Версiя для друку Обговорити в форумi

5 грудня в Києві, в Українському домі, відкрилася виставка «Хліб». Експозиція створює простір, у якому буденне та урочисте проступають крізь один із найдавніших символів української культури.

Від перших землеробських культур енеоліту до сучасності роль хліба розкривається через археологічні знахідки, традиційні знаряддя та історичні документи. Зерно та хліб постають маркерами нашої національної ідентичності, свідками періодів звитяги, утисків і боротьби за свободу – життєвою оповіддю про торжество людської стійкості й гідності.

 Щоб винайти хліб, людству знадобилося набагато більше часу, ніж пройшло від зведення єгипетських пірамід до винайдення автомобіля.

 Виставка розкриває, зокрема, еволюцію експорту зерна з українських земель.

 Уже в античну добу землі Північного Причорномор’я були важливим центром землеробства й торгівлі.

 В Русі збіжжя залишалось одним із головних товарів у зовнішній торгівлі. З родючих земель Подніпров’я та південних степів зерно доправляли водними шляхами – насамперед відомим маршрутом «із варяг у греки» - до Візантії та чорноморських міст.

 У ХVІ – ХVІІ століттях українське зерно стало важливим товаром міжнародної торгівлі. Пшеницю, вирощену на Поділлі, Волині та Київщині, транспортували річковими шляхами до балтійських портів – Гданська та Кенігсберга, а звідти відправляли до країн Західної Європи.

 У козацьку добу активно використовували чорноморські маршрути: попри конфлікти з Османською імперією, запорозькі козаки продавали зерно через посередників або нелегально, переправляючи його через лимани та прибережні поселення.

 У ХVІІІ – ХІХ століттях розквітло чумацтво – особливий вид діяльності мандрівних торгівців і перевізників. Основними напрямками були порти Чорного та Азовського морів, куди везли зерно, будівельні матеріали та інші товари, а на зворотному шляху - сіль і рибу для внутрішніх країв. З поширенням залізниць чумацький промисел поступово занепав, але залишив значний слід у господарській і культурній традиції України – у народних піснях, звичаях, ремеслах і мові.

 У другій половині ХІХ століття українські чорноземи перетворили Російську імперію на одного з головних виробників та експортерів зерна в Європі. Порти Одеси, Миколаєва, Херсона, Бердянська, згодом Маріуполя й Феодосії стали центрами торгівлі. Масове розорювання цілинних степів дало рекордні врожаї, а «одеське зерно» стало брендом, відомим в Європі.

 Розвиток зерноторгівлі стимулював розбудову залізниць і водних шляхів. Наприкінці ХІХ століття на Дніпрі курсували сотні пароплавів, головним вантажем яких було зерно й борошно. Активність експорту спонукала до масштабних проєктів – від поглиблення Керченської протоки до ідеї шлюзування дніпровських порогів, яку, однак, заблокував міністр фінансів С. Вітте.

 Попри все, українське зерно продовжувало надходити до Європи, Близького Сходу та Азії, завойовуючи навіть ринки Єгипту, Туреччини, Ірану, Китаю і Японії та закріплюючи за Україною статус житниці Європи.

 Посередники маніпулювали цінами, а під час перевезення зерно часто втрачало якість, що робило його менш конкурентним. Через це селяни були змушені швидко і дешево продавати врожай. Приписувані міністру фінансів Івану Вишнеградському слова – «Самі не доїмо, а вивеземо» точно передавали колоніальний характер економічної політики «голодного експорту»», наслідки якої згодом проявляться у трагедії Голодомору.

 У радянський період торгівля зерном була повністю централізована: держава визначала обсяги, маршрути та ціни. Основними шляхами залишалися залізниці та чорноморські порти – Одеса, Миколаїв, Херсон, - звідки зерно вирушало до Середземного моря.

 Українську пшеницю постачали переважно до країн соціалістичного табору: Східної Німеччини, Польщі, Чехословаччини, Куби.

 Зі здобуттям незалежності Україна швидко повернулася на світові ринки. Якщо у 2010 році за кордон вивозили близько чверті врожаю пшениці, то в 2020 році – вже 70% (понад 20 мільйонів тонн). Експорт зріс у 4,2 раза, частка пшениці у структурі зовнішньої торгівлі досягла 7%.

 Україна ввійшла до п’ятірки провідних експортерів світу, поступаючись лише Росії, США, Канаді та Франції. Найбільшими імпортерами стали Єгипет, Індонезія та Бангладеш.

 Завдяки поєднанню родючих чорноземів, наукових інновацій і самовідданої праці українських аграріїв навіть в умовах війни зібрані врожаї дозволяють повністю задовольнити внутрішні потреби в збіжжі.

 Повномасштабна війна змінила географію торгівлі: через блокаду чорноморських портів експорт перемістився до портів Дунаю та на сухопутні маршрути через ЄС, що фактично відродило давні річкові шляхи. Для стабілізації постачання було створено Чорноморський зерновий коридор під егідою ООН і Туреччини, який дозволив уникнути дефіциту продовольства в багатьох країнах.

 Після завершення дії ініціативи Україна розвинула власні морські маршрути та започаткувала програму Grain from Uhraine, що безплатно постачає пшеницю до найбільш уразливих регіонів Африки та Азії.

 Попри війну, у 2024-2025 році Україна експортувала майже 13 мільйонів тонн пшениці. Українське зерно й надалі залишається важливим чинником світової продовольчої безпеки.

 На виставці представлено і експонати, які показують трагедію Голодомору та його вплив на свідомість українців, яким пощастило вижити. Розповідь Тетяни Корчинської про свою бабусю Надію Петрівну Солошенко: «На її долю випало багато трагічних подій, але до самої смерті вона боялася щось розповідати про себе і вчила внуків нікому нічого не казати.

 До 80-х років разом із дідусем вони сушили сухарі й закривали їх у банки, оновлюючи вміст по черзі, одна за одною, а в закоркованих пляшках з-під шампанського зберігали «на чорний день» цукор. Вони боялися всього: і голоду, і репресій, і того, що хтось із сусідів чи знайомих донесе на них.

 Мій дідусь Степаан Миронович Солошенко був ветераном війни. Напередодні 40-річчя Дня Перемоги мама сказала, що піде до міськвиконкому й попросить, щоб йому провели телефон. Дідусь спершу нічого не відповів, а потім сказав: «Нічого не роби, бо почнуть копати, згадають, що я «ворог народу», «розтратник державного майна» - мені вже все одно, а от тобі можуть життя поламати…»

 Під час Голодомору йому було років 16-17. Родина пухла з голоду. Після збирання зернових він назбирав на полі залишені зернинки й приніс пригорщу додому. За це його відправили до табору, а вже звідти на війну…»

 Серед експонатів виставки фотокопії унікальної кримінальної справи Олексія Сорокіна. Це єдина виявлена на сьогодні кримінальна справа, в якій речовим доказом були шматки хліба часів Голодомору. Чоловік стверджував, що зберігав їх як пам'ять про пережитий голод, щоб розповісти про нього доньці. Шматки хліба були загорнуті у дві записки.

 «Тут зберігається зразочок хліба, який їли селяни навесні 1932 року. Ми, кияни, поки ще маємо хліб і порівняно не пухнемо з голоду, хоча недоїдаємо страшно. Який страшний голод! Зразочок селянського хліба до цього додаю. Склад цього хліба мені невідомий. Це зразочок для нашого повчання», - йшлося в записці 1932 року.

 Ці фрагменти хліба стали «речовими доказами» у справі проти 64-річного Сорокіна, регента хору Байкового кладовища, звинуваченого в «антирадянській агітації» та заарештованого влітку 1941 року.

 Свідком українських трагедій став, зокрема, фотограф Марко Залізняк. У 1905 році він, 12-річний хлопчик із невеликого села в Бахмутському повіті на Донеччині, замовив собі за наколядовані на Різдво гроші фотоапарат. Фотографією захопився надовго: на полях Першої світової війни він був не тільки солдатом, але і фотокореспондентом, а в 1929-32 роках працював фотографом в археологічній експедиції Дмитра Яворницького, збираючи для нього етнографічні матеріали. Багато фотографував і життя свого села.

 Родина Залізняка вижила в Голодомор тому, що Маркові вдалося обміняти свої воєнні нагороди з Першої світової на два пуди хліба й забрати дітей з рідного хутора на будівництво заводу, де чоловік працював за хлібні картки.

 Після смерті Сталіна на звороті багатьох світлин, зроблених у 1930-х, Марко Залізняк написав коментарі, що описують контекст задокументованих подій. Один із них: «Під час обшуку було знайдено приховане зерно в Пантелеймона Ємця. Голова гнобив найкращого хлібороба району (Ємця) за присутності начальника НКВД, який, як завжди, сказав: «Знімай, Залізняк, нам шкідників». Пантелеймона відправили на Соловки і він загинув у більшовицькому концтаборі.

 Частина фотоархіву Марка Залізняка зберігається в Історичному музеї Покровська – міста, яке вже понад півтора року активно протистоїть військовій агресії росіян.

 Виставка також розповідає про календарні землеробські обряди, про пов’язані з хлібом звичаї надазовських греків, кримських татар і євреїв-ашкеназі – народів, що здавна живуть в Україні поруч із українцями.

 Автори виставки стверджують: «Хліб став символом безперервності життя та взаємозв’язку людини з природою».

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 12.12.2025 > Тема "Душі криниця"