Версiя для друку Обговорити в форумi

В Українському домі в Києві експонується виставка «Алла Горська. Боривітер». Це перша ретроспективна виставка художниці, на якій представлено понад 100 її творів: живопис, графіка, ескізи монументальних робіт з музейних і приватних колекцій.

 Алла Горська народилася і виросла в номенклатурній родині. Її батько Олександр Горський був відомим радянським діячем, у різні роки очолював великі кіностудії СРСР: Ленфільм, Ялтинську, Київську й Одеську.

 Під час Другої світової війни Алла пережила дві блокадні зими, залишившись із мамою в Ленінграді. У 1943 році родина Горських переїздить до Києва. Майбутня художниця з золотою медаллю закінчує Київську художню середню школу імені Шевченка і вступає до Київського художнього інституту. У 1952 році Алла одружується з молодим викладачем інституту Віктором Зарецьким. Працює у галузі станкового та монументального живопису.

 1961 року вихована в російськомовній родині художниця свідомо переходить на українську. Горська вчить мову під керівництвом Надії Світличної: починати доводиться з алфавіту, оскільки в школі мистецтв українську мову не вивчали.

 На початку 1960-х Алла Горська спільно з Віктором Зарецьким, Василем Стусом, Василем Симоненком, Іваном Світличним стоїть біля витоків Клубу творчої молоді «Сучасник» - осередку відродження українського культурного життя в Києві. Художниця очолює театральну секцію, бере участь в організації літературно-мистецьких вечорів і виставок, підготовці щорічних Шевченківських свят.

 У 1962 році Алла Горська, Василь Симоненко і Лесь Танюк побували у Биківнянському лісі на місці масового захоронення жертв НКВС, побачили, що місцеві хлопчаки грають у футбол людським черепом. Після цієї моторошної картини творча трійця звернулася до Київської влади з проханням дослідити і впорядкувати могили. Відповіді від влади не отримали. Натомість Василя Симоненка побили у відділку міліції, після чого він помер. На Леся Танюка вчинено напад в Одесі. За Аллою Горською встановлено стеження. Але серед київської інтелігенції поширилася інформація про Биківнянські могили, яка наприкінці 1980-х вилилася в ініціативу зі створення Биківнянського меморіалу жертв комуністичного режиму.

 У 1964 році, до святкування 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка ректорат Київського університету замовив групі митців вітраж. Алла Горська залучила до роботи колег-однодумців: Галину Севрук, Опанаса Заливаху, Галину Зубченко та Людмилу Семикіну.

 У центрі композиції вітража був гнівний Кобзар, який однією рукою пригортав жінку-Україну, а в іншій, високо піднятій тримав книгу. “Возвеличу малих отих рабів німих, і на сторожі коло їх поставлю слово” — ці слова поета доповнили могутній образ.

 А напередодні відкриття вітраж було знищено адміністрацією університету ім. Тараса Шевченка за розпорядженням партійного керівництва. Згодом комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий: “Чому мати-Україна така сумна? І чому за гратами?”

 Горську й Семикіну було на рік виключено з Спілки художників. Опанаса Заливаху пізніше за звинуваченням в антирадянській пропаганді й агітації ув’язнили на 5 років.

 У середині 1960-х «відлигу» змінює брежнєвська реакція. Посилюються утиски, стеження, ув’язнення представників української інтелігенції. Алла Горська гостро відгукується на серію арештів 1965 року, надсилаючи скаргу на ім’я прокурора. Вона листується із засудженими друзями, морально та матеріально підтримує їхні родини, їздить на судові процеси, зокрема на засідання у справі В’ячеслава Чорновола у Львові в 1967 році, організовує збори коштів для родин політв’язнів, зустрічає тих, хто повертається із таборів і заслання.

 Горська спільно з друзями створила видатні монументальні роботи в Донецьку, Жданові (нині Маріуполь), і Краснодоні (нині Сорокіне).

 Маріуполь після Другої світової війни активно відбудовувався. Тут цензура не була такою суворою, як у Києві. Тож художники-монументалісти охоче бралися за замовлення. До початку російського вторгнення 24 лютого 2022 року в місті було зосереджено одне з найбільших в Україні зібрань мозаїчної монументалістики – 19 панно та барельєфів.

 Саме у Жданові навесні 1967 року команда Алли Горської створила на замовлення ресторану «Україна» два видатні мозаїчні панно, що значною мірою віддзеркалюють творчий пошук художників-шістдесятників.

 Майже два місяці колектив монументалістів у складі Алли Горської, Віктора Зарецького, Галини Зубченко, Бориса Плаксія, Григорія Пришедька, Василя Парахіна та Надії Світличної працював над мозаїками «Дерево життя» і «Боривітер». Спершу почали викладати «Дерево життя» - уособлення прадавнього символу світового дерева. Це панно відсилало до української архаїки, тож зазнало критики ще під час створення. Після смерті Горської мозаїку було замуровано – вона провела під цеглою наступні сорок років і побачила світ аж у 2008 році, завдяки ентузіазму дослідниці Людмили Огнєвої.

 Концепцію панно “Боривітер” в процесі роботи було змінено на відповіднішу морському краєвиду, що відкривався з вікна ресторану: художники створили легку, динамічну композицію з використанням нестандартних матеріалів — шлакоситалу, металу і навіть фрагментів нержавійних ложок.

 1967 року, у приміщенні гастроному “Київ”, розташованому на першому поверсі в тій самій будівлі, що й ресторан “Україна”, Григорій Пришедько та Галина Зубченко виклали за ескізом Алли Горської мозаїку “Квітуча Україна”. Про її долю нічого не відомо. Мозаїки “Дерево життя” та “Боривітер” навесні 2022 року зазнали страшних ушкоджень внаслідок обстрілів та окупації російськими військами.

 Сьогодні майже весь творчий доробок Горської-монументалістки втрачено. Мисткиня активно творила на сході України, і більшість її робіт потрапили під окупацію ще 2014 року. На вільній території України збереглися тільки дві мозаїки: “Вітер” на стіні колишнього ресторану “Вітряк” у Києві і “Птах” на фронтоні ресторану “Супій” у Гельм’язові на Черкащині.

 У 1968 році Алла Горська у листі до Любомира Гуцалюка розповідала: “Останнім часом ми зробили в Києві два ресторани — “Полтава” та “Вітряк”. Вони мають етнографічно-модерний характер... Тобто ці споруди між минулим і сучасним. Ближче до минулого. В наших роботах ми прагнули до сучасності в кольорах, пластиці, композиції, - а головне — хотіли подивитися на світ, як Світовид, на всі чотири боки. Може, на два і вийшло”.

 Борис Плаксій у 1991 році згадував про роботу на “Вітряку”: “Жодна жінка-митець таких умов не витримала б. Була пізня осінь, холодно. Спочатку страшні дощі, а потім морози й вітри. За півгодини руки, якими береш цементний розчин, стають як граблі. І все це на тому белебні, де стоїть вітряк”.

 Ім’я художниці Горської дотепер є символом громадянської сміливості й творчої свободи. Вбивство мисткині у 1970 році, яке так і не було розкрито (його приписали свекру Горської, який відразу ж начебто покінчив життя самогубством, шістдесятники не сумнівалися, що ці дві смерті — справа рук КДБ, щоб такою показовою розправою залякати непокірних), згуртувало українських дисидентів, зміцнило мережу людської солідарності.

 Масштаб особистості Алли Горської, її внутрішня свобода й гідність, надзвичайне мистецьке обдарування, вміння об`єднувати навколо себе людей — і сьогодні, понад пів століття після її смерті, надихають українців на боротьбу.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 26.04.2024 > Тема "Українці мої..."