майже постійно була в обігу мого дядька – полковника з Коростеня. Він єдиний, хто спілкувався українською, коли приїздив до нас на сімейні свята, і чомусь завжди здавався мені дивним з тією вимовою. Вона максимально привертала увагу. А це в моїй сім’ї не сильно підтримувалось».

 Далі Закревський згадує: «З мого оточення тіко Матвій і Володя із Чернігова, скільки я їх знаю, говорили рідною мовою ще задовго до того, як це стало спочатку трендом, а потім, після 24 лютого 2022-го, мейнстримом і своєрідним моментом самоідентифікації. Нюансом, який одразу давав можливість зрозуміти, хто перед тобою стоїть і на якому рівні його самосвідомість».

 Про свій перехід на українську мову Роман Закревський пише: «Мій шлях до української мови почався з видалення російської розкладки в телефоні десь за рік до повномасштабного вторгнення. Я листувався виключно рідною мовою чи англійською. В побуті і в живому спілкуванні тоді ще переважала мова нашого ворога, але після того, як ми зустріли весну в Печеніжині, коли я рефлексував із кумом з приводу всіх подій, через які ми були змушені виїхати, мені самому ставало гидко, бо втомлені мізки під дією п’янкого карпатського вина видавали з мого рота російську, яка там, на Галичині, в його ювелірній майстерні лунала максимально чужорідною. І я сам відчував себе наче забрудненим ізсередини. Цього бруду дуже сильно кортіло позбутися. Особливо тоді.

 Велику роль у переході на українську й розумінні того, що з нами зробили совєти, також відіграла одного вечора лекція з історії України, в якій кум пояснив, що наша держава була розділена по річці Збруч між двома великими імперіями. Одна – Австро-Угорська, інша – Російська. І мені просто не пощастило народитися якраз у тій, яку максимально наслідує країна-агрессор».

 Ще одне спостереження автора: «В юності мене завжди дивувало: чого я знаю російську, а росіяни українську – ні».

 А як справи з мовою у війську? Роман Закревський пише: «Тут у війську багато хто розмовляє російською, як і багато хто українською. Але одразу чути, чи людина спілкується нею, бо поважає закони суспільного простору, чи послуговується нею з дитинства, бо виросла в українськомовному середовищі. Хоча питань до тих хлопців, що тримають лінію фронту, взагалі ніяких немає. За них говорять їхні дії».

 А один воїн стверджує, що коли під час бою в телефоні чуєш знайомий голос, «то пофіг якою мовою він говорить».

 А якщо голос незнайомий і говорить з метою заманити наших козаків у пастку? Як тоді розпізнати ворога?

 Презентацію книги Романа Закревського провела воєнна кореспондентка Анастасія Рокитна.

 А.Р.: Чому ти вирішив написати книгу зараз?

 Р.З.: Коли мої тексти почали з’являтися в Інтернеті, було дуже багато позитивних відгуків. Я на війні. Я можу задвохсотитись. Треба робити зараз.

 А.Р.: Чому ти вирішив, що цей досвід треба записати?

 Р.З.: Я не один такий. Так відчувають і інші люди. Раптом ця книга допоможе тим, хто ще вагається. Хтось подумає: «Якщо цей чувачок пішов без військового досвіду, значить я теж зможу».

 Про фото Роман Закревський сказав: «Є імена, але немає назви населеного пункту. Це війна і треба фотографувати людей так, щоб не було зрозуміло, де ця людина перебуває.

 А.Р.: Яка твоя мрія?

 Р.З.: Моя мрія: написати, що війна закінчилася і повернутися додому. Не просто до Чернігова, а взагалі повернутися додому з війни.

 А.Р.: Зараз багато військових пишуть книги. Чому треба їх читати?

 Р.З.: Війна – це особистий досвід. Ця книга важлива і для того, хто бере її в руки, щоб дізнатися про цю війну, і в контексті історії. Як історичний документ.

 А.Р.: Ти б радив своїм побратимам теж писати?

 Р.З.: Кожен з нас щось відчуває і має можливість це описати.

 А.Р.: Чи зрозуміють твою книгу цивільні?

 Р.З.: Я написав і для того, щоб люди подумали: «Там не страшно, можна долучатися».

 Збірка есеїв Романа Закревського «Я стою у довгій черзі разом з іншими військовими» доповнена документальними й художніми фото автора.

 Анатолій Зборовський

На фото: Роман Закревський і модераторка презентації Анастасія Рокитна

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 31.07.2026 > Тема "Українці мої..."