Версiя для друку Обговорити в форумi

Володимир ЯКУБОВСЬКИЙ народився в Кемеровській області. Батьківщиною матері був Алтай, батька – Донеччина. Через місяць після народження сина родина перебралася в Донецьку область. Там пройшли його дитячі та юнацькі роки. Спеціальну освіту отримав в Южно-Сахалінському музичному училищі, після закінчення якого, за примхами долі, потрапив до Криму. Працював у закладах культури та освітніх закладах півострова. З недавніх пір на пенсії, мешкає в Бахчисарайському районі. Поезією захоплюється давно, але друкується – вперше.

БАЧИТИ КРАСУ

Хто сказав, що краса нині нас не хвилює, –

Той, напевне, її взагалі не шукав.

Загубили ми спокій-гармонію всує.

Може зріти красу нас ніхто й не навчав?

Її вгледіти можна у кожній істоті –

Аби тільки не чути агресії в ній.

Віддали замість цього ми душу гризоті

І у мушлі сховались від дива мерщій.

Диво в кожній краплині, що падає з неба,

Диво в кожній рослині і в сонмі зірок,

Диво поруч з тобою, та бачити треба

Цю Господню красу, а не вішать замок

На свої відчуття (їх – не так то й багато).

Ми їх мусимо ревно з дитинства плекать:

Малювати, гацати, співати завзято;

А як горе побачимо, – то й співчувать.

Співчуття це верхівка краси поміж нами:

Дотик ніжний руки, або щем у очах,

Бо краса це той біль, що ми розподіляєм,

Щоб він був не в одного когось на плечах.

Хтось казав, що краса нині нас не хвилює.

Втім, романтик би вмить заперечив йому.

Всесвіт є, Всесвіт був, Всесвіт завжди існує,

А як дива не бачиш… – Чи заздриш кому?..

ВЕЧІР

Захід сонячний знов,

Як і вчора в воді догоряє.

Я іду вздовж ріки,

Десь далеко заграла гармонь.

Вечір фарби змішав,

Місяць в небі хмаринку вітає.

Перша зірка зійшла,

Впала в річку, мов іскра в вогонь.

Той вогонь мерехтить

І палає крізь крихітні брижі.

Сонце, мов Посейдон,

Що тризубець у воду встромив.

Та вже сили нема,

Бо втомились його, схоже, крижі:

У безодню пірна –

Денну працю він добре зробив.

Темна нічка прийшла,

Все сповивши бузковим туманом.

І мовчить лепеха,

Ніжно чуба схиливши до хвиль.

Спочиває усе...

Пахне пряно травою-дурманом.

От і спека пройшла

І мені не потрібен вже бриль.

Я іду вздовж ріки.

Кажани ріжуть небо, мов бритви.

Зацвірінькав цвіркун –

Цей скрипаль степ увесь звеселя.

Світлячок засвітив

Каганець для нічної молитви.

Вразив вечір мене.

Ти прекрасна, плането Земля!

КОЛИСКА

Кажуть, що не співає Земля.

Я не згоден, іще як співає!

Заспівали у жнивах поля,

Журкіт річки в вікно долітає.

Вітер пісню доносить свою:

Про свободу, натхнення і долю.

Я пісні про кохання люблю –

Їх візьму у мандрівку з собою!

Ось троянда в саду одцвіта –

Пелюстки розсипає, мов ноти.

Пісня ніжна мене огорта,

Непомітно зникають турботи.

Ой ти, Земле моя! Нам пробач,

Що душевно ми – наче оглухлі.

Й найгучніший, напевно, трубач

Не проб?є: наші вуха – мов мушлі.

Дощ холодний, бурани і град –

Теж пісні – своєрідні мінорні.

Безліч їх, цих природних балад.

Чи сприймаємо тільки мажорні?!

Радість, туга – то серця струна.

Ми з Землі вийшли, в Землю ввійдемо.

Ця колиска для людства одна –

Не прожити від неї окремо.

ФАНА У ДУШІ

...І понесли по полю фану*,

Щоби дощу Всевишній дав,

Щоб пристрасті всі вгамував,

Щоби послав на землю манну.

А, може, спека ця – догана,

Народ щоб ввічливішим був,

Щоб свого Батька не забув?

Співав йому ж колись осанну!

Та геть забули ми про вдячність,

Вже й хліб нам зайвий на столі.

Для чого ми на цій Землі?

Прости нам, Боже, необачність.

Пшениця яра і озима

Здавен для всіх була свята,

І їжа славилась проста,

Скуштує хто – Христа отрима,

Бо хліб святий – то плоть Господня.

Хай крихти ваблять на столі

Із буханців, що на ріллі

Цвіли колоссям – це природньо!

Чого тепер не вистачає?

Ми не навчились працювать

І землю потом поливать.

Прийти ж уже прозріння має!

«Хліб наш насущний дай сьогодні...»

Носімо фану у душі!

То, може, вдягнемо плащі?

Чекають зміни нас погодні.

* прапор, хоругва

ПРАВДА ОДНА?

Нас втомлює злість, що вирує не зовні,

А та, що всередині вариться в нас.

Якщо прогресує та злість, до безодні

Ходу їй спинити – чи буде ще час?

Мотив тої злості в обмеженім русі,

В голодному шлунку чи в інших речах?

А, може, – в шаленій незламній Катрусі,

Яку ти не вмієш тримати в руках?

Причини не зовні, а суто в утробі,

Вдивляйся уважно у серце своє.

Вважаєш, життя не вдалося в цій спробі?

Залиш ці думки, супер-горе моє!

В тумані цім людство, як стадо, блукає

І я в тому стаді не кращий мудрець.

Хоч дурень, хоч вчений, ніхто з нас не знає,

Який буде в кожного фініш-кінець.

То ж кидаймо поташ в котел цей отруйний.

Нехай з реагентом розбавиться злість

(Той поташ – це сором, що ти нерозумний).

Коли ж ми прозрієм, хто нам відповість?

Давати поради я геть не посмію,

Але причаїлася думка-струна:

Якщо скажеш ти, що я жити не вмію,

Це краще, ніж скажеш, що правда одна.

МІНІМАЛІЗМ АРИСТОКРАТІВ

Мінімалізм аристократів:

Вражає бездоганність форм,

Галявина, концерт кастратів,

Дрескод один - дотримуйсь норм.

Корсети, зачіски, салюти,

Пінг-понг на стриженій траві.

Монстери, келихи і лоти,

Бансаї – деревця криві.

А потім бал і менуети,

Звабливі погляди з-під вій.

Віоли, арфи і кларнети,

На грудях мушки у повій.

Є десь кімната потаємна,

Де наплювати на дрескод,

Де похоть хлюпає взаємна

І статі всі ідуть "врасход".

…Мінімалізм аристократів:

Вражає бездоганність форм...

Народ тримали за кастратів,

Бо ми дотримувались норм.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 04.08.2023 > Тема "Душі криниця"