Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно харківське видавництво «Віват» випустило в світ книгу Анатолія Дністрового «Битва за життя: щоденник 2022 року». Автор – прозаїк, поет, есеїст, художник, кандидат філософських наук, член українського ПЕН. В його творчому доробку понад 20 книжок. Його твори перекладено сімома мовами. Книга «Битва за життя» - це щоденник-хроніка наближення, початку і розгортання великої війни. У книжці зафіксовано оцінки свідків, учасників і аналітиків російсько-української війни. Використання багатої джерельної бази перетворює щоденникові записи на портрет українського суспільства періоду воєнного лихоліття.

 Анатолій Дністровий розповідає, як напередодні повномасштабного вторгнення росіян була маса інформації про цю загрозу. Тільки наша влада нічого суттєвого не говорила і не робила, лише займалася навіюванням оманливого спокою.

 І ось напад Росії. Серед загиблих харків’ян колишній в’язень нацистських концтаборів віцепрезидент Міжнародного комітету Бухенвальд-Дора 96-літній Борис Романченко. Він більшу частину життя працював над поширенням пам'яті про нацистські злочини. Російський снаряд поцілив у багатоповерховий будинок, де була квартира Романченка. Така денацифікація по путінськи.

 Завдяки інтернету можна було подивитися, що робиться по всій країні. Ось Чернігів: «Відео з ракетними обстрілами в Чернігові, що виставлені в інтернеті, - це якась картина середньовічного апокаліптичного жахіття. Дев’ятиповерхові будинки повністю охоплені вогнем, а між ними, у тумані блукають примари людей, які натикаються на мертві тіла людей, жінок і залишки людських тіл. Людські крики навколо настільки відчайдушні, ніби це остання передсмертна агонія».

 Ще один запис: «Евакуація мирного населення з Харкова, Сум, Маріуполя постійно під обстрілом ворога. Як і бомбардування багатоповерхових житлових будинків, це усвідомлене нищення цивільних. У Маріуполі від зневоднення померла шестирічна дівчинка, її мати також загинула. Їх знайшли під завалами. Гуманітарні конвої з їжею, медикаментами, теплим одягом російські війська всюди розстрілюють: біля Харкова, Охтирки, Ізюма, Маріуполя, Херсона, Миколаєва, Чернігова, Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Макарова».

 Ще одне свідчення жахіття війни: «Матері навмисне пишуть фломастерами на тілах своїх дітей їхні імена, номери телефонів родичів, дату народження, групу крові. Це робиться для того, якщо раптом батьки будуть убиті, щоб дітям допомогли знайти близьких і рідних сторонні люди. А також для того, якщо не дай Боже дитя загине, щоб тіло могли ідентифікувати».

 Анатолій Дністровий стежив за становищем Маріуполя: «У Маріуполі – тотальна гуманітарна катастрофа. Оточене ще 1 березня місто перебуває під безперервним обстрілом. 1370 загиблих серед мирного населення. Тіла загиблих нема де ховати. Собаки рвуть мертву плоть. Загиблих закопують у дворах і на узбіччях вулиць. Після обіду росіяни обстріляли пологовий будинок, 17 поранених».

 Коли російський пілот скинув бомбу на Маріупольський театр, біля якого було добре видно чіткий напис «Дети», Дністровий відгукнувся таким записом: «Мій друг історик і письменник Дмитро Білий опублікував промовистий допис на своїй сторінці ФБ: «Після бомбардування російськими військами театру в Маріуполі, один із журналістів, який висвітлював війну в Сирії, написав розумну річ: «Сподіваюся, українці швидко засвоять уроки, які сирійці отримали у протистоянні з Росією. Ніколи не розголошуйте розташування притулків для жінок і дітей, польових госпіталів чи пекарень, Росія вдарить туди першочергово. Не розкривайте такі місця в ООН. Росія отримає до них доступ і вдарить туди першочергово. Саме такі місця і є першочерговими мішенями для російських пілотів. Так само не варто розміщувати зображення червоного хреста на дахах лікарень чи польових госпіталів. Напис «Діти» на лобовому склі автомобіля – це лише зручна мішень для російського солдата. В уяві звичайного росіянина бомбардування дитячого садочка чи пологового будинку – це не військовий злочин, а хитрість, «смекалочка», щоб морально зламати противника. Ми воюємо з терористами, які ніколи у своїй історії не дотримувалися військових конвенцій».

 Маріуполь захищали близько 3000 українських воїнів (бійці Національної гвардії, полку спецпризначення «Азов» і морські піхотинці). А місто безперервно штурмували 13-14 тисяч росіян.

 Росіяни таки окупували Маріуполь: «Після того як докази масових убивств мирних мешканців у Бучі шокували весь світ, вище керівництво Росії наказало знищити всі свідоцтва злочинів своєї армії в Маріуполі. «Всіх потенційних свідків звірств окупантів намагаються ідентифікувати через фільтраційні табори та знищити», - зазначили в українській міській раді Маріуполя. За словами свідків, рашисти залучили спеціальні бригади та терористів ДНР для зачистки. Ті збирають і спалюють тіла закатованих і вбитих росіянами маріупольців».

 Російське командування створює умови, щоб і ті, хто виконував злочинні накази, швидше загинули. Так, 64 мотострілецьку бригаду, яка прославилась звірствами в Бучі, вивели в Росію, але після дуже короткого перепочинку знову кинули на фронт. Їхнє завдання залякати мирних жителів населених пунктів України. А друга мета, як стверджує українська розвідка, - це швидка «утилізація» непотрібних свідків. Тобто, їх передислокують на таку ділянку фронту, де у них не буде шансів залишитися живими, щоб у майбутньому не змогли свідчити в судах.

 Ще одна мета кремлівського керівництва: винищити на війні в Україні представників національних меншин. Навіть за дуже заниженими російськими офіційними даними, на війні в Україні найбільше загинуло дагестанців. У Дагестані проживає багато нечисленних народів і для них втрати катастрофічні. Москва в такий спосіб нейтралізує потенційно-сепаратистський край і знищує його можливих бійців на війні в Україні.

 Російська армія зазнала величезних втрат: «З багатьох російських полків виживає ледве половина взводу. Путіна це не спиняє, він ставиться до своїх солдатів як до розхідного матеріалу. Російські солдати деморалізовані, деякі навмисне здаються в полон чи кидають бронетехніку».

 Запис 27 березня: «З Криму масово виїжджають ті, хто туди припхався жити після 2014 року і де фактично за безцінь набрався чужої власності. Одні бояться примусової мобілізації (вона вже в Криму почалася) і тікають, щоб не опинитися в російській армії, інші відчувають, що коли путінський режим впаде, то всі загарбані території та майно доведеться повертати Україні. В інтернеті бачив відео, як нерухома колона автівок простягається на десятки кілометрів і так аж до Кримського моста, до якого вони прориваються, бо дорога на материкову Україну перекрита».

 А ось запис 10 серпня після того, як ЗСУ завдали ударів по російських військових аеродромах у Криму: «Вражають відео втечі сотень автомобілів із Криму, на яких люди в паніці намагаються покинути півострів. Перед Керченським мостом виник безмежний велетенський затор. Крим, як «перлина», про яку торочила російська пропаганда, дедалі перетворюється на депресивну територію. Окупанти зрозуміли, що Крим є незахищеним і що вони там безпорадні: наші ракети там можуть дістати їх, як і їхні кораблі. Це переломний психологічний момент у цій війні. Вони бояться і в них нема спокою. Так само було і в Херсоні, коли після ракетних ударів по Антонівських мостах (автомобільному і залізничному) багато росіян із переляку почали тікати з міста. Треба, щоб усі їхні території в периметрі 300 км від України боялися і відчували те, що переживали наші діти, жінки, старші люди, коли безперестанку бомблять і обстрілюють ракетами наші міста. Можливо, вони ще більше будуть «вдячними» своєму Путіну за прекрасне теперішнє й майбутнє, у які по вуха занурилася Росія».

 Російські окупанти зіткнулися з опором цивільного населення: «Російська армія дедалі більше розганяє мітинги силою та застосовує зброю. У Херсоні та Скадовську проти демонстрантів 21-22 березня окупанти застосували шумові гранати і сльозогінний газ, людей нещадно били посеред площі. Росгвардія перетрушує людські оселі, влаштовує погроми, залякування, перевіряють документи. По всій Херсонській області зафіксовані факти масового мародерства, що їх коять російські солдати: відбирають приватні автомобілі, захоплюють адміністративні будинки, автозаправки, магазини. В селах люди чинять опір: викрадають бензовози, ламають техніку, а в Баштанці один старий дід коктейлем Молотова спалив ворожий «град». У Херсонську область для поліцейського нагляду окупанти нагнали загони Росгвардії та колаборантів із ОРДЛО. Times опублікував матеріал із посиланням на лист одного зі співробітників російських спецслужб, де той вважає, що Кремль більше не терпітиме мітингувальників і спротиву, а тому готовий депортувати половину мешканців Херсона. Масове полювання ФСБ та інші каральні організації влаштували на українських активістів, журналістів, військових ветеранів, представників місцевої влади і священників. Російські злочини проти журналістів та медіа зафіксували в 14 регіонах України».

 Демократичний світ, переконавшись, що прогнози про розгром України за три дні розбились об героїзм українського народу, постачає нашій країні зброю. Симпатію і співчуття до України викликали повідомлення про звірства російських окупантів. Анатолій Дністровий пише: «Попри те, що ця війна відбувається в Україні, її фокус сприйняття має безпрецедентний глобальний масштаб, усе людство із заціпенінням стежить за перебігом подій та одностайно є на боці України. За свого життя я ще ніколи не бачив такого великого вболівання людства за нашу долю, це навіть більше, ніж ми бачили під час Помаранчевої революції та Революції гідності».

 Росіяни прогнозують тривалість війни: «Російські політики озвучують свої прогнози, що дуже добре пояснюють логіку дій російського воєнно-політичного керівництва. За підрахунками цих політиків, які проаналізували бойові дії останніх кількох місяців, на поглинання та денацифікацію України їм знадобиться 5-10 років. І вони, схоже, не будуть поспішати, дотримуючись свого звичного темпу: захоплення й паузи».

 9 березня Дністровий записав: «Ворог в окремих місцях закріплюється, починається окопно-позиційна фаза війни, коли визначиться чітка й суцільна лінія фронту. Це може затягнутися надовго: за найгіршого сценарію – на роки. Це означає, що ми весь цей час житимемо в умовах воєнної економіки, про жодні можливості розвитку не може бути й мови, бо це розкіш. Наша країна фактично буде в підвішеному стані і головними стануть цінності виживання – їжа, ліки, практичний одяг, тепло».

 А ось точніший прогноз: «Ця війна триватиме доти, доки путінський режим існує, доки російська економіка не завалиться. І коли порожній холодильник переможе в Росії телевізор, лише тоді російський плебс прозріє, що в його житті відбувається щось не те».

 Але не треба надіятися, що це станеться найближчим часом: «Всі інститути опозиційної політичної боротьби в РФ фактично ліквідовані, а тому залишається хіба соціальний бунт. А це стосується мотивів плебсу. Російський плебс ніколи не бачив нормального життя і не має про нього уявлень (це підтверджують російські солдати, шоковані рівнем життя українських сіл, де є асфальт, на вулицях електричні ліхтарі, а в хатах пральні машини, сучасні телевізори, мікрохвильовки та інша якісна і сучасна побутова техніка). Одне слово, російський плебс буде дуже довго розхитуватися, зокрема лише тоді, коли продуктові магазини будуть постійно зачиненими, коли в їхній країні станеться тотальний продовольчий колапс. А зараз політику Путіна підтримує 60% ідіотів, а війну проти України – понад 70%».

 А. Дністровий зазначає: «Путінський режим не зупинятиметься. Чи буде в нашій Конституції нейтральний статус, чи євроінтеграція, чи переселення на Марс, він не зупинятиметься, бо це така його бандитська, рейдерська природа – постійно віджимати чуже шматок за шматком. Він вичавить для себе потрібні пункти в переговорах і договорах, перегрупується, накопичить нові резерви і знову через певний час почне розхитувати Україну і піде в наступ, висуваючи нові й нові безглузді умови. Моя думка полягає в тому, що за будь-якої ситуації з ними все одно доведеться постійно битися».

 Проте невірно думати, що причиною зла є лише Путін. Фінно-естонська письменниця Софі Оксанен висловила таку думку: «Недостатньо скинути Путіна, щоб змінити Росію. Треба змусити росіян усвідомити всі злочини».

 Але в росіян немає комплексу провини. Анатолій Дністровий цитує українського філософа Анатолія Єрмоленка: «На відміну від німецького нацизму та італійського фашизму, російські імперські практики нелюдяної та жорстокої політики, від Петра І до Сталіна, ніколи не були світом покарані. Саме тому сьогодні ми бачимо відтворення цих практик із новою силою».

 Поразка України стала б поразкою світової демократії з жахливими наслідками для всього людства. Президент США Байден стверджував: «Підтримувати Україну в лихоліття – це не просто правильно. У наших життєво важливих національних інтересах забезпечити мирну та стабільну Європу і дати зрозуміти, що сила не означає правоти. Якщо Росія не заплатить високу ціну за свої дії, вона надішле сигнал іншим потенційним агресорам, що вони теж можуть захопити територію та підпорядкувати собі країни… І це може означати кінець заснованого на правилах міжнародного порядку та відчинити двері до агресії в іншому місці з катастрофічними наслідками по всьому світу».

 А. Дністровий звертає увагу, що російська культура завжди була інструментом зросійщення народів. А щоб цим інструментом можна було діяти ефективно, культуру завойованих націй винищували. Дністровий характеризує 1937 рік і наступні десятиліття: «Грандіозне відзначення пушкінської річниці мало пришвидшити творення спільної радянської культури на російському фундаменті. Водночас цей рік став роком великого терору та знищення цвіту української культури в Сандармосі (місце масових страт). Українська культура була зачищена. Натомість Пушкін тріумфальним маршем рушив по Україні. Щоб урешті Сталін міг проголосити у своєму знаменитому тості 24 травня 1945 року російський народ «найвидатнішою нацією з усіх націй». Розуміння природи української пушкініани як імперського домінування, маркування імперією своєї території може допомогти в процесі деколонізації. Імперія рясно клепала пам’ятники, вулиці, площі Пушкіну як свої флагштоки на окупованих землях, клепала з інтенсивною щільністю; це була нав’язлива та домінуюча ідея про вищу культуру, щоб на кожному кроці лише її могли бачити підкорені аборигени».

 А ті, хто поширює російську літературу і культуру в інших державах, хоча на словах проти Путіна, фактично є агентами впливу московського імперіалізму. Ось приклад однієї російської лібералки: «Російська ліберальна діячка Юлія Латиніна написала: «Ми спостерігаємо відродження Київської Русі. Віднині все, що є в російськомовному світі демократичного, ринкового і Західного, буде зосереджено в Києві. Київ знову стане столицею Русі. Москва буде столицею Орди». Український фейсбук хором послав її слідом за російським воєнним кораблем із її «російськомовною» Київською Руссю».

 З цього приводу письменник і перекладач Андрій Любка зробив висновок, що і хороші, і погані «рускіє» хочуть перетворити Україну на Росію.

 Анатолій Дністровий впевнений, що Україна переможе: «Україна – єдина країна і нація на пострадянському просторі, яка здатна протистояти оскаженілій імперській машині, яка здатна, пройшовши виснажливу, спустошливу війну зі страшними жертвами та руйнуваннями, переламати хребет путінському режиму. Більше це нікому не під силу. Ця думка межує з пафосом, але йдеться не про пафос, а про реальні нищівні наслідки цієї війни для російської економіки, суспільства, державності. Це вже далеко не українсько-російська війна, бо в неї втягнуто чимало інших держав і національних економік, чимало міжнародних організацій і фондів. Склалися такі обставини, що лише українці (з усіх інших колишніх поневолених народів СРСР) ціною своєї виснажливої боротьби можуть завдати остаточного смертельного удару реваншизму і відправити путінську недонаддержаву на пенсію. Але думаю, що це станеться не сьогодні, а в середньостроковій перспективі».

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2025 > Тема "Бути чи не бути?"