Версiя для друку Обговорити в форумi

У 2022 році з ініціативи київської волонтерки Олени Сокальської було засновано унікальний всеукраїнський соціально-мистецький проєкт «Жива». Його мета – підтримка дружин, матерів і родин полеглих захисників через колективне створення живописних полотен, натхненних пам’яттю про героя. Учасницями проєкту стають жінки, які втратили найрідніших на війні, а наставниками в процесі професійні українські художники, що працюють разом із ними в техніці олійного живопису.

Учасниця обирає ідею майбутньої картини самостійно. Це може бути:

 - улюблене місце, де вони були разом;

 - спільна мрія, яка так і не встигла здійснитися;

 - символічне зображення героя в образі янгола, дерева, або тотемного звіра;

 - зображення себе, або закоханої пари;

 - родинна сцена з дітьми, домом, садом, як уявлення про збережений родинний світ, де панує любов і шана.

 Професійний художник супроводжує учасницю в цьому процесі: допомагає реалізувати задум композиційно, технічно, кольорово, але не втручається в зміст. Таким чином головною авторкою є жінка, а художник – її наставник, який дає їй можливість висловитися через живопис. Всі художники є волонтерами. Серед них є як дійсні члени Національної спілки художників (Сергій Бурбела із Дніпра, Анатолій Кімнатний із Кропивницького, Зоряна Рубан із Луцька, так і молоді художники, які тільки розпочинають свою професійну кар’єру, але мають велике серце і талант митця.

 Проєкт «Жива» є унікальним в українському і міжнародному контексті тим, що не залучає психологів чи арттерапевтів, а працює винятково мовою мистецтва і співтворення. Тим не менше, він виявився надзвичайно ефективним у підтримці жінок, родин, які пережили втрату, допомагаючи їм:

 - знову відчути внутрішній ресурс;

 - спробувати силу творення;

 - зберегти зв’язок із пам'яттю про героя у формі, що надихає;

 - знайти нову підтримуючу спільноту жінок, які пережили подібне.

 Жінки не просто створюють картину – вони повертають собі голос, візуально висловлюючи свою любов, тугу, подяку й віру в майбутнє.

 Кожна картина – це не портрет у традиційному розумінні. Це візуалізована пам'ять, де колір, образи й композиція народжуються з особистих почуттів. В одній роботі герой постає як янгол, що тримає жінку за руку. В іншій родина стоїть під деревом їхнього дому. В третій – дівчина малює себе на березі моря, де вони востаннє були разом. Усі ці образи не є вигаданими – вони виросли з глибокого внутрішнього досвіду.

 Жодна з учасниць ніколи не планувала стати художницею. Навіть не мала ніякого попереднього досвіду в малюванні. Та їхні картини намальовані серцем, тому завжди викликають у глядачів емоційну підтримку.

 До кожної картини учасницею написана власна історія кохання. Так народжується рухома колекція пам'яті, яка об’єднує приватні історії в одне загальнонаціональне полотно вдячності та любові. Це не жалібна експозиція, а жива історія про силу, ніжність і кохання, що не зникають навіть у найглибшому горі.

 Ось деякі з цих історій кохання. Євгенія Примак згадує свого загиблого чоловіка і відзначає позитивний ефект арт-терапії: «Він був дуже великий патріот із загостреним почуттям справедливості. Тому коли ще в далекому 2015 році постало питання захисту країни, він без жодних вагань прийняв рішення вступити до лав Збройних Сил України. Після чого наступні 5 років неодноразово виконував безліч бойових завдань в зорні АТО. З тих пір наше з сином життя перетворилося на постійне чекання та тривоги за життя найріднішої людини – нашого татка.

 Пригадую розмову, коли ми в черговий раз проводжали його на завдання. Вже стоячи в порозі, син сказав: «Тату, а давай ми для прикладу зламаємо тобі ногу, і тоді ти зможеш лишитися з нами, бо я дуже не хочу, щоб ти знову їхав!» Рома поглянув на сина і відповів: «Я не можу сину так вчинити, тому що боягузтво батька може призвести до рабства сина. Не можу цього допустити». Ці слова назавжди закарбувалися в нашій пам'яті. Тоді ще ніхто не розумів, що це була наша остання розмова… Вже за місяць ми отримали жахливу звістку, котра поділила наше життя на «до» та «після». В цей момент я відчула, що разом з ним частково вмерла і сама. Минуло вже більше 2 років. За цей час зрозуміла, наскільки різноманітним може бути біль, наскільки багато в нього відтінків. І тоді бажання було лише одне – вижити. Не навчитися жити з цим болем, а просто вижити.

 Різні жінки по-різному проживають цей період. Хтось розчиняється в роботі, щоб відволіктися від нав’язливих думок, хтось воліє побути на самоті, хтось ходить на цвинтар чи до церкви мало не щодня. Хтось оточує себе речами коханого, хтось воліє їх навпаки прибрати – будь-які дії нормальні! Кожна проживає це як виходить. Для мене особисто, одним із способів прожити свій біль, віднайти себе, свою внутрішню силу, згадати, що я жінка, мати, берегиня роду – допомогло малювання. Арт-терапія стала найкращими та найдієвішими ліками в цей складний період. Втомлена жінка від горя не може любити, немає ресурсу. А є син, і він як ніколи потребує любові в цей період, адже також переживає втрату батька. Щоб допомогти йому пройти цей шлях, я сама маю бути наповнена. І цим наповненням стала творчість. Малювання стало для мене ковтком свіжого повітря, завдяки якому я відновлюю себе. Так і народилася ця картина, як результат шляху до себе цілісної».

 Євгенія Денисюк ділиться спогадами: «На початку березня 2022 р. мій чоловік – Арсентьєв Богдан Геннадійович поставив мене перед фактом, що добровільно мобілізувався. Він сказав: «Я не хочу чекати, коли вони зайдуть у Дніпро. Я не хочу бігати по косі (наш дім знаходиться недалеко від р. Дніпро, де є коси, плавні та островки), щоб сховатися або сидіти в підвалі і чекати, коли нас знайдуть і вб’ють. Я не зможу тебе тут захистити». Він попросив мене виїхати з України, щоб не хвилюватися за мене, перебуваючи на фронті. 17 квітня 2022 року він загинув під час виконання бойового завдання у м. Рубіжне Луганської області, на той момент однієї з найгарячіших точок. По сьогодні тіло мого чоловіка залишається на окупованій території, так як був сильний артилерійський обстріл і його тіло неможливо було евакуювати. Цим малюнком я хотіла сказати, що я вірю в те, що ми зустрінемося, обов’язково, десь там за межами людського. Обов’язково».

 Валерія Полякова згадує тата: «Тато показав мені, яким має бути чоловік. Як потрібно кохати, поважати, піклуватися. Як бути добрим батьком, турботливим сином, люблячим чоловіком. На картині я зобразила, як тато обіймає мене і береже. Його вже немає поруч фізично, але він завжди зі мною, в кожному кроці – мій янгол-охоронець, моє світло й сила. Я була його принцесою, а вн назавжди залишиться моїм героєм».

 Світлана Трубачова звертається до свого загиблого чоловіка: «Озираючись назад, я знаю, звідки в мене стільки силу, духу, міцності – бо ти і твоя любов перетворилися на мої крила, які допомагають мені жити на цій землі без тебе! Моя картина називається: «Ти – мої крила!», це мій коханий дивиться на нас з дітьми з небес».

 В серпні 2023 року в Центральному Будинку художника з ініціативи голови Національної спілки художників України Костянтина Чернявського проведено першу виставку проекту «Жива», яка об’єднала 60 учасниць майстер-класів із Києва, Дніпра і Львова.

 Колекція картин «Жива» постійно зростає, учасниць більшає. Ті, хто вже отримав досвід і підтримку, допомагають своїми донатами проєкту, щоб якомога більше жінок змогли відчути на собі силу творчого кола і ліків для душі.

 В Києві учасниці проекту мають підтримку і постійний простір для спілкування і творчості в арт-реабілітаційному хабі, створеному відомим українським скульптором Олексієм Пергаменщиковим в Центральному Будинку художника. Керує творчим процесом професійна художниця, волонтерка Галина Морар.

 Нинішнього року нова виставка «Малюю серцем», яку склали роботи учасниць проекту з 25 міст України, експонувалася в семи містах: Києві, Вінниці, Дніпрі, Івано-Франківську, Львові, Рівному, Ужгороді та Хмельницькому.

 Із 2023 року проект «Жива» багато разів висвітлювала іноземна преса. Він дотепер немає аналогів ані в Україні, ані в інших країнах, які переживали досвід великих втрат.

 Попри те, що війна в Україні триває, і кожен день приносить нові втрати і нові виклики, на запит волонтерів мистецька спільнота стала до підтримки фронту і тилу. Українські митці – це потужна сила, яку не можна знецінювати. Її внесок у спільний рух до перемоги великий і різноманітний. Завдяки митцям Україну чутно і видно не лише як жертву страшної, руйнівної війни, але й як сильну і незламну державу і спільноту людей, що об’єднані спільною метою і цінностями.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 17.10.2025 > Тема "Душі криниця"