Версiя для друку Обговорити в форумi

30 червня (19 липня) відзначають Собор дванадцятьох апостолів. У народі це «мале» церковне свято здавна називали Полупетра, Проводами Петрівки («Після якої вже не буде голодівки»), Зажином.

Обрядовою стравою на Полупетра був борщ з трьох молодих півників. Його готували на згадку про те, як Петро тричі зрікся Ісуса Христа («я не знаю того чоловіка») і тричі заспівали півня. Саме про це, застерігаючи апостола, говорив йому наш Спаситель.

Борщем обідали вдома всією сім’єю. Цю смачну страву несли пастухам на луки і частували їх. Також розраховувалися з ними за першу половину «пастушого сезону». (Так його і називали). Останній розрахунок здійснювали у свято Дмитра.

Якщо пастухами були діти, то на Полупетра, крім плати, вони ще й мали вихідний, ласували смаколиками (здебільшого солодкими сирниками), якими їх пригощали власники корів. А стадо пасти бралися самі господарі.

На сході і півдні України, де хлібні злаки дозрівають раніше, відразу після Петрівки розпочиналися жнива. Жінки і чоловіки урочисто йшли на зажин, жали перший сніп, з якого виготовляли різдвяного дідуха. Траплялося, що цей неодмінний атрибут Різдвяних свят виготовляли з останнього зжатого снопа. Обідали у полі тим же борщем з тих же трьох молодих півників.

Народні прикмети:

-Якщо у цей день дощ – жнива можуть бути мокрими.

-На Полупетра сльота – буде у полі багато болота.

-Дме сильний вітер – виляже жито.

Спостерігають, що з початком жнив замовкають соловейки і перестає кувати зозуля. Настала пора заготівлі чорниць.

МОЛОДА ГОРОДИНА У БОРЩІ

1 липня вшановують священомученика, воїна Леонтія та його побратимів. Він загинув за Христову віру у часи правління римського цісаря Веспесіана (69-79 рр.).

Цього дня господині «ревізували» грядки, перевіряли, чи належно розвивається, дозріває молода городина – червоний буряк, морква, цибуля, часник… та, насамперед, картопля. А дехто з господинь уже готував «молодий борщ». За звичаєм, таким борщем неодмінно частували сусідів, знайомих, запрошували їх у гості. Ті мали благословити дозрівання овочів, побажати господарям, щоб був запас добра до наступного врожаю.

Народні прикмети:

-Якщо цей день погожий, то така погода встановиться на всі жнива.

-Сльота на Леонтія – початок жнив буде дощовим.

-На Леонтія грози – всі жнива будуть мокрими.

-Леонтій пригрозить – хліб замочить.

Кажуть: «Якщо нема хліба, то і з картоплею не буде лиха…».

КОСЯТЬ СІНО КОСАРІ…

І тільки після Троїцьких свят українські селяни починали косити сіно. Вважали, що до Трійці трави косою краще не чіпай, бо добра не буде. Втім, не всі дотримувалися (і це цілком виправдано) такого безглуздого принципу. Коси тоді, коли трава дозріла, але ще не перестояна. Адже Трійця, Зелені свята можуть бути пізніми, а трава перезріє, стане твердою, цупкою. Така для сіна не годиться.

Косарі мали свої давні непорушні традиції. Якщо це була громадська косовиця (спільно косили для багатого власника великої сіножаті), то попереду (право першого покосу) йшов найвправніший косар села чи округи, а за ним – інші. Замикали ланку косарі-початківці, які вперше вийшли на громадську косовицю. Безперечно, до того вони «стригли» траву для кізоньки, телятка, кроликів… Але це ще не вважалося «професійною» косовицею. Початківцям інколи влаштовували випробування: за косарем-новачком ішов досвідчений косар, «підрізав» йому п’ятки, підганяв, квапив хутчій косити.

Навчити хлопця косити мав батько. А якщо сталося так, що тато завчасно відійшов у Вічність, тоді брав на себе таку місію хресний батько, найближчий родич, сусід.

До речі, допоки парубок не навчився вправно косити у гурті з іншими косарями, доти не мав права йти на вечорниці…

У народі кажуть:

-Сіно косити – не в гості ходити (не гостей просити).

-Коси з росою, бо по росі – то по косі.

-Рано-вранці на зорі косять сіно косарі.

-Радий косити, та нема кому косу носити.

-Гультяй сіно косить, а лихий по полю носить.

-Косять порою, а жують зимою.

-Хто не годен косити, той у танці не буде дівку носити.

-Хто косить в дощ, той в погоду збирає.

-Увесь день косив, а ввечері коза з’їла.

-Язиком сіна не накосиш.

Народний жарт:

-Тату, щось ми мало сіна накосили…

-Синку, я старий, а ти малий, тому й мало накосили.

-Але ж, тату, ми макітру вареників змолотили.

-Так ж бо я хлоп і ти хлоп, ото й змолотили…

ДЕРЕВО ЛІТА

Дуб – символ сили, чоловічої могутності, священне дерево бога-громовика. У давні слов’ян – бога Перуна, якого з прийняттям християнства, замінив Святий пророк Ілля.  Дуб - велетень. Він – вікопомний.

Наші предки-язичники особливо шанували дерева дуба, спалені блискавкою. На їх місці будували капища, де горів «вічний» вогонь. Згодом стали вірити, що під дубом ховаються від Божого гнів чорти. Саме тому стріли-блискавки часто влучають у його стовбур. Тому під час грози під дубом краще не ховатися. А грози, як відомо, найчастіше припадають на літо.

Отож, згідно фенологічного календаря українців, дуб – це дерево літа. Також вважають, якщо дуб зацвів – літо прийшло. Влітку він найбільше пишається своєю красою і величчю.

Молодим гіллям дерева перед Трійцею (також символ літа) прикрашають стіни хат, ворота, плоти, криниці… На народні традиційні свята, які відзначають після Трійці, зокрема, Проводи Русалій, Водіння куща, коли плетуть вінки, виготовляють імпровізовані кущі, то неодмінно додають дубові гілочки.

У народнопоетичній уяві дуб виступає в ролі Світового Дерева. Він символізує світову вісь, яка єднає верхній і нижній світи – живих людей і померлих предків, знаменує центр Всесвіту. У казках герой, який відбуває випробування, має потрапити «на той світ» під дубом, адже там, «за міркуваннями» пращурів, розташований вхід до підземного царства і по дубу можна залізти на небо.

Шанували дуб і як родюче дерево (на ньому багато жолудів). Тому обрядові дійства проти безпліддя відбувалися саме біля дуба. На Поліссі зберігся давній звичай садити дубок, коли народилася дитина.

Кажуть : дуб – це парубок, береза – дівчина.

Народні прикмети:

-Пізно розпускається дуб – на пізнє літо.

-На дубі довго тримається листя – зима не скоро прийде.

-Багато жолудів на дубі – на холодну і сніжну зиму.

-Якщо багато гнилих жолудів – на зиму з відлигами.

У народній медицині з подрібненої кори дуба і ядер жолудів готують відвари для полоскання ротової порожнини, щоб зміцнити ясна і припинити їх кровотечу.

ЗАВІНЧАТИ КОРОВУ

До давніх українських звичаїв та традицій належать і народні дитячі ігри, забави, розваги. Аби урізноманітнити дозвілля, весело і цікаво провести час, не нудьгувати, діти самі ж їх і придумували. Таких ігор, розважальних занять особливо багато з’явилося у середовищі сільських дітей, зокрема тих, кого влітку «спіткала кара» щоденно пасти корів. Ні, не тільки своїх, а й чужих. Пасли, звісно, не «за так». Але одноманітна праця у дитячому віці доволі швидко стає нудною. Хочеться розваг!..

Одна з таких дитячих розваг, яка, зрештою, органічно пов’язана з добрими українськими народними традиціями, щирими побажаннями усіх гараздів, називалася – завінчати корову. У різних регіонах України це дійство, попри його єдину сутність, відбувалася у різні дні: у свято Трійці, у свято Різдва Івана Хрестителя (Івана Купала), у свято Петра і Павла (завершення Петрівки)… В основі дійства – сплести вінок з живих трав, квітів і почепити його на роги корові, та так, щоб корова не скинула цей витвір народної флористики. Коли увечері приганяли корів з пасовиська у село, кожен господар мав віддячити дитині за сплетений для корови вінок чи то грішми, чи то солодощами.

Не обходилося і без прикрих пригод, утім, також веселих. Траплялися норовисті, пихаті, гонорові корови, які не підпускали до себе чужого та ще й розмахували рогами. Такі вінок на роги не почепити. Доводилося нести його у руках. Але і за це платили вдячні господарі, не скупилися.

Неабиякий розпач охоплював, коли корова корові стягнула вінок просто з рогів і з’їла. Однак порядні хазяї вірили дитині на слово, що був такий вінок, і дякували не лише добрим словом. Справді, цікава дитяча забава! І корів пасли, і розважалися, і час швидше минав, не доводилося нудьгувати, і користь для себе мали. Водночас, виготовляючи вінки і «коронуючи» ними корів, потрібно було ретельно пильнувати, щоб ті, бува, не чкурнули на посіви, ділянки сінокосів, бо тоді вже не до винагород буде.

Такі вінки господарі зберігали впродовж року, до наступного «коронування». Чіпляли їх у хліві на видному місці. Вони ставали своєрідним оберегом для захисту домашніх тварин. Адже дитяча рука – легка, а помисли і душа дитини – чисті, її наміри – щирі і добрі!

Тарас ЛЕХМАН

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 28.06.2024 > Тема "Душі криниця"