Версiя для друку Обговорити в форумi

В березні відзначалось 85 років проголошення незалежної Карпатської України і героїчної боротьби вояків «Карпатської Січі» з угорськими загарбниками. Серед січовиків було декілька особистостей, життєвий шлях яких був пов’язаний з Одещиною: полковник Армії УНР Епіфаній Камінський, а також інженер Микола Литвицький (Літвицький). Про життя і діяльність Епіфанія Камінського існує достатньо інформації, а про Миколу Олексійовича, на жаль, інформації обмаль. Навіть на сайті рідного села Жерденівка Гайсинського району Вінницької області інформація про нього відсутня.

 Народився Микола 13 травня (за новим календарем) 1888 року в родині спадкового почесного громадянина Олекси Литвицького і Вікторії (в дівоцтві Лісецької). Родина займалась сільським господарством і за статками відносилась до середняків. Статус спадкового почесного громадянина надавав переваги в порівнянні зі звичайними громадянами у звільненні від тілесних покарань та військової служби. На той час село вважалося великим, мало понад дві тисячі мешканців і розташовувалось на обох берегах річечки Дубина. В селі була початкова школа, після закінчення якої Микола продовжив навчання в Вінниці, а згодом у Подільській духовній семінарії (м. Кам’янець-Подільський). Після закінчення семінарії в 1908 році він деякий час служив дяком в селі Бондурівці Ольгопільського повіту.

 Восени 1912 року призначений вчителем земської школи в селі Таужне Балтського повіту. Але наступного року його було звільнено з посади вчителя через те, що він проводив викладання українською мовою. В 1909 році цю школу закінчив згаданий на початку розповіді Епіфаній Камінський, який і народився в цьому селі в 1893 році, а в 1959 році українську мову і літературу в Таужному викладав Василь Стус.

 В 1913 році Миколу Литвицького прийняли на посаду інструктора з кооперації в Балтському повітовому земстві. В серпні він представляв Балтщину на Всеросійській виставці кооператорів, яка проходила в Києві. Тут Микола розпочав співпрацю з українськими виданнями «Комашня», «Рілля» і «Маяк» та вступив вільним слухачем на економічний факультет Київської політехніки. З початком Першої світової війни всі українські видання були закриті, тож Миколі довелося влаштуватися рахівником до Київського Союзбанку.

 Після Лютневої революції весною 1917 року переїхав до Вінниці і разом з депутатом Центральної Ради Віктором Приходьком почав активну діяльність на чолі вінницького осередку Української партії соціалістів-революціонерів. У 1917–1918 роках спочатку був товаришем (заступником) Вінницького міського голови, потім виконував його обов'язки. У вересні 1917 року також стає членом Вінницької «Просвіти». Того ж року від Подольського округу обирається до Всеросійських установчих зборів, але після їх розпуску більшовиками повертається до України.

 В 1918 році вступає до Спілки українських інженерів. Після гетьманського перевороту виступив проти режиму гетьмана Скоропадського, підтримував Директорію. В 1920 році Миколу Олексійовича призначено товаришем (заступником) міністра внутрішніх справ УНР. Того ж року він брав участь у поході польсько-українського війська на Київ. Його навіть призначають комісаром міста, але не надовго - вже 12 червня Київ знову захопили більшовики.

 Після евакуації Микола Олексійович продовжив працювати у Інформаційно-Політичному департаменті міністерства внутрішніх справ УНР до початку 1921 року. Після виходу зі складу уряду створив «Спілку Українського Друкарства», брав участь у кооперативному русі на Волині. В 1923 році вимушений залишити Польщу і переїхати до Чехословаччини. В 1928 році закінчив економіко-кооперативний факультет Української господарської академії в Подєбрадах. Після академії переїхав на Закарпаття, створив «Раду Українських Селянських Кооперативів Підкарпаття» для зменшення русофільського впливу «Дружественного Союзу» в Ужгороді.

 Згадуючи рідне село Жерденівку, яке славилось гончарством, заснував виробничий кооператив у селі Сільці Іршавської округи для видобутку глини й виготовлення керамічних виробів. Протягом 30-х років співробітничав з часописом «Свобода», який редагував відомий публіцист Олександр Наріжний, виконував посередницькі доручення в галузі торгівлі на Закарпатті.

 У 1939 року з проголошенням автономії, а згодом і самостійності Карпатської України Микола Олексійович прибув до Хуста, де намагався надавати допомогу в організації військової та державної справи. Під час угорської агресії брав активну участь у спротиві окупантам. Потрапив у полон до угорських вояків, де піддавався жорстоким тортурам. 23 березня 1939 року Миколу Ливицького розстріляли разом з учителем-наставником пластунів Дмитром Остапчуком в селі Великому Бичкові поруч з православною церквою Покрови Святої Богородиці неподалік від річки Тиса. Місце поховання не відоме, скоріше за все, їх тіла кинули в річку, щоб приховати злочин.

 Ось така історія. Непроста, трагічна і повчальна. Людська доля як полотно художника – події накладають свої особливі штрихи. Попри все це, нам варто пам’ятати про славного земляка Миколу Ливицького – справжнього українського козака і патріота рідної землі.

Василь Вельможко,

член Національної спілки краєзнавців України

м. Одеса

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2024 > Тема "Українці мої..."