Версiя для друку Обговорити в форумi

27 липня в клубній книгарні видавництва «Наш формат» у Києві тележурналістка Марічка Падалко провела презентацію книги Анастасії Дмитрук «Очі Маріуполя».

 Хвилиною мовчання учасники презентації вшанували пам’ять азовців, які загинули внаслідок теракту в Оленівці.

 Анастасія Дмитрук розповіла: «Одного весняного дня мені написала мама азовця, який у той момент перебував в оточенні на «Азовсталі» і попросила розказати про нього через мої сторінки в соцмережах. Щоб про долю її сина дізналося якомога більше людей. А потім написала інша мама, і ще… І тоді я їм пообіцяла, що зроблю все можливе аби про їхніх дітей дізнався цілий світ. Так народилася ідея проєкту «Очі Маріуполя». Я безмежно вдячна команді, яка працює над проєктом – працює завзято, віддано, хтось під обстрілами, хтось в укритті або бігаючи по кав’ярнях у пошуках світла та інтернету. Так зійшлося, що всі учасники нашої команди в Україні. Удома. Завдяки воїнам, які захищали, захищають і будуть захищати нашу землю і серед них – оборонцям Маріуполя. У планах проєкту – проведення в різних країнах світу виставок на основі зібраних фото- та ілюстративних матеріалів, що доповнюватимуться презентацією книги, яку ви зараз тримаєте в руках. Зібрані від реалізації книги кошти будуть передані на справи, що наближатимуть перемогу України, а також на підтримку родин, які втратили своїх захисників у Маріуполі. Наша місія – показати світові воїнів безпрецедентної мужності та стійкості. У кількості, яка значно поступалася чисельності ворога, вони 86 днів протрималися проти безжальної потужної навали однієї з найбільших армій світу. Я хочу, щоб весь світ подивився їм в очі. В очі Маріуполя».

 Командир полку «Азов» Денис Прокопенко («Редіс») у передмові до книги «Очі Маріуполя» відзначає: «Битва за Маріуполь стала для українців символом незламності. Завдяки вірності та хоробрості солдатів Маріупольського гарнізону, локомотивом якого виступив полк «Азов», вдалося тривалий час утримувати велике угрупування ворожих сил на півдні України. Упродовж 86 днів російське командування посилало туди на забій батальйон за батальйоном. Це уповільнило просування противника на інших напрямках фронту, не дало їм повноцінно розвинути успіх. Натомість наша країна отримала змогу перегрупувати війська, дочекатися новітнього озброєння від західних партнерів, мобілізувати свіжі кадри та провести ряд успішних контрнаступальних операцій, своїми відчайдушними діями ми відіграли вагому роль у битві за Україну. Проте сьогодні сотні воїнів Маріупольського гарнізону перебувають у російському полоні – у жахливих умовах під постійним фізичним і моральним тиском. Тож наша першочергова задача - врятувати кожного та подбати про їхні сім’ї. Найвищою нагородою як для азовців, так і для бійців інших підрозділів, які брали участь в обороні Маріуполя, є і буде звільнення з полону. Ми маємо зробити все можливе для солдатів, які виконували наказ, трималися до останнього, чим допомогли українській армії перехопити стратегічну ініціативу на фронті. Для всіх нас це питання честі і справедливості».

 Книга «Очі Маріуполя» - це відбиток історії, що творилася у нас на очах. Це живий нерв, сплетений з телефонних розмов, які чули стіни зруйнованої «Азовсталі», з повідомлень, які надсилали з оточеного гарнізону, з почуттів, застиглих у малюнках коханих. Захисники України – це не уявні бойові одиниці, а цілком реальні люди, красиві, закохані, турботливі й рішучі.

 Арсеній Федосюк розповідає про тактику російської армії: «У нашому секторі противник спочатку мав перевагу в усьому: у живій силі, бронетехніці, артилерії, і що найгірше – у повітрі. Тодішні співвідношення по живій силі та бронетехніці озвучувати не візьмуся (не маю точних даних), але цифри 1 до 10 на користь ворога цілком реалістичні. Перевага в артилерії досягалася окупантами головним чином за рахунок кількості випущених снарядів, а не за рахунок якісного управління. Про перевагу в небі краще промовчати. Тут вони почувалися наче вдома, робили десятки бойових вильотів на день. Фактично це була подоба килимових бомбардувань, просто розтягнутих у часі й по території. Але з таким самим результатом. У будь-якій армії світу шаблон наступу один, іншого поки що не вигадали: розвідка – арт-/авіаналіт – придушення вогневих позицій бронетехнікою – захід піхоти. Так діють, коли хочуть досягти максимальних результатів за мінімальних утрат. Але реальність, з якою нам довелося зіткнутися, виглядала геть іншою. РФ, правду кажучи, не проводить жодної розвідки, крім розвідки боєм. Під прикриттям одного або кількох танків і бронемашин росіяни пробують завести на ті чи інші позиції 30-60 осіб піхоти. Піхоті просто вказують, який будинок потрібно зайняти. Солдатів пускають туди натовпом, унаслідок чого 30, 40, 50% їх благополучно гине. Ті ж, кому вдалося добігти до укриття, займають будівлі й засідають там. У цей час бронетехніка та артилерія «розбирають» свіжовиявлені наші вогневі точки, з яких ми щойно працювали по піхоті противника. «Розбирають» до такого стану, що вогневі позиції або вигорають, або перетворюються на купу бетону. І так будинок за будинком, квартал за кварталом. Ворог не переймається тим, щоб берегти своїх людей, рахувати «трьохсотих» і «двохсотих». Через це така тактика працює. Навіть, якщо зі взводу в них залишається п’ятеро живих, вони закріплюються в житловій забудові й просто чекають, коли великі калібри з необмеженим боєкомплектом знищать наші позиції. Дивлячись на це стає зрозумілим, що у нас з росіянами кардинально різні погляди не лише на військову тактику – між нами глибокий цивілізаційний конфлікт європейської й азійської моделей управління суспільством. І триватиме він довго, тому не розслабляймося».

 Михайло Попов ділився з коханою дівчиною Анею мріями про майбутнє: «Усі фільми, які я бачив, військові типу, - я реально крутіший. Тому що то фільми, а я воюю по-справжньому. Ти дівчина, а в майбутньому – дружина Героя України. Приїжджатимеш зі мною у Маріуполь і казатимеш мені: «Це місто захищав мій чоловік». Дітям розповідатимеш, що за нашу країну тато віддав усе. Щоб їхнє покоління жило в класній країні, де немає війни, немає сепаратистів. І всі посміхаються. Хочу, щоб наші діти жили в безпечній країні».

 Кохана дівчина Аня згадує: «Михайло вмовив мене покинути Україну 23 лютого. Він здогадувався, що буде війна, але не знав точно у яких масштабах і як довго триватиме. Ми планували зустрітися в травні, розписатися й більше ніколи не розлучатися. Але цей довгоочікуваний травень нас і розлучив».

 8 травня Михайло Попов під час виконання бойового завдання отримав тяжке поранення і помер.

 Дружина азовця Богдана Гриценкова розповідає про розмову з своїм чоловіком: «Колись я в нього спитала: «Чому ти пішов воювати?» А він відповів, що коли почалися бойові дії в 2014 році, повз його дім у Слов’янську проїжджали військові машини з молодими хлопцями і йому стало соромно, що він не разом з ними, не захищає своє місто і країну».

 Азовець «Барс» розмірковує: «Ти запитувала мене: «Що для тебе ця війна?» Для мене це те, до чого я готувався багато років. До чого я готувався, можливо, все життя. Це іспит нашої нації на свободу… І що я можу сказати з цього приводу? Я так пишаюся своєю нацією і своїм народом! Пишаюся тим, що я українець! Мої почуття важко передати словами. Наш народ настільки сильний, що його неможливо захопити або перемогти!»

 Богдан («Межа») повідомляє кохану про незвичайний випадок: «Мала, по мені сьогодні прилетіла ракета, впала до ніг і не розірвалася. Я знаю, що це ти, так працює любов».

 В книзі описано і умови перебування полонених захисників Маріуполя в колонії в Оленівці. Українських захисників наглядачі-садисти виснажували тривалими допитами, нещадно били в дисциплінарному ізоляторі, катували струмом. Годували якимсь комбікормом без солі й цукру дуже маленькими порціями. Це робилося навмисне, аби людина недотримувала потрібні речовини і втрачала вагу.

 Ілля Самойленко («Гендальф») звертається до всього світу: «Моє послання світу: зупиніть Росію! Найкраще, як це зробити, - знайти власну мужність і вберегти Україну. Як? Будь ласка, поділіться з нами своєю зброєю. Нам потрібне важке озброєння. Нам потрібні протиповітряні системи. Нам потрібні бойовики. Нам потрібні танки. Нам потрібна стрілецька зброя. Нам потрібні боєприпаси. Нам потрібна артилерія. З таким арсеналом російський імперський апетит буде придушено. І більше не буде загрози світові, вільному світові. Більше загрози не буде вам і нам. Саме зараз Україна бореться не просто за себе – ми боремося і за вашу свободу!»

 Коли закінчиться ця війна? Український воїн Дмитро відповідає: «Війна не може закінчитися, поки не буде відновлено справедливість. Я заспокоюся лише тоді, коли відбудеться новий Нюрнберзький процес, коли кожен росіянин, який прийшов убивати українців, буде покараний. А доти я буду вбивати кожного, хто відбирає нашу землю!»

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 04.08.2023 > Тема "Резонанс"