Версiя для друку Обговорити в форумi

25 травня нинішнього року – сумний ювілей. Виповнилося сто років з дня вбивства Симона Петлюри - людини, чиє ім’я стало символом боротьби за вільну Україну. В Києві на Хрещатику відкрилася банерна виставка Українського інституту національної пам'яті «Симон Петлюра: життя за незалежність». Виставка висвітлює життя та різні аспекти діяльності Головного Отамана Української Народної Республіки.

 Рід Петлюр

 Банер «Козацького роду» показує походження Симона Петлюри. Симонів прапрадід - Остап Петлюра був отаманом Платнірівського куреня. Після розорення Січі 1775 року за наказом цариці Катерини ІІ, за дослідженнями полтавського краєзнавця Анатолія Чернова, Остап «зумів перебратися дніпровськими плавнями до Самарського монастиря. Остапів син Омелько малював ікони Самарського запорозького собору». Після заснування в Павлограді кінного заводу Омелько Петлюра влаштувався туди на роботу. Згодом народився син Павло – дід Симона Петлюри. Той перебрався до Полтави, де організував візницьке підприємство, а його син Василь успадкував родинну справу та розширив її. Василь Петлюра помер 1909 року.

 Бабуся по батьковій лінії – Ганна Петлюра, в дівоцтві Чоловська, походила зі священницького роду. Після смерті чоловіка постриглася в черниці та стала ігуменею Топловського жіночого монастиря в Криму. Згодом у цьому ж монастирі стала черницею Симонова сестра Єфросинія, яка трагічно загинула 1918 року.

 Дідусь Олексій по материній лінії, овдовівши, теж пішов у чернецтво. Він долучився до заснування Київського Іонинського скиту. Помер у сані ієромонаха.

 Мати Ольга виросла в священницькій родині з козацьким корінням Марченків. Жінка присвятила себе вихованню 9 дітей і веденню домашнього господарства. В 1919 році її заарештували більшовики, але коли відпустили, на третій день жінка померла.

 Усі діти Василя і Ольги Петлюр здобували початкову освіту в парафіяльній школі. Брати Іван, Федір, Олександр і сам Симон навчалися в Полтавській духовній семінарії. Тільки Іван пішов далі, закінчивши Київську духовну академію. Помер від сухот 1900 року. Федір став агрономом у Кобеляцькому повіті, належав до Революційної української партії. Загинув за нез’ясованих обставин 1907 року. Молодший брат Олександр став воїном. Дослужився до полковника Армії Української Народної Республіки. Після совєтської окупації українських земель емігрував до Канади, де спочив 1951 року.

 Доля сестер Петлюр склалася по-різному. Тетяна вийшла заміж за власника свічкового заводу. Марина і Феодосія все життя мешкали в Полтаві. У 1924 році їх вперше заарештували чекісти, але відпустили. У 1927 році сестрам вдалося повернути націоналізований раніше батьківський будинок. У 1937 році сестер знову заарештували, а разом із ними й священника Сильвестра Скрипника – Марининого сина, брата патріарха Київського і всієї України Української автокефальної православної церкви Мстислава (Степана Скрипника). 19 листопада того ж року всіх трьох розстріляли за рішенням «трійки».

 Дружина

 Дружина Симона Петлюри Ольга Більська народилася 23 грудня 1885 року в селі Мала Дівиця Полтавської губернії. Рано осиротіла, вихованням дівчинки займалася бабуся. На відмінно, зі званням домашнього вчителя закінчила Прилуцьку жіночу гімназію. Потім перебралася в Київ, де працювала в приватній гімназії Жеребецької.

 У 1908 році на гостинах у далеких родичів у Києві дівчина познайомилася з Симоном Петлюрою. Вдруге зустрілася з ним на вечірці українського земляцтва в Москві. Між молодими людьми, студенткою університету Ольгою і бухгалтером транспортного товариства, видавцем журналу «Украинская жизнь» Симоном, спалахнуло кохання. Пара брала активну участь у житті української діаспори в Москві: влаштовували концерти, літературні вечори тощо. З 1910 року жили в цивільному шлюбі. 25 жовтня 1911 року народилася донька Леся. Повінчалася пара 18 січня 1915 року.

 З 1917 року родина в Києві. Ольга разом із чоловіком пірнула у вир української революції. Брала участь у діяльності жіночих товариств, доглядала за пораненими у шпиталях. У січні 1918 року, незадовго до загарбання армією совєтської Росії Києва, керівництво УНР залишило столицю. Ольга із семирічною донькою залишилася в Києві. Жили під чужим прізвищем, часто змінювали місце проживання, рятуючись від переслідувань.

 У 1919 році друзі Петлюри допомогли його родині емігрувати. Спочатку Ольга жила в Кракові, згодом перебралася у Варшаву до чоловіка.

 16 жовтня 1924 року Петлюра переїхав у Париж, але дружина з донькою прибули туди за рік, коли Леся закінчила третій рік середньої школи. Для навчання доньки з приватними викладачами Ольга заробляла вишиванням. Вбивство чоловіка підкосило її здоров’я: вона швидко втрачала слух і зір… Відійшла у засвіти 23 листопада 1959 року. Похована поруч із чоловіком.

 Дочка

 Єдину доньку подружжя Петлюр назвало Ларисою (Лесею) на честь Лесі Українки. Дівчинка зростала в середовищі, де панували українські традиції. У дитинстві Леся вбиралася в традиційний український одяг, була вихованкою «Пласту».

 У 1920 – 1922 роках навчалася в Празі, де опанувала чеську мову. Пізнавати творчість Лесі Українки допомагав поет і перекладас Максим Славінський, який був близько знайомий із нею. У Чехословаччині Леся Петлюра заприязнилася з письменницькою родиною Василя Короліва-Старого і його дружиною Наталеною Королевою. В Польщі заприятелювала з художником Віктором Цимбалом.

 Леся тяжко переживала вбивство батька. Життєві поневіряння спричинили сухоти. Мати перевезла доньку до санаторію в Камбо-ля-Бен у надії, що повітря Піринейських гір допоможе подолати недугу. Найболючішим було те, що лікарі забороняли вчитися. Довелося взятися до науки заочно. За даними дослідника Олександра Кучерука, Леся провчилась три семестри на літературно-науковому факультеті Університету Бордо. У листах і нотатках фіксувала цікаві подробиці життя тогочасної Європи, зокрема Чехії та Франції, спостереження про культуру і літературу. Дописувала в український журнал «Молоде життя». Неабияку обдарованість Лесі Петлюри засвідчує її творчий доробок: поезії, статті, епістолярій, малюнки.

 6 листопада 1941 року Леся Петлюра померла. Похована разом із батьком і матір’ю.

 Боровся словом

 Симон Петлюра упродовж життя боровся за українську незалежність словом: як журналіст, арткритик, редактор провідних українських журналів. У найсуворіші часи російської цензури організовував нелегальні друкарні.

 А на шлях революційної журналістики став завдяки українській пісні. Коли 1901 року на Шевченківські свята в Полтаву, де Петлюра навчався в духовній семінарії, приїхав Микола Лисенко, залюблений у музику семінарист запросив композитора послухати, як семінарський хор під його керівництвом виконує кантату Лисенка «Б’ють пороги» на слова Тараса Шевченка. На несанкціонований концерт увірвався ректор семінарії, звинуватив Лисенка в «мазепинской интриге», а Петлюру відрахували з останнього курсу семінарії.

 Кантата Миколи Лисенка на слова Тараса Шевченка «Б’ють пороги» була заборонена до виконання російською цензурою.

 У 1902 році Симон Петлюра переїхав на Кубань, де з однодумцями заснував нелегальну друкарню, яка розповсюджувала революцйні відозви до населення. Також він досліджував архів запорозьких козаків і там же розпочав журналістську кар’єру. Перші публікації зявилися у львівському «Літературно-науковому віснику». Писав здебільшого про культуру: про освіту й театр, археологічні знахідки, кубанські експедиції Олександра Кошиця., згодом відомого, як «хрещеного батька «Щедрика». Критикував російську церкву як інструмент русифікаторської політики царату. Редагував періодичні видання і сам дописував у Львові, Санкт-Петербурзі та Києві.

 У 1910 році вже відомий журналіст Петлюра переїздить у Москву, де очолює друковану трибуну українства в серці ворожої імперії – журнал «Украинская жизнь». Упродовж 1912-1916 років як редактор видання працює з найкращими українськими авторами. Сам пише, знову багато про культуру. 1914 року готує цілий номер до 100-річчя Тараса Шевченка. Коли 1917 року Петлюра знову повертається до Києва й очолює військове міністерство УНР то й тут не забуває про культуру. В одній із відозв до населення просить громадян жертвувати гроші на закупівлю української літератури на фронт.

 На еміграції лідер УНР продовжив видавничу справу. Із 1923 року засновує та редагує журнали «Табор», «Тризуб», інші, які навіть по смерті Симона Петлюри стають для розпорошеного світом українства нагодою перетворити слово на зброю в боротьбі за вільну Україну.

 Розпочалася Перша світова війна Симон Петлюра виступив із заявою, що українці, перебуваючи в підданстві Російської імперії, мають лояльно виконувати обов’язок перед нею, та висловив надію, що в майбутньому ставлення царської влади до українського питання зміниться. На початку 1916 року Петлюра вступив на службу до Всеросійського союзу земств.

 В боротьбі за Українську державу

 Після повалення царизму Петлюра бореться за українізацію армії, стає членом Центральної Ради. Його обирають генеральним секретарем військових справ Центральної Ради. Після більшовицького перевороту 7 листопада 1917 року Симон Петлюра рішуче став на захист України від влади як прихильників Тимчасового уряду, так і більшовиків. Вже 13 листопада він наказав українським військам зайняти всі найважливіші урядові об’єкти Києва. В час агресії Росії проти України Симон Петлюра перебрав на себе ключову роль у збереженні української державності. А 11 лютого 1919 року, після виїзду за кордон голови Директорії Володимира Винниченка Симон Петлюра став одноосібним керівником України, поєднавши посади Голови Директорії та Головного Отамана Армії УНР.

 Один із банерів присвячено українсько-єврейським стосункам. Діяч сіоністського руху Володимир Жаботинський писав: «Фактом є те, що ні Петлюра, ні Винниченко, ні будь-хто з провідних діячів українського уряду не був погромником. Я виріс разом із ними, разом із ними боровся проти антисемітизму, ніхто й ніколи не зможе переконати жодного із сіоністів Південної Росії або мене особисто, що подібні люди були антисемітами».

 Симон Петлюра, коли займався журналістською діяльністю, багато писав про культуру і добре розумів її значення. Щоб здобути Україні міжнародне визнання і підтримку Західного світу у війні з Росією в січні 1919 року Петлюра ініціював проєкт культурної дипломатії, відрядивши за кордон Українську республіканську капелу. Гастролі виявилися тріумфальними. Утім західні політики Україну так і не визнали.

 В еміграції Головний Отаман керував еміграційним урядом, який з 1924 року дістав назву Державний центр УНР. Завдяки організаційним талантам Петлюри державний центр перетворився на осередок тривалої боротьби українського народу за національну державу.

 22 серпня 1992 року, в зв'язку з відновленням незалежності України, центр склав повноваження.

 Вбивство

 У травні 1926 року в польських і українських політичних колах заговорили про новий похід проти совєтів. Це пов’язували з поверненням до влади в Польщі Юзефа Пілсудського і можливим відновленням союзу з Симоном Петлюрою. Для Москви Петлюра ставав ще небезпечнішим супротивником, і це підштовхнуло комуністів до його ліквідації.

 25 травня 1926 року близько 13-ї години в Парижі Симон Петлюра йшов на обід у дешевий ресторан «Бульйон-Шартьє» на вулиці Расін біля готелю, де він мешкав. За годину Петлюра вийшов і розглядав книжкову розкладку на розі вулиці Расін і бульвару Сен-Мішель. До нього підійшов чоловік і почав стріляти з револьвера. Із семи куль п’ять поцілили в тіло. Вбивця Самуїл Шварцбард був затриманий поліцією.

 На допиті Шварцбард заявив, що вбивство було помстою за єврейські погроми в Україні. Попри те, що на суді представили документи про намагання Петлюри та його уряду зупинити єврейські погроми, суд виправдав убивцю. Французька публіка зустріла такий вирок оплесками. Московські спецслужби активно поширювали наклепи, що Петлюра – головний організатор погромів.

 І після вбивства Симона Петлюри московська пропаганда продовжувала обливати його брудом.

 Пам'ять

 А в незалежній Україні, за яку Симон Петлюра боровся, перший пам’ятник йому було встановлено аж 14 жовтня 2001 року в Рівному. 24 серпня погруддя Симона Петлюри постало в Тернополі. Історія встановлення пам’ятників Петлюрі в місті його народження Полтаві та столиці триває вже кілька десятиріч.

 Цікаво, що в польському місті Скерневіце встановили багатофігурний монумент, де є і скульптура Симона Петлюри. У 1920 році польські війська за допомогою дивізії Армії УНР відбили наступ червоної армії, тим самим врятувавши незалежність Польщі. До сторіччя спільної перемоги польських і українських військ і встановлено пам’ятник.

 Пам'ять про Симона Петлюру увічнена на меморіальних дошках багатьох українських міст і містечок і в понад 90 топонімах по всій країні.

 6 грудня 2025 року 152 окрема єгерська бригада здобула почесне найменування – імені Симона Петлюри. Військовослужбовці бригади захищають нашу країну на різних напрямках російсько-українського фронту.

 Вбивство Симона Петлюри справило неабияке враження на українську еміграцію. Член уряду УНР, дипломат Олександр Шульгин згадував, що подія об’єднала до того розрізнені кола української еміграції.

 Від 1919 року до кінця Другої світової війни борців за незалежність України називали петлюрівцями. До того - мазепинцями, а після того – бандерівцями. Але Петлюра лишається одним із символів боротьби за вільну Україну.

 Виставка Українського інституту національної пам’яті завершується закликом Симона Петлюри: «Зараз Україна переживає таку хвилю, котрій мусимо віддати всі сили. Тому всі до гурту!»

 Дуже актуальні слова.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 12.06.2026 > Тема ""Білі плями" історії"