Версiя для друку Обговорити в форумi

Чи потрібно нам вивчати риси національного характеру? Чи все в українському національному характері можна вважати позитивним, і чи варто викорінювати певні риси? Враховуючи, що національний характер є цінністю української нації, то логічним є те, що саме він формує у свідомості відчуття спорідненості людини з іншими представниками нації.

 Характер нації і характер людини

 Нам, українцям, історично випали важкі випробування, тож питання «бути чи не бути» для нас не просто риторичне запитання. Не просто вижити в цій запеклій боротьбі, яку веде українська нація проти рашистів, а й своїм героїчним чином виплекати нове покоління українців. Над питанням, як вишколити характер юні, якій розбудовувати Україну в майбутньому, замислювалися відомі громадські діячі, педагоги. Нині, в час випробувань, коли під загрозою виживання цілої нації, питання формування характеру у молодого покоління має бути визначальним. Професор Омелян Вишневський у посібнику «Теоретичні основи сучасної української педагогіки» питанню формування характеру приділяв надзвичайно важливу роль, посилаючись на спадщину видатного педагога Григорія Ващенка. Саме період юнацтва, коли відбувається інтенсивне становлення, «кристалізація», Григорій Ващенко називав найзмістовнішим.

 Гартування до дорослого життя неможливе без формування волі, наголошував Григорій Ващенко. Дуже часто дорослі намагаються усіляко вберегти дітей від труднощів, дбаючи виключно про комфортні умови життя. Утім, стверджує Григорій Ващенко, перешкоди на шляху кожної людини неминучі, але не треба цього лякатися. Варто боятися іншого – безконфліктного, «гладкого» життя, що робить людину безхарактерною та безвольною. «Гонитва за щастям і насолодою, - писав Омелян Вишневський, - робить людину рабою і жертвою випадку. Щастя-нещастя, удачі-невдачі для людини віри і чину – як права і ліва рука. Вона не хитається з боку в бік, а йде вперед до чогось більшого, не нарікаючи». З настанови бути дієвим, вольовим та дисциплінованим формується характер людини, а відтак і характер нації. І тут важливо, як писав Григорій Ващенко, уникати безцільного життя. Послухаймо педагога Григорія Ващенка, адже для формування вольового характеру так важливо гартувати волю. Тож недаремно Григорій Ващенко писав про відсутність високої мети як чинника формування безхарактерності. Натомість людина, яка наповнює своє життя цінностями, вірить у свою силу і свою перемогу. «Таких людей не зупинять жодні перепони, - писав Григорій Ващенко, - саме тому, що це цілісні натури. Всі їх властивості, як фізичні, так і психічні, є органічною цілістю, в центрі якої стоїть висока мета».

 Утім, щоб досягати тієї високої мети, потрібно мати і знання, і мотивацію, і розуміння того, навіщо взагалі нам вишколювати той національний характер? Здавалося б, йдеться про речі хоча й корисні, але цілком відірвані від реального життя. Утім, теорія і практика тут не лише переплетені міцно. Війна триває, але бракує вже того підйому, патріотизму, завзятості, як було на початку повномасштабного вторгнення. Тривожні новини, якими так рясніє інформаційний простір останнім часом, наштовхують на риторичне питання: а чи все робиться для того, аби ми були гідні пам’яті наших героїв?

 Школення волі і виховання характеру

 Такими воїнами може пишатися кожна нація, та чи можемо впевнено говорити про те, що зроблено все, аби юне покоління той героїчний чин сприймало усім серцем? Все частіше читаємо про те, що російські спецслужби через соціальні мережі вербують неповнолітніх українців, пропонуючи швидкий заробіток. Обіцяють гроші за підпалені автомобілі, адміністративні будівлі, електропідстанції. Обіцянки про «золоті гори», наче іржа, роз’їдають ще не зміцнілі душі. І, здавалося, кого тут обвинувачувати, до кого апелювати? А тим часом Інтернет вибухає дивним відео, на якому учні насміхаються з військовослужбовця, який приніс повістку. Напевно, то були нащадки тих самих ухилянтів, які сіють в дитячі душі зерна зневіри і розбрату, бо пафосні промови – то не про патріотичне виховання. І ці самі юні душі чудово відчувають фальш і блюзнірство. На словах «Героям слава», а насправді – брак волі, честі й гідності. І хто згадає про настанови українських політиків, педагогів, філософів, які надзвичайно велику увагу приділяли формуванню національного характеру, наголошуючи як на позитивних, так і негативних сторонах? Чи відомі широкому загалові праці Миколи Костомарова, Дмитра Чижевського, В’ячеслава Липинського, Володимира Яніва, Євгена Онацького, Григорія Ващенка?

 У своїх роботах автори порушують питання формування українського національного характеру, наголошуючи на їх сильних та слабких сторонах. Підкреслюючи емоційність українців, їхню схильність до жертовності в обороні краю, різні автори виділяють і негативні риси нашого характеру, які заважають, коли йдеться про державницькі інтереси. Виступаючи на Першому українському національному конгресі (1935 рік), Роман Білинський наголошував: «Коли йдеться про такі особливі прикмети характеру, як активність, легкість, послідовність, рішучість, витривалість, точність, то тут важливу роль відіграє волевий чинник, який у нас, українців, не дуже розвинутий. Людей непересічно здібних досить у нас, та ті здібності страшно часто марнуються через слабку волю. Легше знайти у нас людину здатну до одноразової самопожертви, ніж до дрібної, але постійної напруги… Тому школення волі і виховання характеру вважаю справою незвичайної ваги…» На цьому ж конгресі детально аналізував український характер Яким Ярема. Він зробив наголос на інтровертності, а відтак на егоцентризмі української натури. На думку Якима Яреми, егоцентризм заважає господарським успіхам, і це створює проблеми для розвитку держави. Звідки ж коріння української вдачі, і чому дослідники присвятили вивченню цього питання стільки уваги? Професор Євген Онацький писав про українську емоційність, посилаючись на праці інших дослідників. Якщо Дмитро Чижевський убачав в українській емоційності більше позитивних моментів, то В’ячеслав Липинський бачив швидше недоліки: «Надмірна чутливість (при пропорційно слабкій волі та інтелігентності) пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється також дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важливих речей, яких розрізняти від дрібниць не вміємо. Увага наша, не керована волею та розумом, увесь час розпорошується під впливом нових емоційних подразнень, шо нищать попередні. Досить, наприклад, подразнити чиюсь дрібну амбіцію або дрібне хотіння, аби він забув про ідеали та хотіння, вирішальні іноді для буття цілої нації. За таких умов політика в Україні є найбільш тяжкою і невдячною працею. Успішно вести її можна тільки тоді, коли прийняти методи організації, що розвиває волю та розум, обмежує надмірну чутливість…»

 Загадка українського характеру

 То невже ця емоційність настільки небезпечна і як всьому цьому давати раду? Натомість той самий Євген Онацький зазначає, шо немає чого так вже лякатися емоційності як однієї зі складових українського характеру. «Це дар Божий, який лежить в основі кожного мистецтва, кожної творчості, але в наших невмілих руках цей Божий дар перетворюється на Божу кару, - влучно зазначає професор Онацький. – Від нас залежить, чи вдасться повернути її первісне, творче, а не руйнівне значення».

 Запитаймо себе: чи замислюємося ми над цими питаннями? І чому саме педагоги приділяли питанню формування волі і характеру таке важливе значення? Відповідь очевидна: саме молодому поколінню належить взяти відповідальність, якою буде наша країна в майбутньому. Тож питання, яким буде це майбутнє покоління, аж ніяк не другорядне. Аморальні та безпринципні, згодні на все заради легких грошей – це про тих, хто сьогодні йде на співпрацю з ворогом, виконуючи сумнівні завдання. Тож висновок очевидний: формування характеру нації і характеру людини- справа державницької ваги. Викорінюємо ті недоліки, які заважають сформуватися нам як сильній нації, мілітаризованій, з почуттям гідності та сильною волею. Ретроспективний погляд в історії допоможе нам глибше зрозуміти самих себе. «Вкорінення засад матріархату заважає українцям побудувати власну державу, - пише Омелян Вишневський. – Видається також правдоподібним свідчення про те, що наші пращури просили варягів, аби ті правили ними: «Земля наша велика й багата, а ладу в ній нема». Професор Омелян Вишневський звертає увагу на ознаки варязького типу. Оскільки варяги вирізнялися своєю хоробрістю, войовничістю, ініціативністю, то саме ці риси відбилися на характері українців (враховуючи той факт, що варяги одружувалися з українками). «Іду на Ви!» - так попереджав Святослав Завойовник, що домагався свого не підступом, а духовним аристократизмом. Найбільше він цінував свою честь, у якій втілювалася честь Батьківщини. Відгомін цього аристократизму духу, шляхетності віднаходимо у наших героїчних захисників, воїнів, для яких важить честь та обов’язок перед своєю Батьківщиною.

 Повертаючись до теми емоційності українців, звернімося до характеристики Омеляна Вишневського: «Такі особливості характеру, як естетизм, ліризм, запальність і швидке заспокоєння, схильність до гніву та образ, байдужість до великих речей, трактуються неоднозначно. Оскільки чуттєвість українця бере верх над волею, це робить його характер недостатньо продуктивним у політичному та господарському сенсі. Безвольна людина і безвольна нація завжди шукають собі «опікуна», що неодноразово позначалося у нашій боротьбі за незалежність». Чи не набатом звучать ці застереження в наш час?

 Наслідки діянь антидержавної влади на світанку нашої незалежності призвели до роззброєння та ослаблення нашої держави. Шукали собі «опікунів» чи то на сході, чи то на заході, і от маємо цілковиту залежність від чужинських рішень та бажань. Своїх же пророків, на жаль, оцінюємо лише після їхньої смерті. І про це писала аристократка за походженням і силою свого духу Дарія Віконська. У збірці «За силу перемоги» письменниця акцентує увагу на необхідності коригування базових етнопсихологічних рис, які мали б усунути конкретні недоліки в характері української нації, що призводили до втрат державності.

 Як складно і водночас просто! Своїм життєвим досвідом Дарія Віконська мала право на те, аби «усунути конкретні недоліки в характері української нації». Наче досвідчений хірург, вона препарує українське тло, аби українці позбулися тих негативних рис національної вдачі. Вчитаймося і замислимося: чи не актуальні ці висновки Віконської нині? Адже йдеться не про приватні речі, які можуть бути не поміченими цілому загалові. Звернімо увагу, що Віконська вважала, що недоліки в характері української нації загрожують втраті державності! Отож, за Віконською, це культ слабких, заздрість, злорадна та хамська поведінка, безоглядне критиканство, дивовижна здатність побачити скалку в оці ближнього і не помітити нічого за собою; сентиментальний патріотизм. Щодо останнього, то тут прикладів чимало. Українські строї та тужливі пісні аж ніяк не свідчать про силу духу та не показну любов до своєї Батьківщини. Недаремно Дарія Віконська писала про те, що лише коли повернулася «домів», почала цінувати своє, рідне, бо ми і є тією самою Європою, і то віддавна. Отож так боліло письменниці сліпе захоплення українцями чужим, заморським, аби лише не своїм. І повсякчасний пошук собі нових господарів.

 Сила нації

 Оте своє варто не просто любити, а захищати, боронити від чужинських зазіхань. Сила нації – в традиції, зауважувала письменниця, і хто відрікається історії, той відрікається себе. Століття рабської залежності від волі «господаря» негативно позначилися на ментальності українців. Минули десятиліття, а праця Віконської не втратила актуальності, так само, як її заклик всі сили спрямувати на формування сильної, вольової нації, здатної на державний чин, на здобуття й перемогу Української самостійної соборної держави. Суголосними є думки Григорія Ващенка, який закликав викорінювати оті «ментальні вади», адже вони не є приватною справою, натомість не йдуть на користь державницькій справі. Серед таких вад, на думку Григорія Ващенка, повна аполітичність, пасивність, лінощі. За несприятливих умові індивідуалізм перетворюється в егоїзм, що призводить до нехтування суспільними інтересами. Говорячи про чинники, які впливають на український характер, Яким Ярема наголошував: саме історичні катаклізми були вагомим чинником, що суттєво вплинув на український характер. «Безкінечні історичні лихоліття спричиняли кожного разу душевну втечу від світу». А що може дати підневільне життя? Нічого, крім примітивного виживання. Про те, як вплинуло геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів, писав також і вчений Олександр Кульчицький. За таких обставин сформувалися дві основні життєві настанови – героїчна та мінімалістична. Якщо перша пов’язана з лицарством, то друга – такий собі споглядальний стан, який радше нагадує бажання зберегти себе за будь-яких обставин. Проєктуючи ці розмисли на нинішню ситуацію, маємо також два погляди на жорстоку війну. Або героїчний чин, або ухилянство. І третього тут не може бути за жодних обставин. Століття бездержавності, роки репресій зробили свою справу. Як писав Євген Маланюк, витворився протеїзм українця, тобто здатність пристосовуватися до найскладніших та найтрагічніших обставин. Для суто фізичного виживання цього досить, а от для державницьких справ… Відповідь тут очевидна. Тож український національний характер - не стала субстанція, а живий організм. І тут має бути все гармонійним: і наша українська емоційність, і розум, і воля. І це все маємо закладати в основу національного виховання молоді, бо немає нічого страшнішого, як писав Євген Сверстюк, як виплекати покоління, «в якому багато хто ні в що не вірить, нікого не любить і нічого не хоче».

Наталія Осипчук,

письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2025 > Тема "Ми єсть народ?"