Версiя для друку Обговорити в форумi

РФ розпочала військову операцію із захоплення українського півострова 20 лютого 2014-го. «Зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків з'явилися на вулицях кримських міст, оточили військові частини. 16 березня РФ провела незаконний референдум «про статус Криму».

Очевидці тих подій поділилися з Укрінформом своїми спогадами. Далі – пряма мова.

Ольга Скрипник, голова правління Кримської правозахисної групи:

- У 2014 році я мешкала в Ялті, викладала у Кримському гуманітарному університеті, була асистентом кафедри права та історії. Очолювала також ГО Центр громадянської просвіти «Альменда».

Ми підтримували Євромайдан, який став кульмінаційним етапом Революції Гідності в лютому 2014 року. Коли в Києві побили студентів, ми з молоддю почали виходити на їхню підтримку та за євроінтеграцію України.

Після цього почалася моя особиста історія боротьби за права у Кримському університеті. Його ректор Олександр Глузман, який виявився зрадником та колаборантом, намагався мене звільнити за позицію. Керівництво університету знало, що я їздила в Київ на Майдан, і всіма способами намагалося мене позбутися. Я навіть писала заяву в прокуратуру Криму про порушення прав.

Коли на Майдані в Києві розстрілювали людей, у Севастополі почалися дивні рухи на військовій базі ЧФ РФ. Нам повідомляли, що в місті перебуває дуже багато військових зі зброєю, що в Керчі через переправу перекидають БТР та інші військові машини. Ми спостерігали за переміщенням техніки.

25 лютого 2014 року я викладала в університеті. Ми побачили, що до клубу Чорноморського флоту, який був поруч, заїжджає багато військової техніки без номерів. Також побачили військових без шевронів зі зброєю. Ми розуміли, що це – росіяни. Стало очевидно, що почалася окупація Криму.

Із колегами намагалися збирати інформацію, де перебувають ці військові, фіксувати їхнє переміщення Ялтою. Уночі виходили, розклеювали листівки, а коли почалися розмови про так званий референдум, пояснювали, що він не законний. Закликали, щоб люди не підтримували Януковича і всіх афілійованих із ним осіб.

В Ялті вже було багато тітушок разом із «зеленими чоловічками» та «представниками кримської самооборони», які ходили з пов'язками й навіть могли перевіряти документи, що було незаконно.

Потім росіяни почали проводити акції на підтримку Росії. Одна з них відбувалася на набережній Ялти 8 березня. Я теж пішла туди, щоб зафіксувати, хто насправді проводить ці проросійські мітинги. Навколо перебувало багато тітушок, яких завезли росіяни, а кримчан майже не було. Основна частина цих «мітингувальників» – представники російського мотоклубу «Ночниє волкі». Вони приїхали з РФ.

Потім ми дізналися, що наші військові частини захоплені. Почали допомагати військовим та їхнім дружинам, які залишилися, незважаючи на небезпеку. Завозили ліки, їжу та необхідні речі, бо зв'язку в них не було.

Паралельно ми виходили на акції протесту. Востаннє я була на мітингу в Ялті 13 березня. Ми вже бачили, що ці проросійські агенти поводяться агресивно, перешкоджають мирним людям. На цій акції були мої студенти, я відчувала свою відповідальність за них і коли побачила, що тітушки налаштовані бити, нам довелося піти і сховатися.

На одній із таких акцій до мого чоловіка підійшли і сказали, що «ваша дружина повинна завтра поїхати з Криму, бо потім її не знайдуть». А на той момент уже викрали Андрія Щекуна та Анатолія Ковальського. Вони були координаторами Євромайдану в Сімферополі, а я – в Ялті.

Ця погроза була вже абсолютно реальною, хоча до цього я все ж вірила, що мені безпечно перебувати вдома.

Але 16 березня відбувався так званий референдум, і я вирішила зранку заїхати на «виборчу дільницю». Там було порожньо, стояло кілька пенсіонерів, які їли бутерброди, ніхто не голосував. Грала «Вставай, страна огромная», у дільниці були російські військові з автоматами. Це заборонено будь-якими законами, тобто по суті – примус. Але зрозуміло, що росіяни фальсифікували результати цього псевдореферендуму.

Цього дня після обіду ми із чоловіком поїхали з Криму. На виїзді нас довго тримали. Вони мали чорні списки, написані від руки, де було моє прізвище та багатьох активістів, зокрема моїх колег. На щастя, вони теж виїхали і тепер продовжують свою правозахисну діяльність.

Тоді моєму чоловікові сказали, що мене випускають, але щоб я не поверталася у Крим. Коли згадую ті часи, розумію, що чоловік вчинив правильно, наполігши виїхати з Криму. Хоча я була проти до останнього, бо не вірила й не усвідомлювала всієї небезпеки і реальності погроз.

Чоловік мав більший правозахисний досвід, домагався справедливості для дітей, убитих у Беслані, знав, що їх убили феесбешники. Він завжди мені казав, що російська влада вбиває. Крим – не перша територія, яку окупувала Росія. Потім, після жаху на Сході, Україна більше зрозуміла, що насправді відбувається. Водночас половина країни не розуміла цього ще до 2022 року.

Із Криму я виїжджала з літніми речами, бо була впевнена, що на зиму повернуся додому. І це неодмінно станеться. Ми повернемося. Я не тільки вірю, а й працюю протягом останніх 12 років задля цього – для звільнення наших людей з російського полону та визволення Криму. Я точно маю плани повернутися на свій рідний деокупований півострів і продовжити там правозахисну діяльність.

Руслан Жаднов, голова ГО «Актив Криму»:

- У той період ми вірили, що вся ця історія швидко закінчиться, наші спецслужби, армія усе вирішать. Я був одним із перших волонтерів, які їздили у Крим до українських військових частин, оточених російськими найманцями. Привозили їм усе необхідне: цигарки, воду, їжу, також мобільні роутери, що якраз почали з'являтися.

До мене звернулися журналісти, щоб я показав, де розташовані наші військові частини, хто їх оточив і що там відбувається. Тоді навіть дав інтерв’ю – не замислювався, що мені щось може загрожувати.

І тільки після мітингу біля пам’ятника Шевченку в Севастополі, який відбувся 9 березня, ми зрозуміли, що ситуація серйозна. Спочатку це було мирне зібрання: виступали активісти, журналісти, громадські діячі, були присутні пенсіонери, діти. Але потім хтось дав команду – і нас по периметру почали оточувати російські найманці: вони тиснули, провокували на бійку. Ми свято вірили, що нас захистять наші правоохоронці, але тоді вони самоусунулися і просто спостерігали.

Коли учасники мітингу розходилися, їх зупиняли російські найманці та перевіряли мобільні телефони. Люди зі страху видаляли все, що, як вважали, може їм нашкодити.

Після 9 березня за нами почали стежити якісь люди. Після цього ми пішли в підпілля, писали на парканах проукраїнські гасла, зав'язували стрічки в кольорах українського прапора. Це все, що могли робити.

Було зрозуміло, що у Криму я не залишуся, адже не хочу жити під Росією. Виїхав на материкову Україну, де з колегами займаємося розробленням БПЛА, надаємо військове спорядження ЗСУ, зокрема вихідцям із Криму, які воюють.

Кожна успішна дія ЗСУ на окупованому півострові додає кримчанам віри, що звільнення від російських окупантів настане.

Ескендер Барієв, голова правління Кримськотатарського ресурсного центру, член Меджлісу кримськотатарського народу:

- Ми ще з грудня 2013 року передчували щось недобре. Тоді почастішали неофіційні візити до Криму російських політиків, посадовців, серед них – помічник президента РФ Сурков.

Напередодні окупації в Сімферополі, Бахчисараї майже всі готелі були заселені невідомими людьми, здебільшого чоловіками. Їх з’являлося щоразу більше. По Криму почали активніше їздити російські військові автомобілі. Ми не знали, як на це реагувати, адже між Україною та Росією була угода про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Тому ці авто неможливо було зупинити, до того ж їх супроводжувало українське ДАІ.

На мітингу в Сімферополі біля Верховної Ради АР Крим, що відбувся 26 лютого, з одного боку стояли кримські татари, проукраїнськи налаштовані кримчани, з другого – проросійські сили. Вони були підготовлені, мали газові балончики, бити тощо.

Між нами був кордон з української міліції. Спочатку все виглядало мирно, але в якийсь момент працівники міліції відійшли – і почалися сутички. Ми цього не очікували й відтискали той бік. Настала така тиснява, що не було чим дихати, довелося робити коридор. Ми повністю витіснили проросійських прихильників і не дозволили Верховній Раді АРК ухвалити злочинне рішення про приєднання Криму до РФ.

Проте ситуація змінилася вночі на 27 лютого, коли російські військові захопили будівлі Верховної Ради та Ради міністрів АРК. Стало очевидно, що розпочався процес захоплення Криму. Те, що я побачив біля цих установ, нагадало мені радянські фільми про фашистську окупацію.

Біля входів до Верховної Ради та Ради Міністрів стояли так звані зелені чоловічки з автоматами, на даху були кулеметники. Проросійські «поліцаї» з білими пов’язками на руках зробили кордон. На площі перебували спеціальні люди, які підтримували РФ. Я думав, що все це тимчасово, що буде реальна реакція з боку української влади, європейських країн, США. Але силової реакції не було. Потім росіяни захопили аеропорт та будівлю ДТРК «Крим», почали транслювати свої телеканали. Коли оточили військові частини, ми завозили їм їжу, ліхтарики та все необхідне.

Ми майже щодня проводили засідання Меджлісу, намагалися вирішити, що робити далі. У березні я зустрівся в Севастополі з представником Військово-морських сил України й запропонував вивозити їхні родини на материкову частину. Тоді ми з українськими активістами напрацювали схему евакуації родин наших військовослужбовців. На жаль, керівництво ВМСУ вже домовлялося з росіянами.

Окупанти кілька разів намагалися зі мною домовитися, купити мою лояльність, щоб я агітував кримських татар за Росію. У березні зателефонували і сказали, що хочуть на рахунок моєї організації переказати 3 млн рублів, щоб «працювали і робили все, щоб розвивався Крим». Я відмовився.

Потім мене вмовили зустрітися з громадськими діячами з Росії, які нібито піклуються про розвиток Криму. Під час зустрічі вони казали: «Разом займімося патріотичним вихованням молоді на півострові. Нас фінансуватиме президентський фонд Росії. І там буде достатньо грошей, ви спокійно працюватимете».

Я відповів: «Якщо виховуватиму молодь через свій світогляд, то вам це не сподобається. Ваші погляди мені не підходять, у цьому напрямі я ніколи не працюватиму».

У той період ми з колегами створили Комітет із захисту прав кримськотатарського народу. Працювали з людьми в тимчасово окупованому Криму, організовували їх для виїзду та участі в позачергових виборах Президента України у травні 2014-го. Ми також виїжджали на материкову Україну та за кордон, брали участь у конференціях різних рівнів, щоб розповісти світові про незаконне захоплення Криму, історію кримськотатарського народу, поінформувати про ситуацію на півострові.

Наприкінці січня 2015-го, коли я вчергове планував повертатися на півострів, дружина повідомила, що стосовно мене окупанти відкрили кримінальні справи. Їхати у Крим було небезпечно, тож я залишився в Києві, а через чотири місяці до мене приїхала дружина з двома маленькими дітьми.

Ці 12 років окупації Криму були дуже складними для мене, як і для багатьох. Я не можу бути вдома, бачити багатьох своїх родичів. У Криму померли мої батьки, я не зміг їх поховати. Це важко.

Наша робота наближає той час, коли ми зможемо повернутися у Крим. Мій тато постійно казав: «Якщо ми будемо боротися, то рано чи пізно повернемося». Кримські татари повернулися з депортації додому через 45 років. Я впевнений, якщо ми далі боротимемося, Крим буде звільнений.

Ольга Матарикіна

https://www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 27.02.2026 > Тема "Крим - наш дім"