Версiя для друку Обговорити в форумi

У Національній історичній бібліотеці України в Києві відбулася презентація збірника статей «Центральний будинок офіцерів Збройних Сил України. Історія і сучасність».

 Книга містить інформацію не лише про колектив і нинішню роботу цього центру соціально-культурного забезпечення Збройних Сил України, але й про історичні витоки організації культурного середовища, гуртування і морально-психологічного забезпечення у військах різних країн та різних епох; передумови створення будинку офіцерів, що формувалися у ХІХ та ХХ століттях; дотичність цієї структури до українських військових формувань періоду визвольних змагань на початку ХХ століття; розвиток гуманітарної роботи в Збройних Силах України від 1991 року.

 Вадим Карпенко розповідає про становлення Збройних Сил України.

 8 грудня 1991 року лідери України, Росії та Білорусі домовилися про те, що СРСР припиняє своє існування, а натомість підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. 10 грудня Україна ратифікувала цю угоду, але вже 20 грудня, через очевидні спроби Росії реанімувати СРСР, прийняла «Заяву Верховної Ради України з приводу укладення Україною Угоди про Співдружність Незалежних Держав». Тут було наголошено, що Україна є незалежною державою і заперечує перетворення СНД на державне утворення із своїми органами влади і управлінням. Рішення координаційних інститутів у рамках Співдружності можуть бути лише рекомендаційними.

 Проте Росія розпочала інформаційну кампанію проти України і на міжнародному рівні, і з активним втручанням внутрішніх проросійських сил. США і Європа були вкрай стурбовані можливістю появи нових ядерних держав. Україна перебувала в слабкому становищі і стосовно міжнародної підтримки, і стосовно внутрішніх резервів. Острах швидко втратити щойно проголошену незалежність спонукав іти на компроміси. Звідси проголошений курс на безядерність і позаблоковість. Під тиском США та Росії Україна, Білорусь і Казахстан зобов’язалися ліквідувати або передати Росії наявні на їх території стратегічні ядерні боєголовки.

 Було підписано Будапештський меморандум про те, що США, Росія і Велика Британія поважатимуть незалежність, суверенітет і кордони України. Як Росія поважає ми вже переконалися. А що США і Англія. Вони пообіцяли (і Росія теж) в разі нападу на Україну з використанням ядерної зброї або погрозою такого використання, вимагати негайних дій з боку Ради Безпеки ООН. Тобто, Україну кидали напризволяще.

 У вересні 1991 року президент Росії Борис Єльцин призначив, без будь-якого узгодження з українською стороною, командувачем Чорноморського флоту Ігоря Касатонова.

 20 січня 1992 року Чорноморський флот мав складати присягу на вірність Україні. Настрої офіцерів і особового складу флоту були різними: хтось прагнув стати на бік України, хтось більше волів виконувати накази московського командування. Касатонов наказав не приймати присягу, доки доля флоту не буде вирішена на рівні керівництва обох держав.

 Вадим Карпенко не розглядає інформацію про те, що Касатонов звертався до Кравчука, але той його навіть не прийняв.

 Згідно з Указом Президента України від 5 квітня 1992 року на базі сил Чорноморського флоту почалося формування органів управління ВМС України.

 Росія продовжувала активний тиск на українське керівництво, використовуючи економічний шантаж (борги за газ) та політичну гру, спрямовану на відрив від України Криму. 3 серпня 1992 року на зустрічі президентів Леоніда Кравчука і Бориса Єльцина в Ялті було домовлено про поділ Чорноморського флоту навпіл. Однак на перемовинах у Масандрі в вересні 1993 року росіяни висунули вимогу розрахуватися з боргами за газ, звівши переговори до рішення передати Росії в рахунок заборгованості українську половину флоту. Міністр оборони України Костянтин Морозов, який наполягав на тому, що увесь флот має належати Україні, подав у відставку.

 На моряків, які хотіли служити Україні, з боку російського керівництва чинився великий тиск, але РФ таки пішла на поступки, і, за угодою між президентами Леонідом Кравчуком і Борисом Єльциним, 9 червня 1995 року Україні переходило 18,3% корабельного складу флоту та 50% його майна. А в 1997 році росіянам було надано дозвіл на перебування в Криму з базуванням у Севастополі на 20 років (до 2017 року). Те, що 2010 року тодішній президент України Віктор Янукович підписав угоду щодо продовження цього строку ще на 25 років збурило українське суспільство, але особливого значення вже не мало, оскільки Москва в 2014 році вдалася до «тихої окупації» Криму і її військово-морські сили, що базувалися на півострові, зіграли в цій операції не останню роль.

 Цікаво знати, що в радянській армії кількість офіцерів-українців загалом сягала 40%. Та радянська армія комплектувалася за екстериторіальним принципом. Військові-українці проходили службу переважно за межами України. На 10 рік в Україні близько 75% офіцерів були росіянами у внутрішніх військах росіян було до 80%. А 60% офіцерського складу Далекосхідного та Забайкальського округів становили українці. Таким чином, на основі єдиного мовного режиму (російська мова) та зміни етно-культурних умов перебування, армія ефективно працювала як апарат зросійщення, формуючи військового насамперед як переконаного громадянина СРСР, відірваного від своїх національних коренів і свого природного культурного середовища. У людей формувалася звичка сприймати московське керівництво як “незаперечно вищу силу”, Радянський Союз як могутню державу і свою єдину та неподільну Батьківщину, а союзні республіки — не більше, ніж адміністративні утворення. Такою була стратегічна мета Кремля. З 1990 року цю практику намагалися застосувати ширше, але не встигли. “Велика й могутня країна” розсипалася. На січень — лютий 1992 року під юрисдикцією України перебувало 980 тисяч військових. Почалося скорочення армії. 19 жовтня 1993 року Верховна Рада України прийняла постанову, якою визначила чисельність ЗСУ — 455 тисяч військовослужбовців.

 Спочатку, не маючи змоги різко розірвати стосунки з Росією через певні політичні, соціальні та економічні чинники, Україна декларувала свій позаблоковий статус, що тоді було необхідним аби не підпасти під військове командування Москви через втягування у новий військовий союз на базі створеної на уламках СРСР Співдружності Незалежних Держав.

 У 1994 році закінчилося міждержавне переміщення військових кадрів. З 1991 по 1994 рік з України інші держави було переведено близько 12 тисяч офіцерів і прапорщиків, понад 33 тисячі повернулися на Батьківщину, зокрема 27 982 офіцери.

 В 1994 році в ЗСУ розпочав роботу університет українознавства.

 З 420 тисяч осіб ЗСУ скоротилися в 1998 році до 166 тисяч осіб.

 Указ Президента України від 6 липня 2004 року визначив чіткий курс на співпрацю з Європейським Союзом та Євроатлантичним союзом.

 У Воєнній доктрині України було записано, що Україна рухається до повноправного членства в НАТО і ЄС

 З огляду на спробу Росії захопити український острів Тузла та втручання Кремля у внутрішню політику України план передбачав і загрозу з боку східного сусіда. Однак 2010 року ситуація різко змінилася. Президенто України став Віктор Янукович, який категорично заперечував можливість збройного конфлікту з Росією, хоча вже тоді заяви Путіна та реальні дії російського керівництва говорили про протилежне.

 Розпочинається відвертий процес руйнація Української армії. Переписано Воєнну доктрину.

 У 2013 році витрати на оборону опустилися до найнижчого рівня — 1% вІд ВВП.

 За окремими суб’єктивними оцінками, на кінець 2013 року ЗСУ ще відсотків на 40 лишалися спроможними до виконання своїх завдань за призначенням.

 2014 рік став роком відродження української армії. ЗСУ вступили в реальні бої і вистояли значною мірою завдяки підтримці громадянського суспільства (добровольчі батальйони, волонтерський рух, масові грошові пожертви на військові потреби, задіяння творчого, інженерного та виробничого потенціалу на громадських засадах, інформаційна та моральна підтримка громадськості). Протягом року чисельність Збройних Сил зростає від 150 до 250 тисяч осіб. Зростає кількість задіяних у військовій справі жінок Рейтинг довіри до ЗСУ серед українців зростає до 94%. Було створено низку документів про поліпшення національно-патріотичного виховання та інформаційну безпеку.

 18 травня 2019 року Президент України підписав Указ, яким затвердив Стратегію національно-патріотичного виховання. Там, зокрема, вказувалося, що формування ціннісних орієнтирів і громадянської самосвідомості здійснюється на прикладах героїчної боротьби Українського народу за утвердження суверенітету власної держави, ідеалів свободи, соборності, успадкованих від княжої доби, українських козаків, українських січових стрільців, армій УНР та ЗУНР, учасників антибільшовицьких селянських повстань, загонів Карпатської Січі, УПА, українців-повстанців у сталінських концтаборах, учасників дисидентського руху. Також національно-патріотичне виховання має здійснюватися на прикладах мужності та героїзму учасників революційних подій в Україні в 2004, 2013-2014 роках, Героїв Небесної Сотні, учасників АТО та операції об’єднаних сил у Донецькій та Луганській областях, спротиву окупації та анексії Автономної Республіки Крим Російською Федерацією.

 На 2019 рік «громадянин України» як ідентифікатор був домінуючим в усіх регіонах України. Однак на Заході таких респондентів було найбільше 72%, у Центрі – 66, на Півдні – 62, а на Сході – 51. При цьому 14% на Півдні та Сході України ідентифікували себе як радянську людину. Не найкращим було становище і з застосуванням української мови в родинному колі.

 24 лютого 2022 року розпочалося російське повномасштабне вторгнення. Та всупереч очікуванням Росії і європейським прогнозам (загалом світ вважав, що Україна не протримається і кілька місяців) Україна не лише втрималась, а й сер’йозно відкинула російські війська від Києва, Харкова, Запоріжжя, а згодом витіснила і з Херсона. Основну роль тут зіграла внутрішня мотивація українців, здатність об’єднуватися в критичну мить, історична пам'ять воїнів, глибоко вкорінені в українське суспільство потяг до волі, почуття справедливості та готовність «боронити своє». Масштабні військові дії та звірства росіян на територіях, що на короткий час потрапили під окупацію, прояснили ставлення «великого східного сусіда» до України й українців для багатьох, хто з тих чи інших причин не хотіли бачити в Росії ворога або занадто перебували під впливом століттями насаджуваних московських наративів про недолугість українців, другорядність української мови та «злих, жорстоких і зрадливих українських націоналістів».

 На тлі реальних подій свідоме відторгнення українцями нав’язаних чужинцями стереотипів одразу відобразилося у зростанні показників вживання української мови до 71% в грудні 2022 року проти 64% у 2021 році. Показник громадянської ідентичності за 16 місяців повномасштабної війни впевнено зріс до 75-80%.

 На 1 лютого 2022 року в ЗСУ перебувала 361 тисяча осіб, а на кінець року 700 тисяч осіб. У 2025 році чисельність української армії, за даними аналітиків і оцінками військових експертів, оцінюється в діапазоні від 880 до 990 тисяч осіб.

 Віктор Гура в своїй статті розповідає про військово-патріотичне виховання та освітню роботу, що проводяться в Центральному Будинку офіцерів.

 Книга «Центральний будинок офіцерів Збройних Сил України. Історія та сучасність» адресована історикам, фахівцям із соціального та гуманітарного забезпечення військ, а також широкому читацькому загалу.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2026 > Тема ""Білі плями" історії"