Версiя для друку Обговорити в форумi

На фасаді Посольства Німеччини в Україні експонується фотовиставка «Поруч». Її автор – німецький фотограф і журналіст Тілль Маєр. Він із 2017 року документує війну Росії проти України. Нині Маєр працює як незалежний фотожурналіст для багатьох німецьких редакцій. Нещодавно Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення відзначила діяльність Тілля Маєра Почесною грамотою.

 На виставці в Києві представлено сім фото, де зафіксовано домашніх тварин, які постійно поруч із людьми. Вони залишаються поруч із людьми навіть на війні. Ці сім світлин – це сім історій вірності, що допомагає вистояти.

 До кожного фото додано стислий текст.

 Ось на руїнах будинку сидить білий кіт. Під світлиною пояснювальний текст: «Харків, вересень 2022. Гнітюча тиша Салтівки – це лише пауза між вибухами. Росія знову і знову атакує Харків. Та його мешканці повертаються, відновлюють місто і живуть. Поруч із ними тварини, мов невидима варта».

 Так само й інші тексти пояснюють драматизм ситуації і вірність тварин:

 «Золоте, Луганщина, кінець 2019. Місячний ландшафт поміж териконів – окопи й позиції. Молодий військовий дивиться в бік противника крізь бінокль, поруч кулемет і пітбуль у рожевій курточці. Пес підстрибує, суворо зиркає навколо, знову повертається й дивиться вдалину. «Наш талісман» - посміхається боєць.

 Покровський напрямок, кінець 2024. «Коли я пішов до війська, дружина погрожувала розлученням» - усміхається Олег, батько чотирирічної доньки. У бліндажі він гладить кота Марона. «Він врятував нас від навали мишей. Справжній побратим». Раптом у рації лунають координати. За кілька хвилин гаубиця відкриває вогонь – знову атакують російські війська. Олег вибігає на позицію, а Марон лишається в напівтемряві чекати на повернення своїх людей.

 Поблизу Куп’янська, 2022. Володимир жене своїх кіз сільською дорогою. За його спиною руїни будинку, згоріле авто, рештки нажитого за життя. «Мені 67. Усе втрачено. Можу йти жебракувати», - гірко каже він. Та все ж веде кіз пастися. «Будь обережний!» - попереджає військовий, який того дня знешкодив розтяжку з гранатою. Володимир лише знизує плечима; «Тваринам треба на луг. Бідні створіння».

 Бахмутський напрямок, 2023. Біля бліндажа 44-річний Ігор розповідає про Карму і Кару – своїх французьких бульдогів. «Собаки надійні й вірні» - каже Ігор. Гримить постріл у бік російської армії, а він говорить далі. Його побратими сумують за родинами. На Ігоря чекають лише його пси. «Сподіваюсь, вони мене не забудуть».

 Бахмутський напрямок, січень 2023. Біля входу до бліндажа граються Мона й Бадді, білі лабрадори. Бадді невгамовний: уночі його гавкіт будить усіх. Мона, сестричка, тут у гостях. «Я могла б без кінця обіймати свою Мону» - каже Ясмін, медикиня й дружина Діми, який тримає позицію. Вона приїхала ненадовго – з цуценям і обіймами.

 Донбас, кінець 2019. Військовий стискає металеву чашку з гарячою кавою. Вікна забиті фанерою й загерметизовані монтажною піною: «через снайперів» - пояснює чоловік років п’ятдесяти. Два місяці тому куля влучила в його побратима, щойно вони зайняли позицію. Він говорить тихо й сумно. Німецька вівчарка біля його колін відчуває це: підстрибує, лиже йому щоку. «Та годі», - посміхається боєць і міцно пригортає пса».

 Таке життя на війні

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2026 > Тема "Душі криниця"