Версiя для друку Обговорити в форумi

У жовтні відзначається 140 років відомому політичному діячеві часів визвольних змагань та літературознавцю Андрію Ніковському. Значна частина його життєвого шляху пов’язана з Одещиною, тут він народився, отримав освіту й розпочав свою творчу та політичну діяльність. Одеський період життя А. В. Ніковського вивчали одеські історики Олександр Болдирєв, Анатолій Мисечко, Ігор Стамбол, Анатолій Хромов та інші дослідники, а також і сам автор в 2017 році в «Чорноморських новинах» розповідав про «Одеські адреси Андрія Ніковського». За останні 8 років авторові вдалося уточнити деякі деталі з життя і діяльності земляка, якими хочеться поділитися з читачами.

На підставі останніх досліджень архівів уточнено дату народження*, Андрій Ніковський народився за юліанським календарем 3 жовтня (16 жовтня за григоріанським) 1885 року в селі Малий Буялик Херсонської губернії (нині с. Іванове Одеського району на Одещині) в родині агронома (а не бурлаки, як писали раніше), який походив з дрібних панів з Київщини, Василя Євстафійовича, мати, Ірина Опанасівна — проста селянка з-під Березані на Миколаївщині.

Дитинство Андрійка минуло в селі поблизу Очакова, «в голому, сухому як перець степу, над півсолоною Березанською затокою Чорного моря». Коли хлопчику сповнилося сім років, помер батько. Невдовзі мати вдруге вийшла заміж і переїхала до Одеси. Одна з адрес, за якою проживала нова сім’я, — будинок 62 на вулиці Успенській.

 Спочатку Андрійко навчався у народній школі, після закінчення якої допомагав вітчимові по роботі, а у вільний час готувався до вступу в гімназію. Це вдалося йому без особливих зусиль. За спогадами автора антології «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка, цьому посприяв син одеського ювеліра М. Елік, який звернув увагу на хлопчика, що стояв перед вітриною магазину і на запитання, що він тут робить, відповів: «Учусь, дядю, читати». Зворушений пан допоміг Андрійкові здобути освіту: готував його до гімназії, підтримував під час навчання в ній, посприяв вступу до університету.

 Навчався Андрій у 5-й одеській гімназії, яку закінчив в 1905-у (разом з майбутнім нобелівським лауреатом Соломоном Ваксманом). З атестата видно, що найцікавішими предметами були географія, математика й фізика. Можливо, інтерес до цих наук став вирішальним при вступі на природниче відділення фізико-математичного факультету університету в Одесі. По закінченні першого курсу, перебуваючи під впливом українського середовища, передусім одеської «Просвіти», Андрій Ніковський переводиться на історико-філологічний факультет.

 У 1910 році Андрій здійснив діалектологічну експедицію поблизу Хотина (тепер Чернівецька область), де записував місцеву українську говірку. Під час експедиції захворів на малярію, через що не встиг опрацювати зібраний матеріал. На прохання наукового керівника професора Б.М. Ляпунова керівництво факультету продовжило термін навчання Ніковському ще на рік — для закінчення розпочатої роботи. Одеський краєзнавець А.С. Гриськов згадує про цей період у житті студента Ніковського в статті про Чикаленка, який запропонував тому разом з дружиною замешкати деякий час й його садибі в Перешорах, чим подружжя з радістю скористалося наступного року.

 Із середини 1906 р. А. Ніковський брав активну участь у роботі Одеської «Просвіти», зокрема був членом Ради товариства, його секретарем і бібліотекарем. Активна громадська діяльність посприяла тому, що Андрій став делегатом від Одеси всеслов’янського студентського з’їзду, який проходив у червні 1908 року в Празі. Активна участь у культурно-просвітньому русі відкрила Ніковському шлях до громадсько-політичної діяльності — ще під час навчання в університеті він став членом Товариства українських поступовців.

 У 1909 році зустрічався в Одесі з Іваном Франком, який допоміг молодому студенту-філологу у виборі методу для створення схеми історії української літератури. Пізніше Андрій Васильович так переповів сказане Іваном Яковичем: «Видите, найбільше тут важить, чого людина шукає в літературі. Чи мав би письменник складати документи свого часу? – Се само по собі єсть у його творі. Навіть історичний твір відбиває аспекти сьогочасні більшою мірою, ніж із того часу, що хочеться змалювати. Літературна оцінка мала би зважувати кождий твір з усіх сторін, але найбільше з погляду проблем психологічних та в певнім зв’язку артистичнім». Поради І. Франка проглядаються в подальшій науковій практиці Андрія Ніковського.

 Після заборони в 1909 році одеської «Просвіти» Андрій вступив до Одеської студентської громади, де вів курси української мови в таємних гуртках для молоді. Він також взяв участь у створенні Українського клубу та товариства «Українська хата», де виступав з рефератами про українську літературу.

 У серпні 1908 року Андрій Ніковський одружився зі слухачкою Вищих жіночих курсів Наталією Христо. Тоді ж посприяв у виданні першої книжки подруги дружини, майбутньої письменниці Галини Журби (Домбровської) «З життя» в друкарні своєї тещі Софії Христо. У листопаді 1911-го на вулиці Преображенській, 11 відкриває українську книгарню «Діло», яка також займалася передплатою та продажем газети «Рада». Керувала книгарнею дружина Наталя Дмитрівна.

 Навесні 1912-го Андрій Ніковський закінчує навчання в університеті і розпочинає працювати викладачем російської словесності в двох одеських гімназіях — Висковатової (на розі вулиць Богдана Хмельницького та Степової, нині в цьому будинку розташоване Одеське професійно-технічне училище машинобудування) та Белен-де-Балю (на розі Канатної та Успенської, тепер це гімназія № 39). Працювати доводилося по 12—13 годин на добу, але це не забезпечувало стабільного і пристойного заробітку. Наступного року А. Ніковський прийняв пропозицію Євгена Чикаленка стати редактором Всеукраїнської газети «Рада», яку він очолював з 1 липня 1913-го до її закриття, через початок війни у липні 1914-го.

 Коли навесні 1915 року було знято заборону на українське слово, Андрій Васильович відразу ж розпочав збирання матеріалів для нового українського журналу, що мав виходити в Одесі під назвою «Основа». Він став видавцем та головним редактором, а практичною роботою, пов’язаною з друкуванням часопису, опікувалися його одеські приятелі Ілько Гаврилюк та Володимир Буряченко. Впродовж 1915-го вийшло три числа єдиного на той час україномовного журналу. В умовах війни «Основа» друкувалася з величезними труднощами, зумовленими нестачею паперу, дорожнечею, а головне — цензурними утисками, штрафами або й забороною видання. Приводом для закриття часопису стала стаття С. Єфремова «З хвиль життя», що мала досить категоричний характер.

 У роки Першої світової війни А. Ніковський переважно перебував у Києві, зрідка навідуючись до Одеси в родинних та видавничих справах. Подальший період життя вже мало пов’язаний з містом Андрієвої юності. Після Лютневої революції 1917 року його обрали товаришем (заступником) голови Центральної Ради. З приходом німців на знак протесту він вийшов зі складу Ради, був одним з організаторів антигетьманського заколоту, але до складу Директорії не ввійшов. Коли повернулися більшовики, спочатку переховувався, а потім підробив документи на ім’я Йосипа Степановича. Після вступу в місто Денікіна знову працював у газеті «Рада», потім — у «Промені». У листопаді 1918-го померла дружина, залишивши малолітніх дітей — восьмирічну доньку Галинку і сина Володю (Льодика). З присвятою «ясній пам’яті» дружини наступного року в Києві вийшла його книга «VITA NOVA», яка містила літературознавчі есе про творчість молодих талановитих поетів-новаторів.

 Коли в 1920-му війська Директорії разом з поляками покинули столицю, Андрій Васильович виїхав до Вінниці (залишивши дітей у Києві), де йому доручили очолити міністерство закордонних справ. На цій посаді він пробув два роки, відмовившись від неї через непорозуміння з Головним отаманом. Річ у тім, що Андрій Ніковський виділив вдові Петра Болбочана Марії 17 тисяч австрійських марок, а це не сподобалося Симонові Петлюрі. З цього вчинку видно, що Андрій Васильович не тримався за посаду будь-якою ціною, порядність для нього була понад усе.

 У жовтні 1924 року А. Ніковський завдяки клопотанням Сергія Єфремова, який весь цей час доглядав за його дітьми, повернувся на Батьківщину. Спочатку він оселився у Єфремова, та через кілька місяців винайняв кімнату, куди й переїхав з дітьми. Здавалося, життя почало налагоджуватися. Але в 1929-у його заарештовують, звинувативши в причетності до «Спілки визволення України». Після показового процесу в Харкові А. Ніковського засудили на десять років ув’язнення.

 Відбувши покарання, Андрій Васильович у квітні 1940 року поселяється в Ленінграді у доньки, яка була дружиною військового моряка. З початком блокади дочку з онукою відправили в тил, а його, як колишнього «ворога народу», залишили в місті, де він і помер від голоду та холоду. Там його востаннє бачив український літературознавець Юрій Меженко, який не міг навіть поділитися своїм мізерним пайком з безправним А. Ніковським. У статті спiвробiтниці Нацiонального музею лiтератури України Павлини Дунай зазначена приблизна дата поховання Андрія Васильовича — березень 1942 року, яку знайшли в «Книзi записів жертв нiмецької блокади Ленiнграда». Але точну дату смерті встановити не вдалося. Похований у братській могилі на Піскаревському кладовищі.

 Реабiлiтований посмертно, одним з останнiх – 11 вересня 1989 року. В 2017 році у Києві з’явилась вулиця Андрія Ніковського, у 2023 році була спроба увічнити ім’я українського патріота і в Одесі, але міська рада на це згоди не дала. Як бачимо, доля Андрія Васильовича Нiковського цiлком укладається в репресивну полiтику радянського тоталiтарного суспiльства, спрямовану на соцiальну маргiналiзацiю суспільства й тотальне нищення української нацiональної елiти.

Василь Вельможко,

член Національної спілки краєзнавців України

* М. Горбатюк. Документи до біографії А. Ніковського, що зберігаються у державних архівах України

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 10.10.2025 > Тема "Українці мої..."