Версiя для друку Обговорити в форумi

80 років тому, в середині січня 1946-го, в Лондоні відбулося перше засідання Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй. Символічним є й те, що в січні 1920-го набув чинності Версальський мирний договір, яким завершилась Перша світова війна й була заснована Ліга Націй – безпосередня попередниця ООН. Тож ця дата – нагода проаналізувати діяльність поважної міжнародної організації, згадавши не так гучні провали, про які чимало говорено й писано, особливо з огляду на останні міжнародні події, як про досягнення, а вони гідні того, щоб про них знали.

ПЕРШЕ ЗАСІДАННЯ ГЕНАСАМБЛЕЇ ООН: «СТВОРЕННЯ СВІТУ БЕЗПЕКИ І СВОБОДИ»

ООН була створена в 1945 році, одразу ж після закінчення Другої світової війни країнами-учасницями антигітлерівської коаліції. Як і Ліга Націй, вона була покликана запобігати майбутнім війнам і розв’язувати спірні міждержавні проблеми мирним шляхом.

Перше засідання Генеральної асамблеї ООН відбулось у Лондоні, в центральній залі Вестмінстера. Подію висвітлювали приблизно 800 журналістів – в рази більше, ніж було самих учасників засідання. До речі, це була перша міжнародна конференція, що транслювалася телебаченням.

Вітаючи делегатів, прем’єр-міністр Великої Британії Клемент Еттлі нагадав спочатку про ще свіжі руйнування гітлерівською авіацією Лондона, а потім висловив сподівання на «створення світу безпеки і свободи», що «управляється справедливістю і моральним законом». Згадували й Женеву, адже 26 років тому було створено Лігу Націй, і чимало тих, хто був присутній на першому засіданні ГА ООН у Вестмінстері, брав участь у роботі попередниці ООН.

ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА: ЧОМУ ООН НЕ В ЗМОЗІ СТРИМУВАТИ АГРЕСІЮ ВЕЛИКИХ КРАЇН

Вже 80-річна спадщина ООН складна й неоднозначна. Не можна списувати з рахунку видатних здобутків, але очевидним є той факт, що на сьогодні ООН не в змозі стримувати агресію великих країн. Вторгнення РФ в Україну – незалежну і суверенну державу, відвертий акт збройної агресії – і реакція на це: ООН фіксує розпад міжнародного світопорядку, який організація покликана була підтримувати.

Чому ж ООН не в змозі ухвалювати важливі дієві рішення? По-перше, через право вето на резолюції Ради безпеки; по-друге, навіть ухвалені рішення згодом залишаються невиконаними через відсутність взаємодії між великими державами або обумовлені відсутністю реального міжнародного інтересу через недостатньо високі геополітичні ставки – іншими словами, великі держави байдужі до проблем маленьких, чия доля на них не впливає. Яскравий приклад – рішення щодо М’янми і Судану.

Проблема полягає не стільки в бюрократичній складовій ООН, а в тім, що могутні держави ставлять власні інтереси вище за інтереси союзників, світового співтовариства і навіть вище міжнародного права. Як нещодавно відверто заявив радник президента США з внутрішньої безпеки Стівен Міллер, світ «управляється силою, примусом, владою» і «США віднині діятимуть з позицій сили, а не з позицій міжнародного права».

МИРОТВОРЧІ МІСІЇ: СОЛДАТИ ДЛЯ МИРУ, А НЕ ДЛЯ ВІЙНИ

Однак повернімося до успіхів. Миротворча діяльність – один із найбільших і найвагоміших її здобутків. Варто згадати Суецьку кризу 1956 року, коли за активної участі тодішнього Генерального секретаря Даґа Гаммаршельда (1905–1961) було створено спеціальні миротворчі сили ООН і розміщено в зоні конфлікту. Ця операція стала першою миротворчою операцією ООН і слугувала моделлю для подальших численних миротворчих операцій.

Протистояти тиску великих держав завжди було непросто. Втім, на зорі свого існування ООН це вдавалося. Досить промовистою є відповідь того ж Гаммаршельда, яку він дав очільнику СРСР Микиті Хрущову. Сталося це в 1960 році під час кризи в Конго. До речі, тоді діями Генсека ООН були незадоволені як СРСР, так і США. На гнівний заклик Хрущова подати у відставку Гаммаршельд відповів, що не збирається залишати ООН напризволяще, адже: «Не Радянському Союзу і… не іншим великим державам потрібні Об’єднані Нації для захисту своїх інтересів: це потрібно всім іншим. Легко поступитися тиску великої держави. Інша справа – чинити опір…»

Миротворчі місії ООН передбачають використання збройних сил ООН, які залучаються з держав-членів для стабілізації ситуації. «Суть миротворчості полягає у використанні солдатів як каталізатора миру, а не як знаряддя війни». Про це заявив Генеральний секретар ООН Перес де Куельяр (1920–2020), коли 1988 року ці сили отримали Нобелівську премію миру за місії у зонах конфліктів на Близькому Сході, в Африці, Азії, Центральній Америці та Європі.

Водночас миротворча діяльність також належить і до великих провалів ООН. Серед найгучніших – різанина в Сребрениці в 1995 році, коли нідерландські миротворці не змогли запобігти геноциду босняків-мусульман, вчиненого боснійськими сербами. Можна також згадати провалені миротворчі місії в Лівані, Руанді, Сомалі та Анголі.

МОРСЬКЕ ПРАВО: УКРАЇНСЬКО-РУМУНСЬКУ ПРОБЛЕМУ ДОПОМОГЛО ВИРІШИТИ, А КИТАЙСЬКУ – НІ

Конвенція ООН з морського права, ухвалена в 1982 році, заклала основу сучасного міжнародного законодавства у цій сфері. Вона визначає права держав і встановлює такі поняття, як виняткові економічні зони, а також процедури вирішення спорів, нові механізми регулювання глибоководної розробки морського дна і, що важливо, нові положення про захист морських ресурсів та збереження океану.

Один із яскравих прикладів міжнародного морського права в дії – вирішення Міжнародним судом тривалого спору між Україною і Румунією про делімітацію континентального шельфу біля острова Зміїний у 2009 році, коли Україна і Румунія гідно й цивілізовано знайшли вихід із конфліктної ситуації.

Тож Конвенція ООН з морського права створює дієві механізми вирішення суперечок, але сильні держави, знову ж таки, іноді ігнорують їх, надаючи перевагу відвертому політичному шантажу й тиску. Згадати хоча б поведінку Китаю, який має різні суперечки з сусідами щодо приналежності Східнокитайського і Південнокитайського морів.

Утім, хоча Конвенція ООН з морського права і є величезним кроком уперед, вона не змогла забезпечити адекватний захист акваторій морів та океанів, що знаходяться поза контролем будь-якої держави. Водні екосистеми зазнали радикальних змін через надмірний вилов риби. Це екологічна катастрофа, яку Конвенція ООН з морського права не змогла вирішити комплексно.

ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ: ЦИВІЛІЗОВАНИЙ І МИРНИЙ ПРОЦЕС, ЯКИЙ МАЛО ДОПОМІГ КОРІННИМ НАРОДАМ

Одне з важливих досягнень ООН – деколонізація. Питання расової рівності та права народів на самовизначення обговорювалися ще після Першої світової війни, але були відкинуті (до речі, американці тоді неодноразово дорікали англійцям і французам за їхню колоніальну спадщину і небажання з нею розпрощатися). Однак після Другої світової війни ці принципи були схвалені в системі ООН, а Рада з опіки, що спостерігала за процесом деколонізації, стала одним із перших органів ООН.

Навіть попри те, що чимало народів виборювало незалежність у кривавих збройних конфліктах, саме діяльність ООН сприяла налагодженню цивілізованого і мирного процесу деколонізації, який зрештою змінив і картину світу, і міжнародну політику. Варто зауважити, що в 1945 році близько третини населення світу жило під колоніальним гнітом. Велика Британія на час відкриття першого засідання ГА ООН володіла 40 колоніями. Практично вся Африка знаходилась під західним колоніальним пануванням. На першій сесії ГА ООН континент був представлений лише чотирма країнами – Єгиптом, Ліберією, Ефіопією та Південною Африкою. Сьогодні в колоніях проживає менше 2 мільйонів людей.

Однак, коли йдеться про корінні народи світу, ООН загалом мало що зробила для вирішення їхніх проблем, за винятком необов’язкової для виконання Декларації ООН про права корінних народів 2007 року.

ПРАВА ЛЮДИНИ: СФОРМУЛЮВАЛИ, АЛЕ ЧИ ЗАБЕЗПЕЧИЛИ

Декларація прав людини 1948 року вперше проголосила основні права людини, визнавши, що «гідність, притаманна всім членам людської сім’ї, а їхні рівні та невід’ємні права є основою свободи, справедливості та загального миру».

Починаючи з 1948 року ООН було прийнято 10 важливих документів про права людини, включно з конвенціями про права дітей і трудівників-мігрантів, а також про боротьбу з тортурами і дискримінацією за ознаками статі та раси. За дотриманням кожного з них стежить окремий комітет незалежних експертів.

Термінологія прав людини створила нову основу для осмислення взаємовідносин між особистістю, державою та міжнародною системою. Ідея прав людини зробила особистість об’єктом національної та міжнародної уваги. Згадаймо, що саме права людини були головною темою, яку порушували радянські шістдесятники, на що радянська влада мусила офіційно реагувати навіть на міжнародному рівні – це, зрештою, стало одним із чинників падіння СРСР.

Як оцінювати нині ситуацію з правами людини і впливом ООН на неї? Це питання, яке й ставити вже незручно. Днями Радбез ООН провів засідання, присвячене руйнівним обстрілам енергосистеми України під час сильних морозів, скоєних армією свого постійного члена – Росії, яка користується правом вето. Це було безперечне порушення права на життя мільйонів людей. На Радбезі всі висловилися, але жодних рішень не приймали…

ПІДСУМОК 80 РОКІВ: ООН НЕ МОЖЕ БУТИ КРАЩОЮ ЗА СВІТ, ЯКИЙ ЇЇ ОТОЧУЄ

Світ, в якому постала ООН, був світом після катастрофи Другої світової війни. Її створювали не з віри в людську доброчесність, а з недовіри до неї – як систему запобіжників, що мала стримувати найгірші інстинкти держав і політиків. Саме тому ця організація від початку була компромісом: між ідеалом і силою, між правом і геополітикою, між надією і страхом повторення 1930–1940-х років.

За вісім десятиліть ООН так і не стала всесильним арбітром. Вона не змогла зупинити війну в Україні, не змогла запобігти геноцидам і не змогла змусити великі держави підкорятися правилам, які вони самі ж і писали. Але водночас саме в рамках ООН було сформульовано мову прав людини, вибудувано механізми миротворчості, закладено основи морського права й демонтовано колоніальну систему, що століттями визначала світовий порядок.

Проблема сьогодні полягає не лише в застарілих інституціях, а у зміні самої логіки міжнародних відносин. Коли сила знову проголошується чеснотою, а право – слабкістю, жодна організація не здатна працювати ефективно. ООН не може бути кращою за світ, який її оточує, але й світ без неї стає значно небезпечнішим.

Можливо, головний урок цих 80 років полягає в тому, що міжнародний порядок не існує сам по собі. Його потрібно щодня підтверджувати політичною волею, солідарністю і готовністю діяти.

Світлана Шевцова

https://www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2026 > Тема "Резонанс"